Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Чому ж нi, звикай, ще нагуляешся, усе попереду, – загадково усмiхаючись, вiдповiла молодиця.

Софiйка не знала, що iй доведеться в родичiв тiльки й займатися тим, що няньчити хлопчика. Паша знаходила все якiсь справи, залишаючи сина на дiвчину. А та чекала, коли ж Паша поведе ii по Киеву, як обiцяла, коли ж вони пiдуть шукати роботу чи якесь навчання? Та летiли днi за днями, а вона усе ще залишалася нянькою.

–

Коли ж ми пiдемо? – допитувалася

–

Не спiши з козами на торг! Устигнеш ще повчитися i наробитися.

Що день, то бiльший смуток огортав Софiйку. Паша i ii родина i не поспiшали нiчого змiнювати у ii долi.

Якось, коли господарiв-родичiв не було вдома, до неi зайшла сусiдка.

–

Шкода менi тебе, дитино. Ти що, так i думаеш залишатися у няньках? Так i молодiсть твоя промине. Тiкай вiд цього добра пошвидше.

Дiвчата й хлопцi вчаться в училищах, iм дають гуртожитки,

iм весело, а потiм ще й роботою забезпечують. Ти хочеш так жити? Чи будеш нянькою?

–

Хочу вчитися, – прошепотiла. – Але що можу зробити? Вони менi обiцяють прилаштувати десь, та тiтцi усе не виходить.

–

А чого ж воно виходитиме? Не краще хiба держати безплатну наймичку в хатi? Завтра рано-ранесенько встань, коли ще всi спатимуть, i ми пiдемо щось для тебе шукати. Добре? Не проспи!

–

Добре! Не просплю, – зрадiла дуже, бо вже почала втрачати надiю на те, що колись вийде з цiеi квартири i зможе стати самостiйною.

А вранцi навшпинечки, тихесенько ходила, щоб не розбудити Пашину сiм’ю i ii. Вийшла з квартири i постукала до сусiдки. Та вже дiвчину чекала, i вони пiшли в пошуках училища.

Обiйшли чимало, але всюди iх чекала невдача: уже набрали учнiв або прийом закiнчено. Лише в типографii Софiйцi усмiхнулася удача.

–

Якраз нам треба наборщикiв, – сказав немолодий чоловiк з худим жовти

м обличчям. – Пiдеш?

–

Пiду, а що треба робити? – зрадiла дiвчина.

–

Букви добирати до текстiв. Ти ж азбуку добре знаеш?

–

Знаю.

–

От i гаразд. Документи я твоi беру, а ти завтра вже виходь зранку на роботу о 7 годинi. Сьогоднi поселишся в гуртожитку. Ти ж приiжджа? Так?

–

Так.

–

Будеш спочатку учитися, а далi й працюватимеш. Навчання твое проходитиме на робочому мiсцi.

Радостi дiвчини не було меж. Але в Пашi ii повiдомлення викликало незадоволення i навiть злiсть.

–

Оце так? Проворна яка, уже з’iжджаеш прямо сьогоднi? А зi мною чому не порадилася? Я тобi чужа? Чужа? Ну, то й забирайся пiд три вiтри, я бiльше тебе знати не хочу! І до нас дорогу забудь! Помiчниця називаеться. Ти ще менi не вiддячила, що в хатi своiй прихистила. Я ж на тебе понадiялася, що дитину поможеш поглядiти. Забирайся! – ще раз крикнула. Софiйка тихенько вийшла, причинивши обережно за собою дверi.

По дорозi до гуртожитку образи Пашi неначе вiтерцем знесло. Вона тепер була вiльна i як на крилах летiла назустрiч самостiйному новому i цiкавому життю в столицi. А далi полетiли днi за днями. Дiвчина швидко опанувала нескладну професiю наборщицi. Це було зовсiм неважко для неi, що знала в селi i важчу працю.

Швидко минали години i днi на робочому мiсцi, а вечори в гуртожитку, де були всi молодi i веселi, наповненi вщерть радощами, щасливим юним смiхом. Вони одразу всi здружилися, хоча i приiхали з рiзних областей. А бiльше було сiльських, i, як i вона сумували за рiдними сiльськими краевидами. Але коли збиралися всi разом пiсля занять i роботи, iхнiй смуток поступався перед юнiстю. І тодi дзвенiли кiмнати смiхом i веселощами.

Потроху юнка пiзнавала свiт iнших професiй. Виявляеться, недалеко вiд гуртожитку е завод «Приладбуд» або ще його називали «Станкострой». Софiйка всерйоз задумалася над змiною своеi професii, коли побачила зовсiм молоду жiнку з майже чорним аж синiм обличчям

–

Дивися на мене, яка я стала пiсля десяти рокiв роботи в типографii, а прийшла сюди така, як зараз ти: молода, рум’яна, красива. Тiкай звiдси, доки в тебе i в твое тiло не в’iлася типографська чума, – сказала робiтниця.

Налякали дiвчину цi слова. Вона твердо вирiшила залишити типографiю, тим бiльше, що хлопцi й дiвчата в гуртожитку вже домовилися за неi на заводi, уже й записали на курси токарiвревольверникiв.

–

А я тебе не вiдпущу, шукай собi замiну, навчи ii, як тебе вчили. Пiдготуеш складальника, потiм iди собi, – сказав майстер.

Добре, що швидко знайшлася тямуща кандидатура… Тепер перед Софiею вiдкривалося нове життя.

Вона з легким серцем стала ученицею на заводi, а там було гарно входити в нову справу, бо хлопцi i дiвчата своi-таки, з гуртожитку. Швидко звикла на новому мiсцi i в колективi, добре опанувала професiю токаря, незабаром почали iй платити заробiток вже не як ученицi. Тепер дiвчина могла i сама прожити, i вiдкласти якусь копiйку.

Збиралася додому, бо знайомi стецiвчани переказали, що мама Олександра народила хлопчика. Назвали Іваном. То ж для малого Ванька купила чотириколiсного дерев’яного вiзочка i всяких штанцiв, сорочечок. Радiла дуже, що мае ще одного брата, хоча й набагато молодшого. Але вона цим не переймалася. Іще не бачивши його нi разу, уже любила, намагалася уявити, який вiн.