Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Та хто ж питиме воду, коли вiд голоду кишки скрутилися? –озвався змарнiлий, аж чорний, худий чоловiк.

Увечерi Софiйка прошепотiла Павликовi на вухо:

–

Лягай, де тобi покажуть спати, мене не жди, бо я побiжу додому.

–

Чого побiжиш, а мене покинеш тут? Я теж з тобою, – запхинькав той.

–

Не можна. Я швидко бiгтиму, бо вже вечiр. На ранок прибiжу. Жди! – суворо наказала братовi.

Сама ж щодуху, як молодий вiтер, гайнула полями на свiй хутiр. Уже добре смеркло, як, задихана, схвильована, задоволена собою забiгла в хату. Зразу ж кинулася до батька, що останнi днi не мiг пiдвестися – опухли ноги.

–

Таточку, з’iжте, я хлiба Вам принесла i мамi. Вiзьмiть ось, iжте, пiдкрiпiться хоч трохи.

–

І ти не боялася, доню, так пiзно полями iти? А що було б, якби тебе перестрiв хтось?

–

Хай спробував би мене догнати! Я прудко бiгаю.

Щовечора летiла дiвчинка додому, несучи батькам рятiвнi скибочки чорного, як свята земля, хлiба. І Господь милосердний змилувався над родиною. Поволi став ходити батько, знайшов пiдробiток у млинi, приносив сяку-таку обметицю. А тодi вже й на воловнi став доглядати худобу, трохи залишав обмiшки i для себе в потайнику куфайки.

З початком зими, люди на бурякових полях вишукували з-пiд снiгу цукровi буряки. Софiйка з Павликом i матiр’ю мало що знаходили, але радi були i двом-трьом бурячкам. Тодi мама розтоплювала в печi i пекла iх. Вони пахли на всю хату, але пiсля солодкого наiдку хотiлося хлiба. Дiвчина не витримувала i просила вкотре у матерi вишиту сорочку, щоб ii обмiняти на хлiб. Це едина рiч, яку мати зберегла, не дала батьковi вивезти в Росiю. Та доньцi цього разу не вiдмовила: «Неси, дитино, може, добудеш хоч пригорщу борошна». Софiйка бiгла рiдним хутором до дядька, батькового брата, вiн працював мельником у сiльському млинi. Думки лiзли в голову ще швидше, анiж бiгли ii ноги:

–

Може, хоч висiвок всиплють, а вони напечуть тодi млинцiв чи коржикiв. І пахощi гулятимуть по хатi. І малий Павлик зрадiе, стане веселим, як колись було… Хоч би дядина i сьогоднi були добрi…

Софiйка заходить до дядьковоi хати, чемно вiтаеться з дядиною, сiдае на запрошення на лавi. І хоч iй страх як хочеться погуляти з Федькою та Михтодиком, та вона знае, за чим прийшла, отож iй не до пустощiв.

–

Як там Павлик? Мама? Тато? Здоровi?

–

Спасибi, здоровi, – вiдповiдае на запитання, як i належить – А потiм не втримавшись:

–

Дядинко, а я вам принесла гарну вишиту сорочку. Ось! – випалюе швидко i так само швидко розгортае вишиту мамину сорочку. Вiзьмiть ii собi, а мама ii не носить вже.

Тiтка не вперше чуе Софiйчину розповiдь про сорочку, не вперше бачить ii, зiтхае спiвчутливо i мовчки виходить у сiни. А потiм повертаеться i наказуе:

–

Погуляй з братиками, а я скоро прийду. Не йди додому, жди мене, чуеш?

Через короткий час вона заходить iз глибокою невеликою залiзною мисочкою, у якiй вщерть обметин. Дядина знае, що Софiйка лише тодi прибiгае, коли в хатi немае вже й пилинки, коли голод стае нестерпним. Та ще й батько Андрiй, сусiди розказували, знову злiг, опух.

–

Ось бiжи, доню, неси, нехай мати спече хоч якогось пляцика. Рятуйте себе i батька.

Дiвчинка дякуе, бере рятiвне борошно-обметицю i направляеться до дверей, але ii зупиняе строгий наказ:

–

Я кому сказала, забери сорочку! Ти вже виросла на пiвдiвки, скоро на вулицю бiгатимеш у цiй вишиванцi, а дядину не слухаеш! – сердилася тiтка зовсiм несердито, бо в очах ii Софiй

ка побачила ласкавi iскорки. Як i завжди.

–

Добра дядина! – думала по дорозi додому дiвчинка.

Швидко добiгла до хати, матерi десь не було, i вона сама заходилася коло хлiба. Замiсила на водi, розпалила сухим бадиллям i соняшничинням у печi.

–

Що ти там робиш, дочко? – обiзвався з печi батько.

–

У печi топлю. Хочу швидко спекти вам коржа, бо мами немае, а вам треба поiсти. І Павлик хоче коржа.

–

А в тебе ж вийде? Справишся сама?

–

Я вже немаленька, он i дядина менi сказали, що я вже пiвдiвка. І скоро мамина вишита сорочка буде на мене якраз. Тiтка й на цей раз не захотiла взяти сорочку, сказала, що я велика i скоро носитиму ii сама.

Батько дивився на свою донечку i милувався нею: «Розумниця росте, ще й добра серцем i душею», – подумав.

Мати Олександра прийшла, стомлена сiла на широку лаву, важко переводячи дух: