Ангел наш добрий – Мати Софія

Не знаю, як тобi й дякувати, Марiе, – розчулено говорив Михайло. – Закiнчиться вiйна, приiжджай до мене на гостину, побачиш, як у нас там гарно, якi поля, левади, рiчка Шполка. Познайомлю тебе зi своею дружиною Софiею, донькою, батьками. У мене мама теж Марiя.

–

Авжеж, – мовила тихо, зрозумiвши, що чоловiк не стане ii долею на все життя, бо прийшов час, вiн окрiп i доведеться розлучатися, може, й навiки.

А вона ж серцем уже прикипiла до нього, красивого, стрункого, молодого вiдтодi, як з-помiж сотень в’язнiв ii серце, очi вибрали саме його. І ось уже невблаганна розлука стала мiж ними…

–

Спасибi тобi, Марiе, скiльки житиму, не забуду, як ти мене врятувала вiд смертi, – дякував сердечно, поцiлувавши ii на прощання.

Вийшов з хати, намагаючись не дивитися в заплаканi очi Марii, перейшов широке подвiр’я i став за хвiрткою, вiдчуваючи на собi погляд ii карих очей.

Старався не оглядатися, бо знав, розумiв, якщо озирнеться, може назавжди залишитися з нею iз вдячностi, що врятувала iз пекла, не дала пропасти у тiй проклятiй невiльницькiй ямi.

Та що грiха таiть, поки знесилений вiдходив вiд полону i пережитого в боях, звик до ii непосидючих турбот, приязноi i лагiдноi усмiшки, хатнього затишку, у якому сповивала – лiкувала його зболену душу. Проклята вiйна, яка розривае людинi надвое серце!

* * *

Днi йшли за днями, а вони долали iз побратимом вiдстанi, якi вiддаляли вiд незабутньоi сторiнки iхнього важкого життя, сповненого страшних випробувань, що випали на iхню молоду долю.

Незагойною раною в душi запеклися навiки i боi, i безсоннi ночi, i поразка, i табiр з невiльниками, i несподiване визволення з полону, i вона, котра не побоялася простягнути йому свою руку, а згодом i тепло свого доброго серця…

Марiя – незвичайна жiнка, що знайшла в собi сили вiдпустити його.

Згадка за згадкою обсiдали Михайла i викликали щемливi муки сумлiння.

Та чим далi стелилася iм небезпечна дорога додому, тим швидше затихали вони, i приходило розумiння того, що вiн правильно вчинив, адже вдома на нього чекають дiти, батьки i дружина.

І як же добуватися через непрохiднi хащi, болота, минати села, не заходячи в них з остороги на те, що знову потраплять в лапи хитрого вовка в овечiй подобi.

Харчувалися спочатку тим, що дала завбачлива Марiя в дорогу, а далi майже голоднi, пили лише воду та iли ягоди, що траплялися в лiсах.

–

Чи далеко ще твоя сторона? – питався знесилений командир.

–

Думаю, що на два-три днi ходу, якщо нiчого не переб’е, – вiдповiдав Михайло.

Вiн уже не чув нiг, падаючи пiд час перепочинку, коли знаходилось безпечне мiсце.

Нарештi дiсталися до Звенигородщини, де все було Михайловi знайоме i рiдне.

–

Перейдемо залiзницю i ще трохи i ми вже вдома, – збадьорено сказав товаришу. Вийшовши з густого перелiска, лише почали спускатися до залiзницi, як почулися голоси обхiдникiв, тож мусили тiкати знову в перелiсок, щоб перейти залiзницю вже в темрявi.

Пiд ранок зайшли в Стецiвку, дiсталися до хати. Михайло обережно постукав в причiльне вiкно, у кiмнату, в якiй жили вони з Софiею.

Молодиця виглянула у шибку i скорiше вiдчула, анiж побачила свого чоловiка.

Впустила iх у хату i разом усмiхалася, i плакала вiд несподiванки i радiсного здивування.

–

Пiду, покличу батькiв, – сказала пiсля того, як дала iм умитися i переодягнутися…

–

Сину мiй, синочку, слава Богу, добився додому, а братiв твоiх не чути, – приказувала мати Марiя. – Коли ж ця вiйна замириться, коли повернуться додому нашi хлопцi?

–

Повернуться, мамо, недовго нiмцям у нас панувати, – впевнено вiдповiв побратим, щоб заспокоiти Михайлових батькiв.

–

А ти ж чий будеш, сину? – спитав Назарiй.

–

Вiн нетутешнiй, тату, йому ще довго добиватися додому, – сказав Михайло. – З дороги перепочине нехай, бо ми йшли дуже здалеку.

–

У нас тут небезпечно, постiйно вештаються полiцаi, i нiмцi навiдуються частенько, так що вранцi я вас обох вiдведу до тiтки Неонiли, посидите вдень в погребi, а вночi за вами прийду, переночуете в хатi.

Батько розумiв, що в пiдземеллi вони не можуть довго переховуватися, та й сестра тривожилася i за себе, i за сина Івана. Пiшов просити ii, щоб дала прихисток чоловiкам.

–

А що як донесуть? Зараз i стiни очi мають, – шепотiла братовi. – Кажуть, що тих, хто сам об’явиться, повернувшись iз фронту, тих не займають полiцаi, лише гонять на роботи. І все ж таки погодилась на прохання брата та пустила племiнника разом з товаришем у погрiб.

Вiдпочивши кiлька днiв, фронтовий побратим зазбирався додому. Михайлова родина, дала йому в дорогу харчiв. Темноi ночi Назарiй з Михайлом провели його за село, попрощалися, нiби вiдчуваючи, що бачилися востанне.

Вдома стали радитися, як далi бути Михайловi.

–

Сину, так довго не зможеш переховуватися. Я пiду в полiцiю i скажу, що ти добився додому, а я за тебе пiду в тюрму i на роботи.

–

Не робiть цього, тату, довiдка, яку дали менi нiмцi, в нашiй мiсцевостi не дiйсна, мене ув’язнять – умовляв син.

–