Маленькі жінки

– Звичайно, негоже веселитися в такий важкий час, але ж це так приемно – насолоджуватися смачною святковою вечерею, милуватися букетом на столi, вiдвiдувати бали i повертатися додому не пiшки, а на екiпажi, а ще читати i вiдпочивати, а не працювати, як кiнь. Як же я заздрю дiвчатам, якi можуть собi дозволити жити безтурботним життя! Маю зiзнатися – я люблю розкiш, – сказала Мег, намагаючись вирiшити, яка з двох ii старих суконь була менш зношеною.

– Що ж, в розкошi нам ще довго не жити, тож потрiбно поменше нити, тягти свою ношу i не занепадати духом, адже так i робить наша весела Мармi. Звичайно, тiтонька Марч iздить на менi, як той старий з казки про Сiндбада,[17 - Старий iз казки «Сiндбад-мореплавець» з циклу «Тисяча i одна нiч», який забрався Сiндбаду на плечi i вiдмовлявся спускатися. В результатi Сiндбад все ж звiльняеться вiд цiеi ношi, напоiвши нахабного старого.] але думаю, якщо я припиню скаржитися, моя ноша стане настiльки легкою, що я навiть не буду ii помiчати.

Ця iдея цiлком захопила уяву Джо i пiдняла iй настрiй, а ось Мег все ще сумувала, бо ii ноша, яка складалася з чотирьох розбещених дiтей Кiнгiв, здавалася iй важчою, нiж будь-коли. Вона навiть була не в настроi чепуритися перед дзеркалом i мудрувати щось iз блакитною стрiчкою для волосся.

– Яка рiзниця, як я буду виглядати, якщо мене все одно нiхто не бачить, крiм цих маленьких бешкетникiв, i нiкому немае нiякого дiла до того, гарна я чи нi? – пробурмотiла вона i рiзко встала з-за столу. – Мабуть, так i буду все життя мучитися i працювати, лише зрiдка балуючи себе виходами у люди, а потiм не встигну отямитись, як стану зморшкуватою старою. От за що менi така кара – бути бiдною i не мати можливостi насолоджуватися життям, як iншi дiвчата!

За снiданком Мег сидiла i похмуро дивилася на свою тарiлку, не пiднiмаючи голови. Втiм, здавалося, що сьогоднi всi встали не з тiеi ноги. У Бет болiла голова i вона лежала на диванi, граючись з кiшкою та ii трьома кошенятами, щоб хоч трохи розвiятись. Емi нервувала, бо не довчила уроки, а ще вона десь загубила своi калошi. Джо насвистувала i збиралася до тiтоньки Марч, здiймаючи при цьому, втiм як i завжди, багато галасу. А мiсiс Марч намагалася зiбратися з думками i дописати листа, який потрiбно було обов'язково сьогоднi вiдправити. Ганна теж жалiлася, що не могла допiзна заснути i тепер почуваеться як вижатий лимон.

– Ну що за сiмейка невдах! – вiдчайдушно вигукнула Джо, перекинувши чорнильницю, порвавши обидва шнурки на черевиках i на додачу сiвши на свiй капелюх.

– І ти в нiй головна невдаха! – огризнулася Емi зi сльозами на очах, вже вкотре видираючи сторiнку з зошита, бо нiяк не могла правильно вирiшити задачу з математики.

– Бет, якщо ти не вiднесеш цих блохастих котiв у пiдвал, я сама iх позбудуся, от чесне слово, викину всiх на вулицю! – сердито вигукнула Мег, намагаючись скинути зi спини кошеня, яке повисло на ii сукнi десь в районi лопаток, i Мег не могла його зняти.

Джо реготала, Мег щось невдоволено бурчала собi пiд носа, Бет благала пощадити ii кошенят, а Емi ридала, бо не могла згадати, скiльки буде дев'ять помножити на дванадцять. І тут уже не витримала мiсiс Марч.

– Дiвчатка, дiвчатка, вгамуетеся i помовчiть хвилинку! Менi потрiбно вiдправити цього листа з ранковою поштою, а ви вiдволiкаете мене своiм галасом, – вигукнула вона, вже втрете переписуючи одне i те саме речення.

Настало короткочасне затишшя, яке порушував лише скрип мостин пiд ногами Ганни, яка винесла i поставила на стiл два невеликих гарячих пироги, а потiм знову пiшла на кухню. Дiвчата називали iх «муфточками», тому що справжнiх муфт у них не було, а гарячi пироги чудово зiгрiвали iхнi руки, коли вони йшли зранку на роботу у цi холоднi та мрячнi днi. В якому б поганому настроi не була Ганна, вона нiколи не забувала спекти пирiг для Мег i Джо, бо iх шлях на роботу був довгим, та й пообiдати вдома бiдолахи не могли, бо рiдко коли поверталися додому ранiше другоi години.

– Кажуть, що коти лiкують i забирають бiль, тож пригорнися до своiх кошенят мiцнiше i приголуб iх, Бет. До побачення, Мармi. Нехай сьогоднi вранцi ми були справжнiми фурiями, але коли ми повернемося додому, обiцяю, будемо янголятами, як зазвичай. Все, пiшли, Мег! – i Джо вiдчинила вхiднi дверi, подумавши про себе, що iх «похiд паломникiв» розпочався не дуже гладко.

Перш нiж повернути за рiг, сестри озирнулися – це вже стало традицiею – як i завжди, у вiкнi вони побачили матiр, яка посмiхалася i махала iм рукою. Інакше i бути не могло, адже в якому б поганому настроi вони не виходили з дому, усмiхнене обличчя неньки завжди зiгрiвало iх душi i наповнювало серце радiстю.

– Було б правильнiше, якби Мармi пригрозила нам кулаком замiсть того, щоб надсилати повiтрянi поцiлунки, адже поводилися ми вранцi не iнакше як по-свинськи. Інодi ми буваемо просто нестерпною юрбою примхливих дiвчисьок, – вигукнула Джо. Їй було соромно за свою поведiнку i поведiнку сестер, тож те, що iм з Мег доводилося зараз йти по сльотi, а iхнi обличчя обдував холодний колючий вiтер, здавалося справедливим покаранням за ранкове свавiлля.

– Не використовуй такi жахливi слова, – сказала Мег, з головою занурившись у теплу хустку.

– Я люблю сильнi слiвця, бо вони якнайкраще передають саму суть, – вiдповiла Джо, вчасно встигнувши схопити свого капелюха, який з поривом вiтру вже збирався полетiти у невiдомому напрямку.

– Себе називай як хочеш, але я не свиня i не примхливе дiвчисько, тож я не хочу, щоб мене так називали.

– Ти – розбещене дiвчисько, Мег, i думаю, що причина твого сьогоднiшнього кепського настрою полягае в тому, що ти скаженiеш, бо не можеш жити у розкошi. Але почекай ще трошки, я зароблю купу грошей i буду возити тебе на екiпажах, годувати морозивом, засиплю прекрасними букетами i куплю тобi цiлу купу модних туфель на високих пiдборах, щоб ти могла танцювати з рудоволосими юнаками.

– Ну ти i дурко, Джо, iнодi як скажеш! – Мег розсмiялася, i, як не дивно, ця нiсенiтниця пiдняла iй настрiй.

– От радiй, що я така, а то б йшли зараз удвох, як у воду опущенi. І яка з цього була б користь? Я завжди намагаюся знаходити у всьому щось кумедне – так жити набагато веселiше. Так, досить хандрити. Вище носа, сестричко! – i Джо пiдбадьорливо поплескала сестру по плечу.

Настав час сестрам розходитись у рiзнi боки. І поки вони йшли, кожна своею дорогою, та грiли руки, тримаючи маленький пирiг, вони намагалися зберiгати бадьорiсть духу, незважаючи на сувору зимову погоду, важку роботу i розбитi мрii про безтурботну юнiсть.

