Ангел наш добрий – Мати Софія

З поiзда Михайло прибiг до батькiв Софii. Павло, молодший ii брат, зустрiв його на подвiр’i.

–

Де вони? У вас чи у моiх батькiв? – запитав схвильовано.

–

Немае iх нi в нас, анi там, досi лежать у Звенигородцi у лiкарнi, там же i мати наша Олександра. А лiкуе Софiю лiкар Шмигельський, як би не вiн, то було б велике горе.

Михайло, не гаючи часу, швидко пiшов до своiх батькiв, а звiдти, найнявши пiдводу, поiхав у Звенигородку. У лiкарнi йому дозволили побачити i дружину, i маленьку донечку.

–

Лiкарю, коли можна буде забрати iх додому?

–

Про це ще не час говорити. Ми лиш почали учити ходити мамку, нехай трохи пiдкрiпиться здоров’ям, стане упевненiше на ноги. А зараз iй потрiбен гарний догляд, добре харчування i пiдтримка рiдних. Це залежатиме вiд вас, думаю, що ваша присутнiсть бiля неi – це вже неабиякi лiки. Адже вернулася з того свiту. При такому зараженнi кровi iз тисячi виживае один. Можна сказати, ваша дружина в сорочцi народилася.

–

Спасибi вам, лiкарю, за ii порятунок, – розчулено промовив, – i за доню теж.

Пiсля лiкарнi Софiю привезли на хутiр до батькiв. І за нею, i за немовлям – донькою Валею – доглядали батьки, брат Павло i чоловiк Михайло. Часто навiдувалися i рiднi його – мати Марiя i батько Назарiй, прибiгали й сестра Михайлова Оксана, й брати Микола i Петро. Усi радiли, що, нарештi, виписали невiстку з дитям iз лiкарнi.

Та нове лихо впало на молоду родину – тяжко захворiла Валя: якась невiдома хвороба мучила дитину – вона кричала день i нiч, ii тiльце звивалося в страшних стражданнях i корчах. Уже й лiкарiв, i знахарiв, i священика приводили, лiками, i свяченою водою поiли – нiчого не допомагало. Дев’ять страшних мiсяцiв краялася душа молодоi матерi…

І коли Бог забрав до себе нещасне дитя, вибухнула тиша, яка була страшнiша грому. Софiя упала, затуливши вуха руками, злякавшись тишi, що народилася в хатi, i страшного горя вiд втрати улюбленоi донечки. ЇЇ ноги пiдкосила смерть дитини, i вона знову злягла. І, здаеться, до цiлого свiту збайдужiла, нiчого не могло розрадити в горi… Утiшала ii родина Михайлова i батько Андрiй з матiр’ю i братом. Але вона не могла змиритися з втратою дитини, бажане народження якоi принесло iй стiльки випробувань. А тепер, коли сама виборсалась iз пазурiв смертi, ця лиходiйка-смерть забрала донечку!

…Лише пiсля двох мiсяцiв стала пiднiматися з лiжка, виходити на свое подвiр’я, яке ранiше так любила, бо воно завжди задивлялося на недалеку рiчку, приносило солодкi пахощi сiнечка i води. Михайло i не вiдходив вiд неi увесь цей час, i радiв, коли вона робила першi кроки: вiн завжди був поруч, вчасно пiдставляв свое плече, розраджував, як умiв. А коли привiв до своiх батькiв, тi не знали, куди ii посадити, а надто найменший брат Петро (брат Микола вже на той час навчався в сiльськогосподарськiй школi в Млiевi).

–

Отепер, дочко, ти вже вдома, сьогоднi на хутiр не пiдеш, бо для тебе це далеко, ти ще не зовсiм окрiпла, а там i назовсiм у нас залишишся, бо тепер тут твiй дiм. Он через сiни хата стоiть, а нам вистачить iз хлопцями цiеi, вона велика, – сказав батько Назарiй. – Бо куди голка, туди й нитка, так?

