Маленькі жінки

Так вийшло, що iдея Бет виявилася просто генiальною, тому що граючи з милими кошенятами, Лорi абсолютно забув про свою сором'язливiсть i поводився легко та невимушено.

– Ну це просто витвiр мистецтва, шкода навiть iсти таку красу, – сказав вiн, радiсно посмiхаючись, коли Джо прибрала серветку i показала желе, яке Емi красиво прикрасила зеленню i червоними квiтами своеi улюбленоi геранi.

– Ну що ви! Просто сестри щиро хотiли якось вас пiдтримати. Нехай вам подадуть бланманже до чаю, вам буде легко його iсти, адже воно м'яке i легко прослизне вниз, не пошкодивши ваше хворе горло. Яка затишна у вас кiмната!

– Могла бути i бiльш затишною, якби покоiвки тут як слiд прибиралися, але вони такi лiнивi. Навiть не знаю, як з ними боротися, – знiяковiло вiдповiв Лорi.

– Не турбуйтесь, зараз все виправимо, тут роботи на двi хвилинки. Зараз пiдмету попiл бiля камiна i розставлю все як слiд на камiннiй полицi. Так, книги поставимо тут, а пляшечки з лiками от там. А канапу вашу повернемо ось так, нехай на неi падае свiтло. Подушки трохи зiб'емо. Все, готово.

Кiмната дiйсно змiнилася. І поки Джо розставляла речi на своi мiсця i наводила порядок, вона весь час жартувала i щось розповiдала. Лорi дивився на неi в шанобливому мовчаннi, а коли вона покликала його оцiнити нове мiсцеположення канапи, вiн сiв i, зiтхнувши вiд задоволення, сказав:

– Ви такi ласкавi! Так, все саме так, як менi й хотiлося. А тепер, будь ласка, сiдайте зручнiше у те велике крiсло i дозвольте тепер менi вас розважати. Адже, як не крути, ви моя гостя.

– Так, ми ж домовлялися, що я прийду, щоб розважати вас. Хочете, я почитаю вам вголос? – i Джо оцiнюючим поглядом обвела кiлька книг на найближчiй полицi.

– Дякую, але справа в тому, що я iх всi вже прочитав, i, якщо ви не заперечуете, давайте краще просто поговоримо, – вiдповiв Лорi.

– Звичайно, не заперечую, я можу базiкати хоч цiлий день. Бет говорить, що я ще те базiкало i нiколи не знаю, коли треба зупинитися.

– Бет це дiвчинка з рум'яними щоками, яка майже завжди сидить вдома i лише зрiдка виходить погуляти до саду з кошиком? – з цiкавiстю запитав Лорi.

– Так, це наша Бет. Вона моя улюблениця, янгол, а не дитина.

– Наскiльки я пам'ятаю, вродлива – це Мег, i, якщо не помиляюся, курчава – це Емi?

– Так. А як ви дiзналися?

Лорi почервонiв вiд збентеження, але вiдверто вiдповiв:

– Рiч у тiм, що я часто чую, як ви кличете одна одну, i коли я сиджу тут на самотi, я iнодi виглядаю у вiкно i бачу ваш будинок. Ви завжди так весело проводите час. Прошу вибачення, якщо це прозвучить неввiчливо з мого боку, але iнодi ви забуваете закрити штори у вiтальнi, там, де на пiдвiконнi ростуть квiти, i коли ввечерi ви запалюете лампи, вас видно, як на долонi. Це немов дивишся на картину – в камiнi палае вогонь, а ви всi сидите за столом разом з матiр'ю. Вона сiдае навпроти вiкна i я дуже добре бачу ii обличчя, воно виглядае таким добрим i милим, а навколо нього немов рама з живих квiтiв. Це так зворушливо, що я часом не можу вiдiрвати погляд. Розумiете, адже у мене немае матерi. Лорi осiкся i почав термiново перевертати дрова в камiнi, щоб приховати легке тремтiння губ, яке вiн не мiг контролювати. Але як Лорi не старався приховати своi очi в цей момент, Джо помiтила його сумний погляд. Їй вiд усього серця було шкода цього бiдолашного самотнього юнака. Джо з дитинства була прямодушною i такою вона залишилася i в своi п'ятнадцять, а ще вона була наiвною i вiдкритою, наче дитина, i в головi ii не було жодноi поганоi думки. Але також Джо була напрочуд здогадливою, i зараз чiтко бачила, що Лорi дуже страждае вiд самотностi. У цей момент вона зрозумiла, наскiльки вона багата, адже у неi е хай скромний, але затишний будинок, вона оточена любов'ю близьких, i iй завжди е з ким поговорити. Тож зараз iй найбiльше хотiлося подiлитися цим багатством з ним. Їi обличчя зараз випромiнювало доброту та турботу, а зазвичай рiзкий i гучний голос набув надзвичайноi м'якостi. Вона сказала:

– Ми бiльше нiколи не будемо закривати штору на вiкнi з квiтами, i я дозволяю вам дивитися скiльки забажаете. А ще краще, не дивiться крадькома, а приходьте до нас у гостi. Наша мама така хороша, вона так любить допомагати людям! Я попрошу Бет зiграти для вас на фортепiано та заспiвати, а Емi iз задоволенням потанцюе для вас, а ми з Мег розсмiшили б вас над нашими кумедними сценками, i ми весело провели б час разом. Як ви думаете, ваш дiдусь дозволить вам прийти до нас?