Коли мiстер Марч втратив всi своi статки, намагаючись допомогти недолугому товаришу-невдасi, двi старшi доньки благали дозволити iм пiти працювати, щоб заробляти хоча б собi на кишеньковi витрати. Батьки погодилися, вважаючи, що таким чином дiвчата розвинуть у собi працелюбнiсть i вiдчують незалежнiсть. Мег i Джо з натхненням взялися до роботи, свято вiрячи, що терпiння i праця все перемагають. Маргарет влаштувалася гувернанткою, i навiть та невелика платня, яку вона отримувала, в даних умовах здавалася iй справжнiм багатством. Як вона сама зiзналася, вона любила розкiш, i бiднiсть, яка так раптово спiткала iх родину, була для неi справжнiм шоком. Мег було важче, нiж сестрам, змиритися з новим положенням, тому що вона краще, нiж вони, пам'ятала часи, коли iх будинок був сповнений розкiшних речей, а життя складалося з одних задоволень i розваг. Мег намагалася не падати духом i не заздрити своiм багатим подругам, але ж зрозумiло, що будь-яка молода дiвчина хоче носити гарнi сукнi, весело проводити час з друзями i в цiлому жити щасливим, безтурботним життям.

У родинi Кiнгiв, куди Мег влаштувалася гувернанткою, вона щодня спостерiгала за тим, про що так мрiяла i чого позбулася, коли ii родина збiднiла. Старшi доньки якраз почали активно вiдвiдувати «бали дебютанток»,[18 - Зазвичай, дiвчат вперше представляли свiтському суспiльству у вiцi 16–20 рокiв. Саме для цього влаштовували так званi бали дебютанток. Пiсля першого виходу в люди дiвчину вважали готовою до замiжжя i за ii руку могли боротися молодики.] тож Мег часто доводилося з болем у серцi дивитися на iх витонченi бальнi сукнi та прекраснi букети вiд потенцiйних залицяльникiв, а також слухати розмови про театри, концерти, катання на санях та iншi веселi розваги. Вона бачила, як грошi витрачаються на речi, якi вона i сама так хотiла мати, i якi – як вона чудово розумiла – iй нiколи не будуть доступнi. Бiдолаха Мег рiдко скаржилася, але часом ii переповнювала печаль i почуття кричущоi несправедливостi, вона злилася на все i на всiх навколо, ще поки не розумiючи, що насправдi вона казково багата, просто щастя це зовсiм не у грошах.

Джо влаштувалася компаньйонкою i помiчницею до тiтоньки Марч – заможноi кульгавоi староi, яка хотiла, щоб хтось ii розважав та виконував ii розпорядження. Дiтей у неi не було i вона навiть запропонувала удочерити одну з дiвчат, коли ii молодший брат, мiстер Марч, збанкрутував, i, до речi, дуже образилася, коли ii пропозицiя була категорично вiдхилена. Деякi друзi закликали Марчiв бути бiльш далекоглядними i прийняти пропозицiю староi, адже тодi у них будуть всi шанси потрапити до заповiту багатоi вдови, але Марчi були непохитними i завжди говорили:

– Ми не вiдмовимося вiд наших доньок нi за якi скарби свiту. У багатствi чи в бiдностi, ми завжди будемо триматися разом, адже наше щастя в турботi один про одного.

Старенька образилася i навiть певний час не розмовляла з братом, поки одного разу випадково не зустрiла Джо в гостях у подруги. Їi безпосереднiсть i прекрасне почуття гумору були немов ковток свiжого повiтря в одноманiтному манiрному свiтi лiтньоi панi, i вона запропонувала Джо стати ii компаньйонкою. Звичайно, Джо була не в захватi вiд перспективи цiлий день бути на побiгеньках у навiженоi староi, але вона погодилася, бо iнших варiантiв у неi не було. Як не дивно, Джо чудово знаходила спiльну мову зi своею запальною родичкою. Звичайно, траплялися мiж ними i сварки. Тодi Джо грюкала дверима i йшла додому, заявляючи, що ii терпець увiрвався i бiльше ноги ii не буде у домi цiеi нестерпноi староi тиранки. Вони обидвi мали вибуховий характер, але також швидко заспокоювались, i тодi тiтонька Марч так наполегливо просила Джо повернутися до неi, що Джо не могла вiдмовитися, адже в глибинi душi iй подобалася ця ексцентрична стара ледi.

Хоча пiдозрюю, що не останню роль у поступливостi Джо грала велика бiблiотека, якою пiсля смертi дядечка Марча нiхто не користувався, тож книги припадали пилом i були осередком цiлого сiмейства павукiв. Джо пам'ятала цього доброго старого джентльмена, який дозволяв iй будувати залiзнi дороги i мости зi своiх величезних словникiв, а потiм розповiдав захоплюючi iсторii та показував химернi iлюстрацii у своiх талмудах, якi були написанi латиною. А щоразу, коли вона зустрiчала дядечка Марча на прогулянцi, вiн купував iй листiвки i пригощав коржиками. Бiблiотека являла собою напiвтемну кiмнату, де з високих книжкових стелажiв на вас зверхньо дивилися гiпсовi погруддя вiдомих вчених, а посерединi кiмнати стояли зручнi крiсла i великий глобус. І, найголовнiше, там була незлiченна кiлькiсть книжок, i Джо могла читати iх усi. Коли тiтонька Марч дрiмала у своему крiслi або до неi на чай заходили подруги, Джо стрiмголов бiгла в це тихе мiсце i, згорнувшись калачиком у м'якому крiслi, з головою поринала у свiт поезii, романтики, iсторii та пригод. Але, як це часто бувае, щастя тривало недовго, бо щойно вона доходила до найцiкавiшого мiсця у книзi, пронизливий старечий голос волав: «Джозе-фiна! Джозе-фiна!», i iй доводилося залишати цей райський куточок, щоб займатися такими безглуздими справами як змотування пряжi у клубок, купання тiтинчого пуделя або читання вголос нудних фiлософських нарисiв Белшема,[19 - Мова йде про британського полiтичного письменника Вiльяма Белшема та його роботу «Нариси, фiлософськi, iсторичнi та лiтературнi» (1789–1790 рр.).] якi тiтонька Марч чомусь вважала вкрай цiкавим чтивом. Джо дуже хотiлося зробити що-небудь видатне, щоправда, вона поки сама не знала, що саме вона хоче зробити, але щиро вiрила, що з часом в ii головi обов'язково народиться якась надзвичайна iдея. А поки що найбiльше ii обтяжувало те, що вона не може собi дозволити читати, бiгати i кататися верхи стiльки, скiльки iй хотiлося б. Через свiй запальний характер, гострий язик i бунтiвний дух вона завжди потрапляла у рiзнi «ситуацii», iнодi досить комiчнi, але iнодi доводилося i згорати вiд сорому. І все ж Джо вважала, що спiлкування з тiтонькою Марч було для неi справжньою школою життя i одного разу вона оцiнить цей досвiд по заслугах. А думка про те, що вона заробляе грошi, щоб допомогти своiй родинi, робила ii щасливою, тож вона готова була заради доброi справи потерпiти цей дратiвливий клич: «Джозе-фiна!»

Бет була дуже сором'язливою i боязкою, i пiсля декiлькох невдалих спроб вiддати ii до школи, батьки, побачивши страждання дитини, вирiшили навчати ii вдома. З Бет займався батько. І навiть коли вiн пiшов на фронт, а мати зайнялася благодiйнiстю i майже весь свiй час проводила у Товариствi допомоги фронтовикам, Бет сумлiнно продовжувала вчитися самостiйно. Бет була завзятою домосiдкою, тому зголосилася допомагати Ганнi по господарству. Вона дуже старалася, щоб сестри i мати пiсля важкого робочого дня приходили в чистий i затишний дiм. Бет було абсолютно не нудно сидiти цiлими днями вдома, тому що, як вже було сказано, вона жила у своему маленькому уявному свiтi та завжди вигадувала собi якесь цiкаве заняття. Наприклад, щоранку вона будила i розважала шiстьох своiх пiдопiчних ляльок – бо, не слiд забувати, що, як не крути, Бет була ще дитиною.

