Ангел наш добрий – Мати Софія

Вона побачила, що люди збiглися ii рятувати, i тiнь живоi вдячностi промайнула на ii устах.

–

Так буде з кожним, хто допомагатиме партизанам! – об’явили полiцаi, нiмецький офiцер наказав рушати..

Повезли молодицю, а за нею i ii колишню веселiсть, безтурботнiсть i жвавiсть. Хорошою сусiдкою була вона, не раз забiгала i до них по те чи iнше господарське начиння, чи виклепати косу, чи нагострити сапу, чи набити держака до лопати.

Та й Софiя не раз ходила до щедроi i щиросердоi Мотрi, яка завжди була рада подiлитися усiм, що мала.

Своiх дiток Бог не дав, то бавила охоче сусiдську малечу.

А тепер повезли ii на неминучу загибель.

–

Хто ж донiс на Мотрю, що пiдгодовувала наших солдатiв? – допитувалися одне в одного селяни.

–

Хiба мало на свiтi «добрих людей»?

–

Та що казати. Далеке не бачило, а близьке все знало. Мабуть, були в жiнки вороги, – перемовлялися мiж собою, враженi побаченим пережитим односельцi. – – Кажуть, у печi i досi стоять вареники i борщ. Старалася для когось, бо доброю була.

Так i чорнiло старше згарище Мотриноi хати, страхаючи Софiю, яка iнколи ходила мимо нього до рiчки.

–

Згубили проклятi нелюди таку жiнку, яка аж променилася сяйвом тепла до iнших, а сама не вбереглася, – журилася.

З рiчки поверталася невеселою, несучи в серцi щем i бiль.

* * *

В окупованому селi вiдновив свою дiяльнiсть колгосп, у якому всiм керував нiмець та полiцаi. Всi колгоспники продовжили працювати, але не вистачало коней та реманенту.

–

Софiе, повертай Бритву «цоб», ти ж бачиш, що вона бере «цобе»! – гукае подруга Маруся Темченкова, яка теж iде за парою корiв.

–

Та ж я ii пiдганяю, Дама ii сама вже тягне, а вона не слухаеться, – аж через сльози каже молодиця. Вона не може нi подрузi, нi соб

i зiзнатися в тому, що не вистачае сили в руках, та й нiмець не дае зупинитися. Так за день по рiллi находяться, що падають до вечора з нiг. Перетворили за нiмцiв корiв на тягло. А вони не пристосованi до цього знущання.

Орати, волочити, запрягати у воза годувальницю ранiше б i в голову не прийшло.

Клята вiйна, до чого призвела! Мучаться дiти, жiнки, лiтнi люди, а молодий цвiт лягае пiд косу безжалiсноi смертi.

Уже осiнь заступила – мокра, непривiтна, прогнiвана. Сипле – моросить дрiбним дощем, пiд яким у жiнок намокае вдяганка, а чоботи в болотi, як стопудовi ваги, що iх ледве-ледве витягують жiнки.

Худобi теж нелегко в такiй незвичнiй для них роботi. Корiвки оглядаються на своiх господинь i нiяк не можуть зрозумiти, що це сталося: замiсть пастися на соковитiй бережинi iх заганяють грузнути в рiллi.

Жалко жiнкам своiх годувальниць, а тому пошепки озиваються до них: «Потерпiть ще трохи, вечiр недалеко, а вдома нап’етеся водички i сiнця поiсте».

Коли вже зовсiм знеможенi корiвки зупиняться безсилi i голоднi, Софiя дивиться на них iз жалем i ласкою, погладить i Бритву, i Даму.

У iхнiх очах читае i непорозумiння, i смуток, i бiль. А з очей норовливоi, завжди впевненоi i забiйкуватоi Бритви котяться сльозинки.

– Господи милосердний, що ж це за свiт настав, що вороги топчуть землю i змушують навiть худобу страждати й плакати!

Закiнчиться вiйна, а до Софii у снах буде не раз приходити поле i мученицi – корiвки на ньому, якi, мабуть, так i не зрозумiли, чому на них упало таке лихо.

* * *

Михайло проходив у Захiднiй Украiнi строкову службу, коли нiмецька армiя вдерлася на територiю Украiни. В одну хвилину все змiнилося. День i нiч не втихав шквал вогню, який охопив усе навколо.

Снаряди розривалися один за одним i сiкли смертоносними осколками i бiйцiв, i тимчасовi укрiплення, знищуючи все дощенту, довершувалось усе бомбардуванням та полюванням за бiйцями ворожоi авiацii. Усi зусилля органiзувати оборону, були марними через страшнi людськi втрати. Вiд частини, у якiй служив Михайло, залишилося кiлька десяткiв солдатiв, якi вцiлiли через те, що були розмiщенi на цвинтарi, який нiмцi не обстрiлювали i не бомбардували. Бiйцi хотiли якнайшвидше врятуватися, вибравшись iз ворожого кiльця, пiд прикриттям недалекого лiсу.

Вони з великими труднощами дiсталися до нього, виносячи з поля бою тяжкопоранених бiйцiв, якi, стiкаючи кров’ю, уже не сподiвалися на порятунок i просили залишити iх.

Усiм було зрозумiло: вони оточенi. Лише слабенька надiя ще жеврiла: а може, лiс прихистить i порятуе знесилених iх, хто вижив у страшних боях.

І справдi, у непрохiднiй гущавинi, мiж вiковiчними деревами, вони нарештi попадали, вiдiрвавшись i вiд лiтакiв, що невпинно поливали уцiлiлi рештки Червоноi армii нищiвним вогнем, i вiд нiмецьких солдатiв, якi прочiсували мiсцевiсть: десь зовсiм недалеко чути було рев моторiв мотоциклiв.

Пiд прихистком темноi ночi бiйцям вдалося винести поранених та вийти з оточення. Смертельно стомленi, вони попадали на землю, а вiддихавшись, змогли, нарештi, перев’язати поранених, дати iм напитися води.

Неспокiйно було й тут, бо пiд ранок стало чути рух нiмецькоi технiки десь, близько за лiсом. Нiхто з бiйцiв не був певен, що тут вони у безпецi, хоч канонада вiддалилася разом iз фронтом.

Начальник штабу, який опинився в оточеннi разом з бiйцями, взяв на себе обов’язки командира цього невеличкого пiдроздiлу. Вiн вирiшив послати в розвiдку двох наймолодших i найспритнiших солдатiв, щоб з’ясувати, чи далеко лiнiя фронту та як обiйти найближчi ворожi частини.

Спливали в тривозi години, а розвiдникiв усе не було.

–

Може, попали в засiдку? – припускали.

Але нiхто i подумати не мiг, що розвiдники можуть зрадити. І не помилилися. Вони прийшли стомленi, ледве переводячи дух:

–

Далеко звiдси, у лiсi, ми натрапили на хату лiсника. Бачили його, але не пiдходили, бо з вами не порадилися, чи варто йому показуватися: хтозна що за людина.

–

Нiчого пiдозрiлого за ним не помiтили? Може, з полiцаями зв’язаний? Чи з нiмцями?