Вінець Життя

Роджер пiдiйшов ближче та побачив, що на статуетцi мiсцями стерто пил.

– Чому вона так чиста? – Роджер.

– Джо попередив, що слiдкуватиме за ii чистотою сам, я не мав ii чiпати. – неважливо вiдповiв я.

– І ти не запитав чому? – зацiкавлено спитав Роджер.

– Вiн вiдповiв, що я моiми клешнями ii можна лише пошкодити, тож я не торкався до неi. – я.

Роджер обережно вивчав деталi гаргуллi, поки раптом не знайшов таемничу кнопку на ii заднiй частинi. Легкого дотика до неi вистачило, щоб стiнка, розташована поруч з лiфтом, почала повiльно опускатися. Виявилося, що там прихованi дверi. Роджер намагався зайти до лiфту, аби з'ясувати що ж за ними ховаеться. Але тiльки-но вiн вiдпустив кнопку, стiна знову пiднялася та закрила собою загадковий прохiд. Проте Роджер не опускав руки. За кiлька спроб йому вдалося з'ясувати, що варто звернути увагу й на iншi кнопки у самому лiфтi. Тож, алгоритм такий: натискаеш на кнопку позаду статуетки, а далi затримуеш палець на копцi у кабiнi лiфту. Тодi стiнка опускаеться вдруге. Ми поiхали вниз, i я замислився, скiльки ж ще таемниць мае у собi пiдвал крамницi. Адже Джо – людина не проста. Можливо, вiн разом з Ангелою втекли цим шляхом i iм нiчого не загрожуе?

Роджер дiстав лiхтарик та ввiмкнув його. Завдяки цьому ми знайшли вмикач. Але пiсля того, як кiмнату осяяло свiтлом, я вiдчув удар у потилицю важким предметом. Краем ока я помiтив, що Роджер отримав не менше. Тож, ми обидва втратили свiдомiсть…

Я прийшов до тями у лiжку, Ангела сидiла у крiслi поруч та читала книжку. З iншоi кiмнати до мене долинали уривку розмови Джо та Роджера. В моiх очах все пливло, я не розумiв де знаходжуся. Спроби пiднятися не дали результату, запаморочення повертало мене назад на подушку. Ангела вiдклала читання та пiдiйшла до мене. Приклавши долоню до мого лоба, вона запитала про мое самопочуття.

– Голова розколюеться. Що сталося? – я.

– У Джо в сховищi розставленi пастки для непрошених гостей. Одна з таких – вмикач свiтла поруч зi входом, для надто допитливих торкатися його – погана iдея. У потилицi вас вдарило двома кам'яними брилами. Дивно, що ви взагалi залишилися живими, бо вони встановленi так, щоб пробити череп. – Ангела.

– Так, дiйсно пощастило. Як там Роджер? – я.

– Вiн у нормi. Прокинувся трохи ранiше за тебе i вiдразу ж пiшов говорити з Джо. Це тривае вже 20 хвилин. Я в iхнi балачки не лiзу: сидiла, читала, чекала, поки ти прийдеш до тями. – Ангела.

– Це я зрозумiв, але чому ви з Джо тут опинилися? Що вiдбулося нагорi? – я.

– Я спала, а Джо займався своiми справами. Аж раптом хтось постукав у дверi. Старий у мить пiднявся до мене та наказав негайно збирати речi. Я взяла все, що встигла i ми спустилися сюди. А як ви здогадалися про ту кнопку на статуетцi? – Ангела.

– Це едина рiч у крамницi, до якоi Джо забороняв менi наближатися та, навiть коли треба було витерти пил, робив це сам. Їi Роджер помiтив, не я. – я.

– Зрозумiло. Залишайся поки у лiжку, тобi потрiбен час на вiдновлення. Ти не зголоднiв? Я дещо приготувала, доки ви були без свiдомостi. – Ангела.

– Нi, головний бiль надто сильний, до того ж, мене добряче нудить. Я, скорiш за все, надовго у шлунку не затримаю твою страву. – я.

– Добре-добре, вибач. Вiдпочивай, набирайся сил. – Ангела.