Ляльки тi були вже старими та пошарпаними, бо всi вони, перш нiж перейти до Бет, колись послужили старшим сестрам. Емi навiдрiз вiдмовилася гратися з ними, тому що ненавидiла старi та поламанi речi, тож про ляльок пiклувалася Бет. Їй було шкода цих маленьких бiдолах i вона навiть органiзувала лiкарню для немiчних ляльок. Бет ставилася до них дуже дбайливо, нiколи не сварила iх, не втикала шпильки та голки в iх ватянi тiла i не кидала iх на пiдлогу, вважаючи, що цi нещаснi створiння вже i так вдосталь настраждалися. Вона шила iм вбрання, влаштовувала з ними чаювання, i як могла оточувала турботою i ласкою. Одна з ляльок належала колись Джо, i, як нескладно здогадатися, на нiй майже не залишилося живого мiсця, тому вона вирушила доживати залишок життя у мiшок з ганчiр'ям. Але Бет врятувала ii з небуття, трохи пiдлатала i пошила iй сукню. Щоб прикрити неабияк облисiлу голову, Бет змайструвала iй чепчик з носовоi хустинки. Рук та нiг у ляльки не було, вони були втраченi постраждалою за невiдомих обставин, тож Бет пошила iй накидку, щоб приховати цi вади. Бет видiлила бiдоласi найкраще лялькове лiжечко, адже доля i так була до неi вкрай жорстока.

З боку вся ця лялькова метушня виглядала досить кумедно, але знаючи, скiльки сил Бет вкладала у турботу про своiх ляльок, нiхто з неi не смiявся. Стара лялька Джо була ii улюбленицею – Бет приносила iй квiти, читала казки вголос, виносила на прогулянку до саду, щоб та подихала свiжим повiтрям, а ще спiвала iй колисковi i завжди цiлувала перед сном, нiжно примовляючи: «На добранiч, моя бiднесенька».

Звичайно, i Бет iнодi вередувала, як i будь-яка маленька дiвчинка. Інодi вона плакала, бо не могла собi дозволити брати уроки музики i купити гарне фортепiано. Вона дуже сильно любила музику, старанно вчила нотну грамоту i терпляче практикувалася на старому розладнаному пiанiно, потайки сподiваючись, що хтось (та хоча б тiтонька Марч) зголоситься допомогти розкрити ii талант. Однак бажаючих допомогти юному таланту не було, адже нiхто не бачив, як Бет на самотi тихенько лила сльози на пожовклi клавiшi, якi зрадницьки вiдмовлялися видавати потрiбну ноту. Вона спiвала про свою роботу по дому тоненьким, як у жайворонка, голосочком, i завжди була рада акомпанувати Мармi та дiвчатам, коли вони разом спiвали вечорами. День у день вона пiдбадьорливо говорила собi: «Будь старанною та терплячою, Бет, i тодi одного дня у тебе буде все – i нове фортепiано, i уроки музики».

Насправдi, у свiтi багато таких от Бет, сором'язливих i тихих, якi сидять у своiх куточках, i нiхто iх не помiчае, поки не знадобиться iхня допомога. Вони живуть заради блага iнших i нiколи не скаржаться, тому нiхто не бачить, на якi жертви iм деколи доводиться йти. І ось одного разу вони замовкають назавжди, як замовкае цвiркун на печi, i лише тодi (на жаль, запiзно) оточуючi розумiють, скiльки добра та свiтла приносять цi маленькi янголи у iхнi життя.

Якби хто-небудь запитав Емi, що найбiльше в життi ii обтяжуе, вона б одразу вiдповiла: «Мiй нiс». Коли вона була маленькою, Джо випадково штовхнула ii на металеве вiдро з вугiллям, i на думку Емi, саме це понiвечило ii нiс. Вiн не був великим або червоним, просто трохи приплюснутим, i скiльки б Емi його не щипала i не тягнула, аристократичноi тонкостi це йому не додало. Втiм, нiхто не звертав на це уваги, крiм неi самоi. Бiльш того, у мiру того, як дiвчинка росла, витягувався i ii нiс, набуваючи абсолютно нормальноi форми. Але Емi все одно прискiпувалася до нього i, мрiючи про витончений грецький профiль, постiйно робила замальовки красивих рiвних носiв.