– Думаю, що вiн дозволив би, якби ваша мати попросила його. Взагалi, вiн дуже добрий, тiльки на вигляд такий суворий. Вiн дозволяе менi робити те, що я хочу, ну, в значнiй мiрi, просто вiн непокоiться, щоб я не докучав чужим людям, – пояснив Лорi i його обличчя торкнулася легка усмiшка.

– Ми не чужi, ми сусiди, i навiть не думайте, що будете нам докучати. Ми дуже хочемо познайомитись з вас ближче. Я вже довго думала, як би завести з вами знайомство. Наша сiм'я живе тут не дуже давно, але ми вже знайомi з усiма сусiдами, крiм вас.

– Рiч у тiм, що дiдусь постiйно сидить за своiми книгами, i те, що вiдбуваеться за стiнами будинку його не особливо цiкавить. Мiстер Брук, мiй учитель, не живе тут, а приiжджае лише провести заняття. Ось i виходить, що менi просто нема з ким пiти погуляти, тому я сиджу вдома.

– Погано. Вам потрiбно перебороти себе i почати ходити у гостi, адже наскiльки менi вiдомо, вас запрошують. Тодi у вас буде багато друзiв i вам завжди буде, куди пiти. І до речi, спiлкування чудово допомагае подолати сором'язливiсть.

Лорi знову знiяковiв i почервонiв, але абсолютно не образився на прямолiнiйнiсть Джо, адже вiн розумiв, що вона сказала це виключно з добрих намiрiв. Та й як тут ображатися, адже вона сказала чисту правду.

– Вам подобаеться ходити до школи? – запитав хлопчик, вирiшивши змiнити тему розмови пiсля невеликоi паузи, пiд час якоi вiн знiяковiло витрiщався на вогонь в камiнi i думав над словами Джо, поки сама Джо з iнтересом розглядала кiмнату.

– Я не ходжу до школи. Я пiшла працювати, щоб хоч трохи допомогти своiй родинi – я доглядаю за своею старою тiтонькою. Вона, звичайно, рiдкiсна буркотуха, але менi вона все одно подобаеться, – вiдповiла Джо.

Лорi вже вiдкрив рота, щоб запитати ще щось, але швидко передумав, бо згадав, що занадто цiкавитися чужими справами неввiчливо, то вiн знiяковiло закрив рота i промовчав. Джо оцiнила його вихованiсть, але вона була не проти розповiсти кiлька кумедних iсторiй про тiтоньку Марч, тому вона жваво описала йому навiжену стару ледi, ii товстого пуделя, папугу, що говорить iспанською, i, звичайно ж, розповiла про чудову бiблiотеку, де вона зачитуеться цiкавими книгами. Лорi був у захватi вiд ii iсторiй. А коли Джо розповiла про одного старого джентльмена, який прийшов якось у гостi до тiтки i так захопився своiми пишними промовами, що не помiтив, як папуга зiрвав з його голови перуку, Лорi так голосно розреготався, що до кiмнати навiть зазирнула покоiвка, щоб перевiрити, що там вiдбуваеться.

– Ой, зараз лусну вiд смiху! Це просто чудово! Розкажiть ще щось, – сказав вiн, вiдриваючи вiд диванноi подушки свое червоне вiд нестримних веселощiв обличчя.

Натхненна своiм ораторським успiхом, Джо почала розповiдати Лорi про iх домашнi вистави, про те, як вони непокояться за батька i з нетерпiнням чекають на його повернення, i про iншi важливi подii того маленького свiту, в якому вони з сестрам жили. Потiм вони перейшли до розмови про книжки. Джо була рада, що Лорi виявився таким самим книголюбом, як i вона, i прочитав навiть бiльше книжок, нiж вона сама.

– Якщо ви так любите книги, давайте я покажу вам нашу бiблiотеку. Дiдуся немае вдома, тож не бiйтеся, – сказала Лорi, встаючи.

– Я нiчого не боюся, – вiдповiла Джо, рiшуче змахнувши головою.

