Вінець Життя

– Ти не помiчаеш? Цифри не могли записати з першого разу, наче щось заважало iм. – позначаю я.

Ангела взяла сiрники та пiдсвiтила мiсце пiд своею мапою. Там, де вказанi координати, з'явилися двi цифри: 9 та 3. Я повторив цi дii зi своею мапою, в мене з'явилися двi одиницi.

– Ти генiй! – захоплено вигукнула Ангела.

– Роджер, 9, 3, 1, 1. – сказав я.

Вiн ввiв iх знайдений код, але марно.

– Спробуй 1, 1, 9, 3. – Ангела.

– Знову не те. – Роджер.

– Ми не знаемо комбiнацiю… – констатуе Ангела.

– Твiй дiдусь згадував хоча б про якусь точну дату у його життi? Значущу дату. – Роджер.

– Нi… Не знаю, я зараз не згадаю. Та i яке взагалi це може мати значення? – Ангела.

– Почекайте, менi здаеться, я знаю! Роджер, 1, 9, 3, 1. – я.

– Так, пiдходить! – Захопливо вiдповiдае Роджер.

Код спрацював i нас зустрiла ще одна кiмната. Ми швидко закрили за собою дверi.

– Як ти здогадався? – запитав мене Роджер.

– Я згадав, що дiдусь колись розповiдав менi про його знайомство з товаришем у 1931 роцi, i що вiн став для нього единим справжнiм другом на все життя. Цю дату я й зiставив з цифрами на мапах. – я.

– Пощастило, що хоч якась дитина слухала свого старого. Інколи вони розповiдають дiйсно важливi та потрiбнi речi,– вiдповiла Мей.

– Гей, погляньте що тут е. Це не тiльки другий вихiд з будiвлi, це ще й якась кiмната з останнiми розробками органiзацii. – Роджер.

Ми огледiлися. На стiнах висiли автомати, яких не було навiть у охоронцiв. Якась невiдома модель. На столах, у пилу, лежать незрозумiлi записи. Я взяв один з папiрцiв та дмухнув на нього, тепер слова стали чiткiшими, бiльше того, я впiзнав почерк мого дiдуся: "День 232. Ми разом з Фердi розробляемо унiверсальний автомат. В основi – схема наших iнженерiв, якi у роки вiйни створили для нашоi армii кращий у свiтi автомат Томпсона. Головнi деталi ми замiнили на розсiювач променя, а також додали фокусувальник. Минулий досвiд показав, що при великiй кiлькостi тiней, розсiювач допомагае швидше знищити iх, але швидко витрачае енергiю. Також ми зробили спецiальний прицiл, який пiдсвiчуе тiнь, i тепер, якщо вночi ми втратили лiхтарик, завдяки цiй розробцi ми все одно зможемо зорiентуватися та вистежити тiнь.

– Це не просто автомати. Це розробки, якi велися у закритому мiсцi, подалi вiд чужих очей, – сказав Роджер.

– Так, ми вже впевнилися в цьому, генiй, – прокоментувала Мей.

– Чого ти постiйно намагаешся мене принизити перед усiма? – з легкою образою питае Роджер.

– В жодному разi, наш маленький генiй. – з iронiею вiдповiдае Мей.

Вони розiйшлися у рiзнi сторони кiмнати. Ангела пiдiйшла до мене та сказала:

– Вони в стосунках? – Ангела.

– Я не знаю, але Роджер точно закоханий у Мей. – я.

– Так, вона в нього також. От дивнi… Наче дорослi, а ведуть себе, як дiти. – Ангела.

– На то вони й дорослi, щоб iнколи бути дурними. – я.

До нас пiдiйшла старенька та сказала:

– Можливо, ця рiч також допоможе вам.

Вона вклала менi в долоню ключ та вказала на зачиненi дверi. Я пiдiйшов до них та просунув ii подарунок у замкову щiлину. Коли я повернув ключ, стiни бiля дверей зробили оберт на 180 градусiв. Всерединi висiла зброя, броня, фотографii та якiсь списки. Я увiйшов у таемну кiмнату та побачив кабiнет з двома столами.

– Стiл мого дiда праворуч, – каже Ангела.

– Чому? – я.

– Подивись, там прапор Борнвудса. – Ангела.

– Я не знав як вiн виглядае. Значить, мiй дiд працював злiва. Оглянь ящики стола. – я.

Ангела поспiшила у праву частину кiмнати, але неочiкувано пiдсковзнулася та впала прямо бiля столу. Я пiбiг до неi.

– Сильно вдарилася? – схвильовано питаю я.

– Нi, все добре, але подивися на напис на пiдлозi. – Ангела.

– Не можу розгледiти, надто темно, пiдсвiти. – я.

Роджер за мить опинився поруч iз ввiмкненим лiхтариком. Я прочитав: "Не вiрь тому, хто сидить за великим столом. Одного разу виявиться, що за його посмiшкою ховаеться головний демон".

– Що це може означати? – питае Ангела.

– Гадки не маю. Мiг вiн це написати про мого дiда? – я.

– Може, i пiд столом злiва е якiсь слова? – Ангела.

Я побiг у iнший бiк кiмнати. Дiйсно, напис тут також був: "Головний демон у нашому офiсу. Не вiр тому, хто сидить за великим столом".

– А що я казав! Це Голден – крiт! Ви всi вважали, що я збожеволiв.

– Ми вже давно це знали, але ти каталiзував ситуацiю. Недоумок, – висказалась Мей.

– То ви все знали й мовчали? – питаю я.

– Звичайно. Ми намагалися потихеньку все з'ясувати, але вiн дуже добре вмiе знищувати своi слiди, – сказав Роджер.

Я здивовано витрiщався на всiх присутнiх i не мiг збагнути, що взагалi вiдбуваеться. Виходить, Роджер не дурень, яким прикидався, а доволi розумний чолов'яга. Значить, i в якостi агента вiн був досить успiшним.

Ангела продовжила оглядати стiл свого дiдуся, я зайнявся тим самим, але з протилежноi сторони кiмнати. Мей тим часом збирала зброю зi стiн, якi нам вiдкрилися, а Роджер дослiджував лабораторiю. Перше, на що я натрапив, заклеений конверт з написом: "Прочитай це, коли розпiзнаеш хто зрадник". Я одразу розiрвав папiр i побачив продоження послання: "Ти здивований, вiрно?" Ангела, як виявилось, також вже тримала у руках схожу знахiдку. У ii конвертi значилося наступне: "Ми знаемо, що ви з Данiелем швидко впiзнали його". Нашi погляди зустрiлися, було очевидно, що нашi дiдусi передбачили те, що вiдбуваеться зараз.

– Це все чудово, дiду, але пiдкажи, що нам робити далi?! – викрикнула Ангела.