Сестри називали Емi «маленьким Рафаелем»[20 - Великий iталiйський художник епохи Вiдродження Рафаель Санцiо (1483–1520 рр.).] за ii талант до малювання, а улюбленими темами ii картин, окрiм красивих носiв, були квiти, феi та рiзнi фантасмагоричнi iлюстрацii. Щоправда шкiльнi вчителi iнодi скаржилися, що замiсть того, щоб робити завдання, вона малювала тварин на полях, а порожнi сторiнки атласу, призначенi для копiювання географiчних карт, також були заповненi малюнками. А ще з ii пiдручникiв нерiдко випадали карикатури на вчителiв та iнших учнiв. Але загалом Емi намагалася бути старанною ученицею i завдяки своiй зразковiй поведiнцi завжди була на гарному рахунку у вчителiв, тож вони здебiльшого закривали очi на ii нестримну пристрасть до малювання. Однокласницi любили Емi, бо вона завжди була дуже ввiчливою i тактовною. Всi захоплювалися ii вишуканими манерами та грацiею.

Проте малювання було не единим досягненням Емi. Також вона вмiла грати на фортепiано дванадцять мелодiй, в'язати гачком i читати французькою, неправильно вимовляючи лише третину слiв. Бувало, вона жалiбним тоном говорила: «Коли papа[21 - з фр. «тато».] був багатий, ми робили те i те», i це звучало так зворушливо, а химернi довгi слова, якими Емi iнодi любила похизуватися, ii подружки вважали «верхом елегантностi».

Але, можливо, ця загальна любов i потурання примхам розбестили ii, тому що ii марнославство i егоiзм росли день у день. Єдине, що хоч трохи збивало з неi пиху, було те, що iй доводилося доношувати одяг кузини, чим Емi була страшенно незадоволена. І в даному випадку справа була навiть не в тому, що iй дiставалися чиiсь обноски, а в тому, що у матерi Флоренс (так звали кузину) було геть вiдсутне почуття стилю. В цiлому, це були якiснi, цiлком добротнi речi, але тонкий художнiй смак Емi не мiг змиритися з тим, що iй доведеться носити червоний чепчик замiсть синього i натягувати на себе сукнi жахливих кольорiв та безглуздих фасонiв, якi iй абсолютно не личали. Особливо Емi страждала цiеi зими, адже iй доводилося ходити до школу у блiдiй пурпуровiй сукнi у жовтий горох, та ще й без жодноi шлярки.

– Одне мене тiшить, – якось зiзналася вона Мег, – мама не вкорочуе моi сукнi,[22 - У 18-му столiттi всi молодi дiвчата (16–19 рокiв) носили сукнi до пiдлоги. На початку 19-го столiття спiдницi почали вкорочувати. Сiмнадцятирiчнi та вiсiмнадцятирiчнi дiвчата вважалися вже молодими жiнками i носили спiдницi такоi ж довжини, як i дорослi жiнки. Шiстнадцятирiчнi дiвчата носили спiдницi довжиною до кiсточки, чотирнадцятилiтнi – до iкри, а дванадцятирiчнi – трохи нижче колiн. Ймовiрно, сукнi могли вкорочувати в якостi покарання для дiвчинки, щоб показати ii неналежну дитячу поведiнку та iнфантильнiсть. Емi соромиться укорочення сукнi, бо вже вважае себе цiлком дорослою юноi ледi.] навiть коли я погано поводжуся. Бачила б ти, що зробила мати Мерi Паркс! Інодi, коли Мерi що-небудь утне, ii сукню вкорочують до колiн! В такому виглядi вона навiть до школи соромиться приходити. Коли я думаю про таку дегерадацiю[23 - Маеться на увазi слово «деградацiя» – Емi нещодавно поповнила свiй словниковий запас черговим химерним словом, але, як завжди, не до кiнця розiбралася з його правильною вимовою.], то менi здаеться, що мiй приплюснутий нiс i огидне пурпурове плаття з жовтим горохом не така вже й велика бiда.

Емi вважала Мег безумовним авторитетом i зразком для наслiдування, а ось у Джо найтеплiшi та довiрчi вiдносини склалися, як не дивно, з Бет, яка була ii повною протилежнiстю. Бет теж тягнулася до Джо, i лише iй розповiдала своi потаемнi думки та переживання. До речi, саме Бет, звичайно ж абсолютно несвiдомого, мала найбiльший вплив на Джо. У Мег i Джо також були чудовi стосунки, але вони домовилися, що кожна з них стане наставницею для однiеi з молодших сестер. Можливо, це був свого роду материнський iнстинкт, який зараз цi маленькi жiнки перенаправили з ляльок на своiх сестер.

