Маленькі жінки

– Є трохи, сер.

– І я, кажеш, людина вольова i навiть трохи авторитарна, чи не так?

– Я просто сказала, що менi спало на думку, коли я дивилась на ваш портрет.

– Але я тобi подобаюся, незважаючи на це?

– Так, сер.

Така вiдповiдь явно сподобалась старому джентльменовi. Вiн розсмiявся i потиснув iй руку. Потiм вiн нахилився так, що його обличчя порiвнялося з обличчям Джо, уважно подивився на неi, а потiм знову випростався i сказав:

– Обличчям ти на дiда не дуже схожа, а ось характером точно пiшла в нього. Вiн i справдi був гарним чоловiком, моя люба, але що найголовнiше, вiн був хоробрим i чесним, i я пишаюся тим, що у мене був такий прекрасний друг.

– Дякую, сер, – видихнувши з полегшенням, вiдповiла Джо. Тепер вона вiдчувала себе цiлком комфортно i знову говорила в своiй звичнiй невимушенiй манерi.

– І що це ви тут робили з моiм онуком, га? – несподiвано запитав мiстер Лоренс.

– Невеликий добросусiдський вiзит, щоб трохи пiдбадьорити Лорi, сер.

– Думаеш, його потрiбно було трохи пiдбадьорити?

– Так, сер, вiн здаеться таким самотнiм, думаю, спiлкування з однолiтками пiшло б йому на користь. Можливо, з нами, дiвчатами, йому буде не так цiкаво, але ми будемо радi допомогти чим зможемо. А ще я хочу вiд усього серця подякувати вам за чудовий рiздвяний подарунок, який ви нам передали, – додала Джо.

– Ну що ти, це не менi потрiбно дякувати, це була iдея Лорi! До речi, як справи у тiеi нещасноi жiнки?

– Уже все добре, сер, – i Джо почала розповiдати про сiмейство Гуммель i про те, як iх матерi вдалося залучити до допомоги цiй бiдолашнiй сiм’i людей бiльш заможних, нiж вона.

– Це у неi вiд батька, вiн теж завжди поривався всiм допомагати. Передай мамi, що я загляну до вас на днях. О, чуеш, задзвенiв дзвоник – чай готовий. Це Лорi розпорядився. Тож пропоную пройти до iдальнi для добросусiдського чаювання.

– Якщо я не заважатиму, я буду рада залишитися на чай, сер.

– Я б промовчав, якби не хотiв, щоб ви залишилися, мiс Марч, – i мiстер Лоренс у старомоднiй галантнiй манерi простягнув iй руку.

– Що б на це сказала Мег? – подумала Джо, i при думцi, як вона сьогоднi буде розповiдати домашнiм про своi пригоди у Лоренсiв, ii очi весело заблищали.

– Агов, хлопчику мiй! Куди ти так летиш? – запитав старий джентльмен, побачивши, як Лорi, перескакуючи через двi сходинки, бiжить вниз по сходах. Побачивши Джо у супроводi свого грiзного дiда, вiн зацiпенiв вiд жаху, однак побачивши переможний погляд Джо, з полегшенням видихнув.

– Я не знав, що ви так скоро повернетеся, сер, – знiяковiло сказав Лорi.

– Це я вже зрозумiв, iнакше ти не носився б так по сходах. А тепер давайте пити чай. І, Лорi, поводься як личить джентльменовi.

Лагiдно скуйовдивши хлопчиковi волосся, мiстер Лоренс пiшов вперед разом iз Джо, а Лорi поплентався за ними. Джо крадькома озирнулась i побачила, як Лорi кiлька разiв змiнився в обличчi, вочевидь, обмiрковуючи гiпотези щодо того, що тут взагалi вiдбуваеться. При цьому вiн корчив такi здивованi пики, що вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися.

Пiд час чаювання лiтнiй джентльмен здебiльшого мовчав. Вiн пив вже четверту чашку чаю i спостерiгав за молодими людьми, якi базiкали, наче старi друзi. Звичайно, вiн не мiг не помiтити змiни, якi вiдбулися з його онуком – на обличчi хлопчика з'явився здоровий рум'янець, вiн поводився розкуто, а смiх його був щирим i веселим.

– Вона мае рацiю, хлопчиковi самотньо. Що ж, подивимося, як складуться його стосунки з цими милими дiвчатами, – подумав мiстер Лоренс.

Джо дуже сподобалася мiстеру Лоренсу, адже йому iмпонували ii почуття гумору i трохи хлопчачi манери, а ще вона легко знаходила спiльну мову з його сором'язливим онуком. Бiльш того, судячи з усього, вона i сама отримувала вiд iх спiлкування величезне задоволення.

Зазвичай у компанii настiльки респектабельних людей, яких Джо зазвичай вважала занадто «манiрними i зарозумiлими», вона вiдчувала себе дуже незграбно, але з Лоренсами все було iнакше, з ними iй було легко i комфортно.

