Маленькі жінки

– Сьогоднi я сидiла, кроiла куртки з синьоi фланелi, думала про вашого батька i про те, що буде, якщо, не дай Боже, з ним що-небудь трапиться. Ми ж залишимося зовсiм однi, безпораднi та нещаснi. Я знаю, що такi думки потрiбно вiдразу вiдганяти, але я не могла нiчого з собою вдiяти. Я сидiла там i мучилась зi своiми думками, поки не прийшов якийсь старий iз замовленням на одяг. Вiн сiв на стiлець i я вирiшила поговорити з ним, бо вiн виглядав таким нещасним, втомленим i стривоженим. У руках вiн тримав згорнутий аркуш паперу.

– У вас сини на фронтi? – запитала я, побачивши, що записка в його руках явно призначалася не менi.

– Так, мем. У мене було четверо синiв, але двое вбитi, третiй потрапив у полон, а до четвертого я зараз поiду, вiн отримав серйозне поранення i лежить у Вашингтонському госпiталi, – тихо вiдповiв вiн.

– Ви дуже багато зробили для своеi краiни, сер, – сказала я бiльше з почуттям поваги, нiж жалю.

– Не бiльше, нiж того вимагав мiй громадянський обов’язок, мем. Я б i сам пiшов воювати, якби вiд мене була там хоч якась користь. Але я вже старий, i був би там тягарем, тому я вiдправив своiх хлопчикiв. Так було потрiбно, тому я нi про що не шкодую.

– У його голосi не було печалi, вiн був таким щирим, i здавалося, що вiн був радий вiддати все, що у нього було. Менi навiть стало соромно за себе, адже в мене на вiйну пiшла лише одна рiдна людина, i то я думала, що це занадто, а вiн вiдпустив чотирьох синiв i не шкодуе про це. Зi мною залишилися всi моi дiти, а вiн втратив двох синiв, третього, можливо, нiколи бiльше не побачить, а четвертий лежить при смертi у лiкарнi десь далеко i, можливо, чiпляеться за життя тiльки щоб побачити батька в останнiй раз i попрощатися! В той момент я вiдчула себе такою багатою i щасливою, що зiбрала йому гарну посилку з речей першоi необхiдностi, дала трохи грошей i подякувала за урок, який вiн менi щойно дав.

Десь з хвилину нiхто не наважувався говорити, але потiм Джо все ж порушила тишу:

– Розкажи ще одну iсторiю, мамо, теж, з мораллю, як була ця. Я люблю потiм обмiрковувати та аналiзувати твоi iсторii, тому що вони такi життевi та повчальнi.

Мiсiс Марч посмiхнулася i тут же почала свою розповiдь, адже вона чудово знала, якi iсторii до душi ii дiтям.

– Жили-були чотири дiвчинки, у яких було все – iжа та одяг, розваги та радостi, вiрнi друзi та люблячi батьки, але все одно вони були чимось незадоволенi, – у цей момент сестри багатозначно глянули одна на одну i взялися завзято шити. – Цi дiвчата дуже хотiли бути хорошими i дали багато урочистих обiцянок, але вони не дуже добре iх виконували, адже постiйно знаходили вiдмовки на кшталт «Ох, якби у нас було це» або «Ох, якби ми тiльки могли робити те», абсолютно забуваючи, скiльки у них вже було i скiльки прекрасних речей вони насправдi могли робити. І тодi вони вирушили до староi чарiвницi та запитали, чи iснуе заклинання, яке може зробити iх щасливими, на що вона вiдповiла: «Коли ви вiдчуваете невдоволення, просто подумайте про те, що у вас вже е i будьте вдячнi за це».

Тут Джо пiдняла очi, нiби збиралася щось сказати, але швидко передумала, розумiючи, що це ще не кiнець iсторii.

– Вони були розумними дiвчатами, тому вирiшили прислухатися до поради мудроi староi. Дуже скоро вони були здивованi, побачивши, наскiльки щедро iх обдарувала доля. Одна з дiвчат виявила, що грошi не завжди можуть вберегти вiд сорому та смутку. Друга зрозумiла, що, незважаючи на бiднiсть, вона була молодою, здоровою та життерадiсною, i почувалася набагато щасливiшою, нiж одна ii знайома дратiвлива i немiчна стара, яка хоч i була багатою, проте не вмiла насолоджуватися даними iй благами. Третя дiвчинка дiзналася, що, як би тяжко не було допомагати готувати обiд, набагато важче просити його в якостi милостинi. А щодо четвертоi, то вона переконалася, що нiякi каблучки з сердолiками не компенсують вiдсутнiсть хороших манер. Усвiдомивши цi речi, дiвчата зовсiм по-новому поглянули на свое життя. Вони бiльше не витрачали час, сумуючи про недоступнi iм речi, а стали цiнувати та берегти те, що у них було. Вiдтепер вони були задоволенi своiм життям i нi на мить не пошкодували про те, що пiшли за порадою до староi чарiвницi.

– Ну i хитра ж ти лисиця, Мармi, взяла нашi власнi iсторii та спорудила цiлу притчу! Прямо проповiдь вийшла! – вигукнула Мег.

– А менi подобаються такi притчi. Батько теж нам такi розповiдав, – задумливо сказала Бет, продовжуючи розбирати бардак у швейному приладдi Джо i акуратно вставляючи голки у голкiвницю.

– Я i ранiше особливо не скаржилася на життя, але тепер буду ще бiльше стежити за собою, тому що випадок iз Сьюзен мене багато чому навчив, – сказала Емi.

– Думаю, всi ми потребували такоi повчальноi притчi. Це був корисний урок, Мармi, i ми його не забудемо. А якщо все ж забудемо, ти скажеш нам, як говорила тiтонька Хлоя у «Хатинi дядька Тома»: «Подумайте про те, що робить вас щасливими, дiточки!»[26 - Напуття тiтоньки Хлоi, кухарки на плантацii i дружини темношкiрого раба дядька Тома в романi Гаррiет Бiчер-Стоу «Хатина дядька Тома» (1852 р.).] – додала Джо, намагаючись надати своему голосу пiвденний колорит.

Джо була зворушена притчею Мармi не менше за iнших, але в цьому була вся Джо – вона не могла втриматися, щоб не розрядити серйозну обстановку якимось дотепом.

5

Добросусiдство

– Що, на Бога, ти знову задумала, Джо? – запитала Мег, побачивши, як сестра направляеться до вхiдних дверей у гумових чоботах, старому пальто з капюшон, з лопатою в однiй руцi та мiтлою в iншiй.

– Та ось вирiшила трохи розiм'ятися, – вiдповiла Джо з бешкетним вогником в очах.

– Ти i так сьогоднi вже два рази гуляла. Тобi що, мало? На вулицi заметiль i холоднеча, сиди краще вдома в теплi та грiйся бiля камiна, як я, – тремтячи вiд холоду, сказала Мег.

– Не можу я сидiти без дiла! Я ж не кiшка, щоб спати бiля камiна цiлими днями. Менi потрiбно рухатися! Менi потрiбнi пригоди i я маю намiр iх знайти. А заодно i снiг у дворi почищу.

Мег присунулася ще ближче до камiна, витягла ноги практично до самого вогню i продовжила читати «Айвенго»[27 - «Айвенго» – популярний роман шотландського письменника сера Вальтера Скотта, написаний у 1819 роцi. Подii роману розгортаються у перiод Середньовiччя. Серед персонажiв е Локслi (Робiн Гуд) та король Рiчард I (Рiчард Левове Серце).], поки Джо тим часом почала енергiйно махати мiтлою i розчищати дорiжки в саду. Снiг був пухким i пiддатливим, тож незабаром вона почистила всi дорiжки, щоб Бет могла спокiйно прогулюватися там зi своiми бiдолахами-ляльками, коли припиниться снiг. За садом починалася земля Лоренсiв. Це було передмiстя, тому тут не було мiськоi метушнi, всюди були гаi, галявини, сади та тихi вулички. Два будинки роздiляв невисокий живоплiт. По один бiк стояв старий цегляний будинок, який вже кричуще вимагав ремонту. Зараз, взимку, це було особливо помiтно, тому що трiщини на стiнах не ховалися пiд буйною зеленню виноградних лозин, та й клумби у дворi були порожнi, тож будинок виглядав вкрай похмуро. По iнший бiк живоплоту стояв прекрасний маеток, який одним своiм виглядом говорив, що його господарi живуть у розкошi та комфортi. Враження тiльки закрiплював величезний каретний сарай у дворi та доглянутий сад з прилеглою до нього оранжереею. Вiкна прикрашали дорогi портьери, за якими вгадувалися силуети вишуканих предметiв iнтер'еру. Але незважаючи на всю цю розкiш, будинок виглядав якимось порожнiм, тому що по галявинi не бiгали дiти, у вiкно не визирало усмiхнене материнське обличчя, та й тi рiдкiснi гостi, якi сюди приходили, були скорiше винятком, анiж правилом. Єдиними мешканцями цього будинку були старий джентльмен i його шiстнадцятирiчний онук.

У бурхливiй уявi Джо цей гарний будинок був чимось на зразок зачарованого замку, за дверима якого були прихованi скарби i розваги, якими просто нехтували. Їй давно хотiлося заглянути всередину i на власнi очi побачити все, а ще познайомитися з «хлопчиськом Лоренсом», який, як здавалося Джо, i сам хотiв завести друзiв, але, мабуть, соромився або просто не знав, як зробити перший крок. Пiсля новорiчного балу Джо була налаштована вкрай рiшуче i навiть вигадала безлiч сценарiiв, як зав'язати з ним дружбу, проте останнiм часом Лорi не було видно, i Джо вирiшила, що вiн мiг знову поiхати вчитися кудись за кордон. Але ось вона помiтила знайоме смагляве обличчя у вiкнi верхнього поверху, яке задумливо спостерiгало, як Бет та Емi грали в снiжки у саду.

– Цей хлопчик явно страждае вiд нестачi спiлкування та розваг, – сказала вона собi. – Його дiдусь просто не розумiе, що для нього добре, iнакше вiн не тримав би його пiд замком у повнiй самотностi. Йому потрiбнi друзi, з якими можна повеселитися i пограти, хто-небудь молодий i жвавий. Може, пiти туди i поговорити про це особисто зi стариганом Лоренсом?

Ця iдея потiшила Джо, яка любила смiливi вчинки i завжди шокувала Мег своiми дивними витiвками. План походу до «палацу Лоренсiв» не давав Джо спокою, i в один прекрасний день Джо вирiшила дiяти, а там вже, як то кажуть, хай буде, що буде. Вона помiтила, що мiстер Лоренс кудись поiхав, i тiеi ж митi вислизнула з дому, прокралася через сад до живоплоту, де на кiлька хвилин причаiлася, щоб розвiдати обстановку. Все тихо – фiранки на нижнiх поверхах запнутi, слуг не видно, а все в тому ж вiкнi верхнього поверху стирчить курчава чорна голова.

– Ось вiн, бiдолаха, вмирае там вiд нудьги у такий похмурий день. Так не годиться! Мабуть, жбурну снiжок у його вiкно, щоб вiн мене помiтив, i хоч трохи розважу його дружньою бесiдою.

І ось уже наступноi митi в повiтря злетiла невелика бiла куля, i у вiкнi з'явилося обличчя, яке вже за мить засяяло, коли Лорi помiтив джерело метушнi. Джо засмiялася, змахнула мiтлою i крикнула:

– Як вашi справи? Як здоров'я? Щось вас не видно останнiм часом, чи не захворiли ви раптом?

Лорi вiдкрив вiкно i хрипким голосом вiдповiв:

– Менi вже краще, дякую. Я сильно застудився i цiлiсiнький тиждень провалявся у лiжку.

– Як шкода. Нудне, мабуть, заняття сидiти постiйно вдома i нiкуди не виходити.

– Ви навiть не уявляете, наскiльки. Тут нудно, як на цвинтарi.

– Мене в таких ситуацiях рятуе читання якоi-небудь цiкавоi книги.

– Менi не дозволяють зараз багато читати, кажуть, що очi мають вiдпочити, адже менi скоро знову сiдати за пiдручники.

– Хтось може читати вам вголос.

– Дiдусь iнодi менi читае, але моi книги йому не цiкавi, а весь час просити Брука менi незручно.

– Тодi хтось мiг би прийти до вас у гостi та почитати.

– Менi особливо i запрошувати нiкого. Хлопчаки, яких я знаю, такi розбишаки, що у мене голова починае болiти вiд iх галасу.

– Ну, можливо, у вас е знайома мила дiвчина, яка могла прийти до вас? Дiвчата тихi, вихованi та люблять про когось пiклуватися.

– На жаль, я нiкого такого не знаю.

– Ну, як це не знаете? Ви знаете мене, – почала Джо, а потiм розсмiялася i замовкла, замислившись, чи не занадто нав'язливо прозвучали ii слова.

– А й справдi! Ви прийдете навiдати мене? Будь ласка! – вигукнув Лорi.

– Я звичайно не така вже й тиха, та i манери моi залишають бажати кращого, але я з задоволенням прийду навiдати вас, якщо мама вiдпустить. Ось прямо зараз пiду i спитаю в неi дозволу. А тепер закривайте скорiше вiкно, щоб знову не застудитися, i чекайте на гостей.

З цими словами Джо закинула мiтлу на плече i покрокувала до будинку, розмiрковуючи над тим, чи роздiлять домашнi ii ентузiазм. Лорi, не гаючи часу, на радощах побiг готуватися до приходу Джо. Не дарма мiсiс Марч назвала його юним джентльменом, адже щоб гiдно зустрiти шановну гостю, хлопчик насамперед ретельно причесався, пристебнув чистий комiрець i як мiг прибрався у кiмнатi, де, незважаючи на зусилля прислуги, панував аж нiяк не iдеальний порядок.

Незабаром почувся гучний дзвiнок у дверi, а потiм тонкий голос рiшуче попросив «аудiенцii мiстера Лорi». Вже через кiлька секунд на порозi кiмнати з'явився вельми здивований слуга та сповiстив про вiзит юноi ледi.

– Добре, хай пiднiмаеться, це мiс Джо, – сказав Лорi i став ближче до дверей, щоб зустрiти ii.

Через кiлька секунд вiн побачив Джо з червоними вiд морозу щоками, яка пiднiмалася сходами у супроводi слуги. На ii обличчi не було й натяку на збентеження вiд першого вiзиту до незнайомого мiсця, i, побачивши Лорi, вона бадьоро привiтала його. В однiй руцi дiвчинка несла тарiлку, накриту серветкою, а в iншiй – кошик, де сидiли трое кошеня Бет.

– А ось i я! І не з порожнiми руками, – весело сказала вона. – Мама передае вам вiтання. Вона була рада, що ми можемо вам чимось допомогти. Мег попросила, щоб я пригостила вас ii бланманже,[28 - Десерт з молока, цукру та желатину.] воно у неi виходить дуже смачне. А Бет сказала взяти з собою ii кошенят, тому що вони милi i завжди пiднiмають iй настрiй. Можливо, ця затiя здасться вам смiшною, але я не могла iй вiдмовити, адже вона так хотiла теж чимось допомогти.