– Навiть не сумнiваюся! – вигукнув хлопчик, дивлячись на неi з великим захопленням, хоча про себе подумав, що його дiдуся вона все ж трохи злякалася б, якби зустрiла його, коли той був у поганому настроi.

По дорозi до бiблiотеки Лорi провiв Джо екскурсiю по дому. Хоч будинок i був величезним, вiн був добре отоплений, тому вони не поспiшаючи заглядали в рiзнi кiмнати, i Джо мала можливiсть розглянути все, що iй хотiлося. І ось, нарештi, вони дiсталися бiблiотеки. Вiд захоплення Джо заплескала в долонi та пiдстрибнула. Кiмната була заставлена стелажами з книгами, мiж якими, немов вартовi, стояли статуi, а стiни прикрашали прекраснi картини. А ще там були вiтрини, де пiд склом, немов у музеi, зберiгалися старовиннi монети та рiзнi сувенiри з усiх куточкiв свiту. На химерних рiзьблених столиках стояли бронзовi погруддя вчених i письменникiв, а глибокi крiсла так i манили вмоститися у них зручнiше з цiкавою книгою про пригоди. І, так би мовити, вишенькою на тортi був величезний камiн, викладений хитромудрими кахлями, який справив на Джо просто незабутне враження.

– Оце так! – вигукнула Джо, сiдаючи в оббите оксамитом крiсло i з захватом озираючись навколо. – Теодоре Лоренс, ви найщасливiша людина на свiтi, – додала вона.

Лорi сiв на край столу, що стояв навпроти крiсла Джо.

– Боюся, що для щастя одних книг замало, – сказав вiн, хитаючи головою.

Перш нiж вiн встиг сказати щось ще, продзвенiв дзвiночок на вхiдних дверях, i Джо кулею вилетiла з крiсла, злякано вигукнувши:

– Ой, матiнко! Це, мабуть, ваш дiдусь повернувся!

– А якщо i так, то що? Ви ж нiчого не боiтеся, – дражливо зазначив хлопчик.

– Здаеться, я щойно зрозумiла, що, напевно, все ж трохи його боюсь, щоправда, сама не знаю, чому, адже Мармi дозволила менi вiдвiдати вас i вам наче гiрше не стало вiд мого вiзиту, – заспокоювала себе Джо, не зводячи при цьому очей з дверей.

– Навпаки, зараз я почуваюся набагато краще i я дуже вдячний вам за цей добросусiдський вiзит. Я бiльше хвилююся, що я сам мiг втомити вас своiми розмовами. Менi так подобаеться з вами розмовляти, що я б так говорив i говорив, – з вдячнiстю сказал Лорi.

У дверях з'явилася покоiвка i оголосила:

– Прийшов лiкар оглянути вас, сер.

– Ви не заперечуете, якщо я залишу вас на хвилинку? Думаю, менi дiйсно потрiбно до нього вийти, – трохи винуватим тоном сказав Лорi.

– Не переймайтесь, тут менi точно не буде нудно, – вiдповiла Джо.

Лорi пiшов, а гостя вигадала собi вельми своерiдну розвагу. Вона якраз стояла перед портретом мiстера Лоренса-старшого, коли дверi знову вiдчинилися. Джо, не обертаючись, рiшуче заявила:

– Тепер я впевнена, що менi не варто його боятися, тому що у нього добрi очi, нехай i вигляд похмурий. А ще я бачу, що це людина вольова, можливо, навiть трохи авторитарна. Звичайно, вiн не такий красень, як мiй дiдусь, але вiн менi безумовно подобаеться.

– Дякую, мем, – пролунав за ii спиною хриплий чоловiчий голос. Джо з жахом озирнулась i зустрiлася поглядом з мiстером Лоренсом-старшим.

Бiдолаха Джо не знала, куди себе подiти, вона почервонiла, як рiздвяна троянда, а серце ii шалено закалатало. Вона знову i знову прокручувала в головi слова, якi щойно промовила. На мить ii охопило дике бажання втекти, але це було б нерозумно i боягузливо, та й сестри над нею будуть смiятися. Тому вона взяла себе в руки i вирiшила спробувати якось викрутитися з цiеi неймовiрно незручноi ситуацii. Поглянувши ще раз на мiстера Лоренса, Джо зловила себе на думцi, що очi пiд густими сивими бровами в життi були навiть добрiшими, нiж на портретi, а ще вона помiтила, що в них був ледь помiтний хитрий вогник, i це значно зменшило ii страх. І ось пiсля цiеi жахливоi хвилинноi паузи, яка здалася Джо вiчнiстю, хрипкий голос, який зараз звучав ще суворiше, нiж кiлька хвилин тому, сказав:

– Отже, не боiшся мене, так?

– Не боюсь, сер.

– І не вважаеш мене таким красивим, як твiй дiдусь?