– Розкажiть менi що-небудь? У мене сьогоднi був просто надзвичайно напружений день, – сказала Мег, коли вони ввечерi сидiли разом за шиттям.

– Сьогоднi тiтонька Марч таке утнула – зараз розповiм, – почала Джо, яка дуже любила розповiдати усiлякi байки. – Я, як завжди, читала iй цього зануду Белшема, звичайно, приглушено i монотонно, адже так вона швидше засинае, а я маю бiльше часу почитати якусь цiкаву книгу з ii бiблiотеки. Але я, мабуть, перестаралася з монотоннiстю, бо i сама почала клювати носом ще до того, як приспала стареньку. І от я раптом так широко позiхнула, що вона запитала мене, чи не боюся я ненароком проковтнути книгу, яку читаю. Я теж вирiшила бути дотепною i вiдповiла, що якщо це допоможе раз i назавжди позбутися цiеi нудноi книжки, то я готова спробувати. Але, вочевидь, стара не оцiнила мого жарту, тому що далi на мене чекала довга нотацiя про моi грiхи, пiсля чого вона велiла менi сiсти i подумати над своею поведiнкою, поки вона трохи подрiмае. Ну, я вже знаю, що ii «трохи» зазвичай затягуеться на кiлька годин мiцного сну, тож ледь ii капор почав погойдуватися, наче той жоржин, я витягла з кишенi «Вексфiльдского священика»[24 - Надзвичайно популярний у той час роман англiйського письменника Олiвера Голдсмiта, написаний у 1766 роцi. Розповiдае про перипетii та випробування священика та його сiм'i, якi стали жертвами мiсцевого помiщика та втратили своi статки.]i почала читати, поглядаючи на старушенцiю одним оком. І ось я дiйшла до смiшного моменту, де всi попадали у воду i, втративши пильнiсть, голосно зареготала. Тiтонька, звичайно, прокинулась, але будучи зазвичай пiсля сну бiльш милосердною, звелiла трохи почитати iй вголос цього мого «Вексфiльдского священика», щоб вона послухала, що ж це за чтиво таке, що я вважаю його кращим за ii прекрасного i повчального Белшема. Я старалася з усiх сил, читала виразно – i знаете, що? Їй сподобалося, уявляете собi, вона сказала:

– Щось я не розумiю, в чому там справа. Почни читати з самого початку, дитя.

– Я почала читати iй книгу з початку, i як могла намагалася зацiкавити ii життям сiмейства Примроуз. Я навiть вирiшила ii трохи подражнити i, зупинившись на цiкавому моментi, сказала: «Ви мабуть, втомилися, тiтонько. Може, менi припинити читати? А вона тут же взялася за в'язання, про яке вже i забула, подивилася на мене i, спустивши окуляри на кiнчик носа i хитро примружившись, коротко сказала: «Нумо дочитуй роздiл до кiнця, юна мiс».

– Невже вона визнала, що iй сподобалася твоя книга? – запитала Мег.

– Ти що, не знаеш тiтоньку Марч! Звичайно, що нi! Але вона сказала вiдкласти старого Белшема на полицю, а це вже чогось варте. А коли я вже збиралася йти додому, то повернулася до кiмнати за рукавичками, i що, ви думаете, я там побачила – вона так захопилася читанням «Вексфiльдского священика», що навiть не чула, як я гигикнула, коли на радощах танцювала джигу в коридорi. Ах, подумати лише, ii життя могло бути зовсiм iншим, варто було iй лише захотiти! Правду кажучи, я iй анi краплi не заздрю. Так, вона багата, але в ii життi проблем анiтрохи не менше, нiж у бiдних, – задумливо додала Джо.