Я знову вiдключився. В моiй головi знову з`явився невiдомий чоловiк i коли я вирiшив побiгти за ним у полi, почався сильний землетрус. Не знаю напевно скiльки пройшло часу, але прокинувся я вiд поштовхiв Роджера, який наполегливо намагався змусити мене повернутися до реальностi. Вiн сказав, що все вже зiбрано й вже час iхати звiдси. Я розгублено пiднявся з лiжка, вдягнув одежу, що висiла на стiльцi, та пiшов до кiмнати, де на мене вже чекали Джо та Ангела. Старий посмiхався та пошепки розмовляв з нею. Я взяв свiй рюкзак та наблизився до них, але вони, посмiхнувшись менi, замовкли.

– Про що ви розмовляли? – здивовано запитав я.

– Та то таке, своi таемницi е, – з посмiшкою вiдповiла Ангела. Не хвилюйся, все добре.

– Як почуваеш себе, юначе? – запитав Джо.

– Я в порядку, але було б краще, якби кам'яна брила не врiзалася менi у потилицю. – з iронiею вiдповiв я.

– Ну пробач, завжди треба перестраховуватися. – з усмiшкою вiдповiв Джо.

Ми всi разом попрямували до виходу. Але це вже були iншi дверi, не тi, через якi ми сюди увiйшли. Джо сказав, що ми не будемо повертатися у крамницю. Там занадто небезпечно. Невiдомо хто саме тодi постукав у дверi, але вiн сказав, що в той день, на вулицi через зливу нiкого не було, тож очiкувати на приемний вiзит було б дивно. Тепер ми маемо поiхати з цього мiсця як надалi.

Ми вийшли у якусь печеру. Ангела та Роджер увiмкнули лiхтарi та пiшли попереду. Обережно оминуючи всi пастки Джо, ми пiдiйшли до виходу. Перед тим, як вiдчинити дверi, Джо дiстав свiтлострiл, Роджер i Ангела пiдготували свою зброю. Один я розгублено стояв поруч. Чому менi не дали жодного предмету самозахисту?

– А де мiй пiстолет? – обурено запитав я.

– Малий, тримай нiж. Якщо що, пiдеш у ближнiй бiй, – посмiхаючись, вiдповiв Джо.

Я, злегка ображено, обхопив рукоятку та чекав на наступнi кроки. Джо пiд'iхав до дверей, Роджер пiдготувався до виходу.

– На один, два, три, – сказав Джо. – Один… Два… Три!

Дверi рiзко вiдчинилися. Роджер, через перекид вперед, вискакуе назовнi та озираеться навколо. За ним вибiгае Ангела.

– Чисто, – шепоче Роджер.

Ми з Джо виходимо з печери та опиняемося на околицi мiста, бiля озера. Вже сутенiло. Легкий вiтерець подув менi в обличчя, ковток свiжого повiтря на повнi груди на секунду подарував менi спокiй.

– Швидко в машину, – роздратовано гаркнув Джо.

Ми пiдкорилися наказу. Роджев сiв за кермо, ми з Ангелою позаду, Джо, вiдкинувши вiзок, залiз на сидiння спереду.

– Не зважаючи на те, що зараз може статися, ми, без зупинок, iдемо до бару. Там вже спускаемося в надiйне укриття i за жодних обставин не вступаемо в бiй. Я впевнений, що тiнi зараз налаштованi вкрай агресивно. Всi втямили?! – Джо.

Ми схвально кивнули. Роджер завiв двигун, i ми зiрвалися з мiсця. У вiкнах проносилися вуличнi лiхтарi, а в наших – туга та смуток. Не дивлячись на те, що iхати нам залишалося хвилин 10, Роджер витискав максимум з цiеi автiвки, наче так намагався втекти вiд усього, що нависло над нами. Раптом ми помiтили чоловiка, який стрiмголов тiкав вiд тiней. Здавалося, вiн був зовсiм близько до порятунку, але в нас не було можливостi допомогти йому. Ми проiжджали повз у момент, коли вiн спiткувся та впав. У цю ж мить його накрили тiнi, тепер цей чоловiк не належав цiй реальностi. Як шкода, що ми не врятували його, i як тяжко усвiдомлювати, що у цьому свiтi бувають речi, якi ми не взмозi змiнити…

– Не дивись туди, юначе, ми б не змогли йому зарадити, – сказав Джо, помiтивши мiй погляд у дзеркалi заднього виду. Роджер пiдтримав його тяжким зiтханням, i ми продовжили iхати до бару.