–

Так, я згодна, тiльки ще не зовсiм подужаю всяку ро

боту, – тихо озвалася.

–

Та хто ж тебе до роботи силуе, спочатку видужаеш, а там буде видно, що зможеш робити, – мовила мати Марiя. – Не бiйся, дочко, ми ж такi самi батьки, як i твоi, а ти тепер наша дитина.

І правду сказала свекруха: жалiли ii i берегли всi в родинi Бруслiновських: i батьки, i брати, i сестра Оксана. Вона хоч i жила через рiчку, бо вже була замiжня, але щонедiлi, а то й на тижнi, прибiгала до них. У неi завжди знаходилося тепле слово для молодоi невiстки, i тому на серцi Софii потроху розгодинювалося.

Одне було погано: стали ходити чутки про вiйну, спочатку говорили люди мiж собою пошепки, на вухо, але коли в селi почали набирати до армii молодих хлопцiв i чоловiкiв, то не в однiй родинi заплакали матерi – чие, чие, а материнське серце ще здалеку вiдчувае лихо. І в хату Назарiя i Марii Бруслiновських вдерлася журба: Миколу, котрий навчався в Млiевi, забрали в армiю, а за ним Михайла i зятя Івана, Оксаниного чоловiка, батька чотирьох ще малих хлоп’ят – Миколи, Анатолiя, Михайла, Василя. Заплакала мати, невiстка молода, дочка: чи надовго беруть, чи справдi буде вiйна?! Софiя довгими ночами не спала, плакала, щоб нiхто ii не чув, мучила себе думками: що буде тепер, адже вiдчувала вже пiд серцем дитя… Про це нiхто з рiдних ще не знав, лише вони з Михайлом. Та i його не було тепер поруч.

*

* *

Почалася зима, сповнена тривогами i поганими передчуттями. В останнiй день мiсяця лютого Софiя народила доньку. Свекруха Марiя прийняла в невiстки пологи сама.

–

Як назвеш, дочко, свое дитя? – запитала мати Марiя.

–

Нехай буде такою, як ви, Марiею, лагiдною, доброю, розумною, – сказала молода породiлля.

–

Дякую тобi, доню, – тепло усмiхнулася. Згодом богомiльна свекруха, покликала батюшку, який охрестив дiвчинку.

Росла Марiйка вимогливою, не хотiла, щоб ii спускали з рук. Та й було кому носитися: свекруха, Петя, який дуже радiв, що в нього тепер е племiнниця, учив говорити: «дядя». І мале бралося до перших слiв:

«ма-ма», «ба-ба», «дя-дя».

–

А дiда наче й немае, – ж

артiвливо бурчав дiдусь Назарiй.

–

А ось i я, дядько Павло, вбiгаючи на подвiр’я, вигукував Софiiн брат, брав на руки Марусю: Ти ж тiльки моя племiнничка? Кажи: «Дядя». Доходило навiть до суперечок мiж хлопцями.

–

Та вона вас обох любить, бачите, як ручки т

ягне, – мирила братiв – дядькiв Софiя.

Прийшла весна, якiй нiхто не радiв, а за нею i лiто в невеселiй хустинi та сльозах: матерi плакали за синами, яких призивали i призивали на службу.

*

* *

Вони з мамою Марiею сапали на городi картоплю, як прибiг найменший брат Михайла – Петро: «З гучномовця передали, що нiмець розпочав вiйну. Люди сходяться до сiльради послухати!»

Обидвi так i кинули сапи на городi i побiгли, а вже на подвiр’i (сiльрада була навпроти iхнього двору) й самi почули: «Граждане и гражданки Советского Союза! Сегодня, в 4 часа утра, без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны, германские войска напали на нашу страну, атаковав нашу границу во многих местах и подвергнув бомбежке со своих самолетов наши города – Житомир, Киев, Севастополь, Каунас и некоторые другие…» – розносилося по селу iз гучномовця. І це повiдомлення було страшнiше грому серед ясноi години.

–