Ангел наш добрий – Мати Софія

* *

Нарештi дiждалися весни, природа квiтувала, левада вибухала запашним сiном, рiчка Шполка переливалася срiбними хвилями, але нiхто не радiв, не тiшився цим цвiтом, цiею музикою навколишнього свiту. Софiя молила Бога, щоб допомiг спинити вiйну та повернути з вiйни Михайла до дiтей (вiдчула вже пiд серцем друге дитя). Про це лише знали вони вдвох з матiр’ю Марiею: вона оберiгала ii вiд важкоi роботи, а бiльше сама пiднiмала вередливу внучку Марiйку, кращий шматочок пiдсовувала невiстцi, заспокоювала, як могла: «Допоможемо пiдглядiти дiток, а там i батько iхнiй повернеться. Може ж, недовго ще вiйна триватиме?» Вiд таких розмов теплiшало i спокiйнiшало на серцi в молодоi жiнки… Минуло й гаряче спекотне лiто. Осiнь, як могла, втiшала журбу людей своiми дарами.

Якраз копали картоплю, як Софiю почали мучити перейми. Пiзнього вечора свекруха забрала з городу невiстку. Усю нiч промучилась вона, а дитя з’явилося лише на ранок, сповiстивши про себе голосним криком.

–

Ця буде спiвати гарно, бо чути аж надворi, – засмiявся батько, заходячи до хати. – Угадала ти народити дiвчинку прямо на великий празник Пречистоi. Софiя усмiхнулася, а з ii синiх, як льон, очей скотилася сльозинка.

Лiтала колиска з малою Любою аж пiд стелею, коли сусiдський хлопець Іван бавив дiвчинку. А в зимовi лютi морози до хати вносили тiльки народжене телятко, i дитинi була забавлянка. Воно спочатку лежало собi тихо пiд широким дубовим столом, а потiм почало й ходити. Телятко намагалося дiстати до колиски, лизало дитину, i вiд лоскоту вона задоволено смiялася.

–

Та гонiть вiд неi цю няньку, – гримала свекруха на сина рiдноi сестри Назарiя Неонiли. – Знайшли чим потiшатися! Ще злякаеться дитя!

–

Та нi ж бо, вона радiе. Дивiться, як тягне ручки до нього, – заперечував пiдлiток.

–

Не розгойдуй високо колиску, бо ще впаде дитина телятi пiд ноги, – наказувала.

–

А тут м’яко, багато соломи, то ж нiчого не буде iй, – казав, смiючись.

–

От шибеник! Софiе, а покинь лиш роботу та йди краще наглядай за дiтьми, – кликала невiстку несердито, турботливо.

Прийшла весна на змучену, захололу вiд слiз i горя землю. Посадили на городах цибулю, бралися до картоплi, вижидаючи гарну днину. Нарештi така наступила: травень зiгрiв усiх своiм теплом i щедро уквiтчав цвiтом: духмянився всюди бузок, цвiли абрикоси, вишнi. Софiя з батьками i донечками садила картоплю.

–

Матимемо цьогорiч i вишнi, i яблука. Поприходять сини з вiйни – буде чим пригощати, – казав старий батько.

–

Коли це

ще буде? Вiйна ж iде, – вiдгукнулася мати. – Пiду до погреба ще винесу пiввiдра картоплi та досадимо оцю смужку. Мати пiшла i раптом швидко повернулася без вiдра i без картоплi. Вона плакала i смiялася разом, примовляючи: «Замирилися, замирилися», – i пов

торювала, повторювала.

–

Що з тобою, Марiе? – затривожився Назарiй. Софiя стала, як укопана, не вiрячи свекрушиним словам.

–

Перемога! Вiйна закiнчилася, передали тiльки що. Я чула вiд контори, з гучномовця. Слава Богу, замирилися! Синочки повернуться скоро додому! Дякую тобi, Господи, що замирив прокляту вiйну!

Хiба знала тодi чи думала мати, що нiколи вже не побачить живими нi зятя Івана, батька ii чотирьох онукiв: Миколи, Анатолiя, Василя, Михайла… Не побачить, не дiждеться iз страшного пекла i своiх юних синiв – Миколи i Петра…

Скiльки виплакала нещасна мати, скiльки слiз вилила! Про це знае лише Бог i ii зболене серце. Поверталися солдати додому, i з ними ii найстарший син Михайло, анi про Петра, нi про Миколу не було чутки.

А перед самим Рiздвом повернувся сусiдський хлопець Василь Бородiй, худий, змарнiлий, Марiя побiгла до батька його, Явтуха, питала, чи не розказував син про Петра, iх же майже разом вивозили в ту прокляту Нiмеччину. Явтух вiдвiв погляд i мовчав, а потiм сказав: «Спитайся в нього сама». Кольнуло в матерi в серце, якесь страшне передчуття промайнуло в ii душi.

–

Василю, скажи менi правду про сина, де вiн, чому не повернувся разом iз тобою? Вiн мовчав, ховаючи погляд вiд неi, потiм випалив з болем:

–

Не ждiть, не виглядайте, спалили його нелюди в печi за те, що сiм разiв тiкав iз своiм товаришем. Обох згубили.

Схопилася мати за серце, зойкнула страшно i, як пiдкошена косою стеблина, впала на снiг. Одволодали ii ледве-ледве iз фельдшером. З тих пiр замкнулися уста матерi: нiхто не бачив уже бiльше на ii обличчi усмiшки.

–

Шукай, сину, Миколу, може, хоч вiн живий, бувае ж, затримують офiцерiв на службi, – просила Михайла.

–

Добре, мамо, я ще напишу запит, будемо надiятися, що обiзветься… – сказав, аби хоч трохи якось заспокоiти неньку.

*

* *

…У 1946 роцi Бог послав родинi Назарiя ще одного внука. Мати Марiя знову сама прийняла пологи в невiстки. Хлопчина народився мiцненьким, усе вимагав i вимагав уваги. Вiд колиски не вiдходили сестрички – няньки, вони його розгойдували в колисцi, закладали до рота куклу (хустинку iз завернутим в неi розжованим печивом або хлiбом), якщо та випадала.

Софiя з Михайлом працювали в конторi, а пiзнiше голова колгоспу Іван Нишпора перевiв здiбного чоловiка на посаду агронома-польовода.

Згодом жiнка попросилася на роботу в ланцi.

–

Чого тобi не сидиться в теплi? – розраював чоловiк.

Тепер Софiя ходила на ланку, а трое дiтей самi шукали собi в печi

iжу, бувало, що й перекидався горщик з кашею, тодi бiгли до бабусi i казали, що в неi i каша, i борщ смачнiшi, анiж з iхньоi печi. Баба насипала iм зi свого обiду у миски, i вони, задоволенi, все з’iдали, вкладали малого в колиску, а самi бiгли гуляти на подвiр’я. Чи плакав, чи кричав, а чи спав малий братик, сестрички не чули: на подвiр’i так весело гратися iз подружками. А одного разу iз дитиною трапилася страшна трагедiя: нагулявшись, дiвчатка прибiгли до хати, заглянули в колиску, а там Петя лежить весь синiй, вдавившись куклою. Старша Марiйка не розгубилася i смикнула ii, хлопчик враз закричав на всю хату, а сестри взяли його на руки i бiгом по подвiр’ю, аби заспокоiвся.

–

Гляди ж, не розкажи мамi, бо битиме, – наказувала Марiйка Любi. – Чуеш?