– Ще трохи, – сказав наш водiй.

Раптом з-за рогу неочiкавано виiхала iнша машина. Вона рухалася зi страшною швидкiстю. Кров у моiх жилах завмерла. Я не мiг збагнути що вiдбуваеться, поки не розгледiв колiр авто – чорний. Чорний Форд Мустанг. Я лише встиг подумати, що виллеться все це у погану iсторiю, а вже за мить свiт навколо мене перекинувся з нiг на голову.

Та автiвка таки врiзалась у нашу, та з такою силою, що ми пролетiла на 10 метрiв вперед. Запаморочення змусило мене втратити свiдомiсть на кiлька секунд. Коли я отямився, то побачив мою подругу Ангелу, яка намагалася пробудити наших попутникiв – Джо та Роджера. Мое серце шалено закалатало, коли я зрозумiв, що ситуацiя пiд повним контролем незнайомцiв. Але нам було необхiдно термiново тiкати з мiсця аварii. Ми з Ангелою витягнули Роджера та Джо з перекинутоi машини. Роджер швидко отямився та пiдхопив за плече Джо, який i досi не розплющив очi, разом ми побiгли до найближчого бару. Я спиною вiдчував, що незнайомцi спостерiгають за нами. Це змусило мене рухатися ще швидше. Та поки ми намагалися якнайшвидше забратися звiдти, з автiвки, яка i стала винуватицею аварii, вийшли двое чоловiкiв у чорних костюмах. Один з них дiстав автомат та навiв прицiл на нас. І ми були б пририченi, якби не Ангела. Вона швидко дiстала пiстолет та вiдкрила вогонь першою.

– До бару зовсiм близько. Ангела, Данiель, не припиняйте. Нам треба дiстатися туди якнайшвидше, iнакше ми залишимося тут назавжди, – крикнув Роджер, кидаючи пiстолет менi.

Я пiймав зброю та почав вiдстрiлюватись вiд незнайомцiв по черзi з Ангелою, ми намагалися триматися Роджера. Кулi летiли й у наш бiк, але гучнi пострiли привабили тiней, i вони в мить скупчилися над ними. Я пiдхопив Джо за iнше плече, i ми швидко побiгли до бару. Дiставшись бару нам назустрiч, впевнено тримаючи свiтлострiл, вийшов бармен. Вiн допомiг нам вiдстрiлюватися, доки ми не опинилися всерединi. Бармен забiг одразу пiсля нас i зi словами: "Ви що, геть здурiли, роз'iжджати у таку годину?!", побiг за нашатирем. Ми змочили верветку та пiднесли до носа Джо. Вiн одразу отямився, глибоко видихнув та сказав:

– Бармен, усiм пива! За мiй рахунок! – Джо.

– Так, Джо, звичайно. Спускайтеся вниз, всi вже зачекалися, – вiдповiв бармен.

Вiн зачинив усi вiкна. Залiзна завiса зовнi почала опускатися, перед нами вiдкрився лiфт. Ми всi разом увiйшли всередину, а бармен, заскочивши в останню мить, натиснув на кнопку "Вниз".

– Чому ви так довго, Ро? – запитав вiн.

– Якщо коротко, то спочатку ми з Данiелем повернулися до крамницi, але Ангели та Джо там не було, ми знайшли iхне сховище, але пастки, якi там залишив Джо, зробили свою справу, нас знешкодили одним ударом. – Роджер.

– О, так це той самий Данiель? Онук Каспiя? Велика честь познайомитися з вами! Мене звати Алекс.

– Приемно познайомитись. І дякую, Алекс, що допомогли нам. – я.