– До речi, ти нагадала менi, що i менi е що вам розповiсти, – сказала Мег. – Моя iсторiя, звичайно, не така кумедна, як у Джо, але я багато думала про це по дорозi додому. Сьогоднi в будинку Кiнгiв був якийсь переполох, i одна з моiх пiдопiчних дiвчат розповiла менi, що ii старший брат сильно провинився, i батько вигнав його з дому. Я чула, як мiсiс Кiнг плакала, мiстер Кiнг дуже голосно i сердито розмовляв, а Грейс та Еллен ховали обличчя, коли проходили повз мене, мабуть, щоб я не побачила iх заплаканi очi. Я, звичайно, не ставила зайвих питань, але менi було iх дуже шкода, i в той момент я була рада, що у мене немае таких старших братiв, якi могли б ось так безвiдповiдально поводитися i ганьбити свою сiм'ю.

– А менi от здаеться, що самiй зганьбитися у школi – набагато гiрше, нiж все, що можуть утнути безвiдповiдальнi брати, – сказала Емi, багатозначно киваючи головою, немов вона мала набагато бiльший життевий досвiд, нiж Мег. – Ось вам по справжньому жахлива iсторiя: Сьюзi Перкiнс прийшла сьогоднi до школи з гарною каблучкою з сердолiком. Я дивилася на неi i менi так хотiлося бути на ii мiсцi. І от сидимо ми на уроцi, а Сьюзi малюе карикатуру мiстера Девiса з жахливим таким великим носом i горбом, i вiн наче говорить: «Юнi ледi, я не зводжу з вас очей!». Ми гигикнули, i тут раптом його погляд зупинився на нас. Вiн звелiв Сьюзi показати свiй зошит. Вiд переляку ii всю парирувало,[25 - Емi мае на увазi слово «паралiзувало»] але вона все ж так-сяк встала з-за парти, пiдiйшла до нього i показала свiй малюнок. І що, ви думаете, вiн зробив? Вiн взяв ii за вухо – за вухо! Ви уявляете собi, який це жах! Вiн поставив ii перед усiм класом i сказати стояти так пiвгодини, тримаючи малюнок перед собою, щоб всi могли бачити.

– Всi дiвчата, мабуть, смiялися над карикатурою? – запитала Джо в передчуттi кульмiнацiйного моменту iсторii.

– Смiялися? Нiхто i звуку не видав! Сидiли тихо, як мишi, а Сьюзi стояла i плакала. Ось тодi менi швидко перехотiлося бути на ii мiсцi, тому що я розумiла, що пiсля такоi ганьби мене не втiшить навiть мiльйон каблучок з сердолiком. Я б нiколи не оговталася пiсля такого приниження.

– А я сьогоднi вранцi побачила дещо, що менi дуже сподобалося, i збиралася розповiсти вам про це за вечерею, але забула, – сказала Бет, наводячи порядок у кошику для шиття Джо, бо нитки в ньому всi позаплутувались, а голки хаотично валялися по всiй торбинцi. – Так ось, Ганна послала мене до рибноi крамницi за устрицями, i там був старий мiстер Лоренс. Але вiн мене не бачив, тому що я причаiлася за бочкою, поки господар крамницi, мiстер Каттер, його обслуговував. Раптом зайшла якась нещасна жiнка з вiдром i шваброю, i запитала мiстера Каттера, чи можна iй помити пiдлогу в його крамницi в обмiн на рибину, тому що iй нема чим годувати дiтей. Мiстер Каттер сердито глянув на неi i звелiв забиратися геть. І ось вона вже збиралася йти, коли мiстер Лоренс пiдчепив велику рибину вигнутою ручкою своеi тростини i простягнув жiнцi. Вона була така рада i здивована, що взяла ii голими руками i почала нестримно дякувати йому. Мiстер Лоренс велiв iй «швидше йти i приготувати обiд своiм дiтям», i вона побiгла геть. Обличчя ii так i сяяло вiд щастя! Це так благородно з його боку, чи не так? О, це було так кумедно, коли жiнка стояла, притискаючи до грудей велику слизьку рибину, i тараторила слова вдячностi та всiлякi благословення.

Всi посмiялися над розповiддю Бет, i тепер прийшла черга Мармi розповiдати iсторiю. Трохи подумавши, вона сказала: