Вінець Життя

– Я думаю, нам слiд придивитися уважнiше до всiх речей тут, вочевидь, вони все дуже ретельно приховували. – уважно вiдповiдаю я.

– Чудово, дiдусю, дякую! Все життя мрiяла про те, щоб вирiшувати твоi загадки. – з iронiею говорить Ангела.

Я вийшов з прихованого кабiнета i побачив, що Роджер жестом закликае мене пiдiйти. І не дарма, вiн показав менi, що це не мала кiмната яка вказана на планi евакуацii, а цiлий мiнi штаб i звiдси е вихiд, а точнiше виiзд. Бiльше того, був i автомобiль. Вдосконалений Форд з повним баком бензину. У багажнику ми знайшли запаси iжi, батареi для зброi, iнструменти та багацько наборiв для виживання. Окрiм того, два заряджених свiтложектора. На мить всерединi мене замайорiла надiя: це наша можливiсть поiхати звiдси назавжди та забути про все, що вiдбувалося, але цi мрii довелося вiдкласти. Старий Джо й досi знаходився там, тож, навiть якщо нам вдасться виiхати звiдси, повернутися таки доведеться. Ми зiбрали знахiдки в сумки, закинули iх у салон автiвки та Роджер спробував завести двигун. Марно.

– Може вiдкриеш капот, любчику? – спитала бабуся.

Поки ми чекали на пасажирському сидiннi, вiн вийшов та вiдкрив капот. Як виявилося, там його чекала записка: "Спочатку перетвори тут все на попiл, вони не повиннi отримати бодай якусь iнформацiю. Лише потiм пiд'еднай акумулятор та виiжджай".

– Вони навiть це передбачили, – тихо сказав Роджер.

– Що там, Родж? – обiзвалася Мей.

– Мей, вiзьми канiстру з бензином. Ми маемо тут все знищити, це iхне прохання. – Роджер.

Мей без зайвих питань залила вогненебезпечною рiдиною все навколо та кинула па пiдлогу запалену запальничку. Вогонь за секунду охопив примiщення.

– 

Гарно… – захоплено сказала Мей, сiдаючи в автiвку. Я вмостився поруч, i Роджер нарештi завiв двигун. Ми на повнiй швидкостi виiхали з палаючоi будiвлi. В вiкно я бачив, як заднiй вихiд вiддаляеться, а все, що колись створив мiй дiдусь та його друг, поступово перетворюеться на згарище. У моiй пам'ятi спливли спогади про часи, якi я провiв зi своiм старим. Починаючи з мого раннього дитинства, ми часто залишалися разом. Дiд часто перевiряв моi вмiння та навички за допомогою рiзних задач на логiку. Я вважав це звичайною грою, але тепер я розумiю, що так починалася моя пiдготовка до чогось бiльшого. Моя голова просто вибухала вiд думок, якi я не був здатен упорядкувати та втримати. Я згадував кожну зустрiч з дiдусем та всi нашi прогулянки. Зазвичай, вони були дуже активними: ми долали перешкоди, вирiшували загадки, знаходили новi маршрути. На столi в тому кабiнетi я навiть помiтив один з ребусiв, який нам не вдалося вирiшити разом, мабуть вiн забрав до себе та намагався зробити це сам. Згадав, колись вiн дав менi кубик Рубика та сказав, що я нiколи не зможу зiбрати його. Та я впорався за 3 днi. Також одну з наших прогулянок парком де вiн сказав менi слова, якi тодi я не зрозумiв, але тепер все стало на своi мiсця: "Данiель, одного разу ти зустрiнеш ангела, який допоможе тобi вирiшити всi загадки". Тепер я дивлюсь на Ангелу, яка сидить поруч зi мною, i питань стае все бiльше. Як дiдусь мiг знати, що все станеться саме так? Це ж була випадкова зустрiч. Інодi, менi здаеться, життя рушить нашими думками i мрiями не так як ми того хочемо. Ми дуже часто мрiемо про щось, навiть не задумуючись про те, що коли це вiдбудеться, що буде далi. Я мрiяв виiхати з мiста i розпочати нове життя, не те, що було у мене ранiше, навiть гадав, що можу змiнитись. Мiй дiдусь нiби пiдштовхнув мене за своiм планом. Згадую, як ще в дитинствi казав йому, що коли виросту, хочу бути як вiн, з такими ж пригодами. У нього була така жага до життя, вiн менi здавалось пробував усе. Я чув його iсторii i кожного разу думав, одна людина, а цiла пригода. В рiзнi моменти життя зустрiчаеш людей, чуеш iхнi iсторii i думаеш, нiчого собi, яка цiкава доля, як вiн переживае ту чи iншу подiю, а потiм оказуешся в машинi яка стрiмко летить з секретноi штаб-квартири дiдуся i розумiеш, що якщо у тебе i будуть онуки, то вони точно тобi не повiрять.