Коли всi встали з-за столу, Джо подумала, що iй вже, мабуть, час додому, але Лорi сказав, що хотiв би ще дещо iй показати. Вiн вiдвiв Джо до оранжереi, де спецiально для неi запалили лампи. Їi захопленню не було меж, адже в м'якому свiтiннi ламп рослини виглядали воiстину чарiвно. Вона обережно ступала по дорiжках, заворожено розглядаючи фантастичнi квiти i лiани, якi тягнулися по стiнах аж до самоi стелi. Вона з насолодою вдихала вологе ароматне повiтря, уявляючи, що гуляе по казковому лiсi. Тим часом Лорi дбайливо зрiзав квiти, формуючи букет. Коли квiти вже насилу вмiщалися в його руках, вiн перев'язав iх стрiчкою i задоволено посмiхнувся.

– Будь ласка, передайте це вашiй матерi i скажiть, що я надзвичайно вдячний iй за чудодiйнi лiки вiд нудьги, якi вона менi прислала.

Повернувшись до будинку, вони знайшли мiстера Лоренса у великiй вiтальнi, вiн стояв бiля камiна, поглинений своiми думками. І тут Джо побачила шикарний рояль.

– Ви граете? – запитала вона, глянувши на Лорi.

– Інодi, – скромно вiдповiв хлопчик.

– А зможете зiграти що-небудь зараз? Я б з радiстю послухала, дуже вже хочеться розповiсти потiм про нього Бет, вона буде в захватi.

– Може, ви самi хочете зiграти?

– Ой, що ви! Я, на жаль, не вмiю грати. Слухати музику дуже люблю, але з грою справи кепськi, бракуе менi таланту, – просто вiдповiла Джо.

Лорi сiв за рояль. Вiн грав, а Джо слухала, тримаючи в руках величезний букет. Вона закрила очi i з насолодою вдихала прекрасний аромат гелiотропiв i чайних троянд.

Грав Лорi чудово, дуже щиро i душевно, без натяку на самовдоволення i хизування, через що повага Джо до «хлопчиська Лоренса» щомитi лише зростала. Вона подумала, що Бет високо оцiнила б його гру, i почала щедро нахвалювати Лорi, i вiн все бiльше заливався рум’янцем вiд збентеження, тож Мiстер Лоренс вирiшив прийти онуковi на допомогу:

– Ну, все, все, юна ледi, не перехвалiть менi онука, а то ще, не дай Боже, зазнаеться, – лукаво сказав старий. – Грае вiн i справдi непогано, але я сподiваюся, що i в бiльш важливих справах вiн теж досягне успiху. Ви вже йдете? Що ж, я вам дуже вдячний i сподiваюся, що ви порадуете нас своiм вiзитом знову. Передавайте моi щирi вiтання вашiй матiнцi. На добранiч, лiкарю Джо.

Вiн м'яко потиснув iй руку, але Джо здалося, що обличчя його було похмурим, немов вiн був чимось незадоволений. Лорi провiв Джо до передпокою, i вже бiля самих дверей вона все ж таки зважилася запитати, чим вона розсердила його дiдуся. Лорi помахав головою i поспiшно сказав:

– Нi, нi, що ви, вiн розсердився зовсiм не вас, а на мене. Вiн не любить, коли я граю на роялi.

– Але чому? Адже у вас так добре виходить.

– Я вам колись розповiм. На жаль, менi ще не можна виходити на вулицю, тому додому вас проводить Джон.

– Це абсолютно зайве. Я ж не якась тендiтна ледi, до того ж тут йти менше хвилини. А ви одужуйте i набирайтеся сил.

– Слухаюсь, лiкарю Джо. Але ви ж ще навiдаете мене?

– Якщо ви пообiцяете прийти до нас у гостi пiсля того, як видужаете.

– Обiцяю.

– На добранiч, Лорi!

– На добранiч, Джо, на добранiч!

Коли Джо розповiла про своi пригоди у будинку Лоренсiв, дiвчата вирiшили, що наступного разу вони пiдуть у гостi всi разом, при цьому у кожноi були на це своi причини. Мiсiс Марч хотiла поговорити про свого батька зi старим Лоренсом, який, як виявилося, згадував його з теплотою в серцi. Мег хотiлося прогулятися по оранжереi, Бет не терпiлося пограти на прекрасному роялi, а Емi дуже хотiлося побачити прекраснi картини та статуi в бiблiотецi.

– Мама, а чому мiстер Лоренс не любить, коли Лорi грае на роялi? – запитала Джо, якiй не давали спокою слова Лорi.

– Я не впевнена, але думаю, справа в тому, що його син, батько Лорi, не спитав дозволу у свого батька, тобто дiдуся Лорi, i одружився на iталiйськiй пiанiстцi. Старого Лоренса зачепило, що син без його благословення зробив такий серйозний вчинок, i сильно розгнiвався. І попри те, що мати Лорi була милою, доброю та освiченою жiнкою, вiн одразу не злюбив ii та пiсля одруження сина бiльше нiколи з ним не бачився. Батьки Лорi померли, коли хлопчик був ще малюком, i дiд забрав його до себе. Хлопчик народився в Італii i ще з дитинства мав слабке здоров'я, тому старий так ним опiкуеться i нiкуди не випускае – вiн дуже боiться втратити i його. Любов до музики Лорi успадкував вiд матерi, на яку вiн, до речi, дуже схожий, i я насмiлюся припустити, що його дiдусь побоюеться, що вiн теж захоче стати музикантом. У будь-якому разi, музичний талант Лорi нагадуе йому про жiнку, яка йому не подобалася, i тому вiн, як сказала Джо, насупився.