Вінець Життя

– Дуже добре вийшло, – я.

Тiльки-но доiвши свою вечерю, я пiднявся з-за столу, ледве-ледве пересуваючи ногами. Я пiднявся сходами й, дiйшовши до дверей Джо, постукав i чекав на вiдповiдь. Та вiн мовчав. Я наполегливо продовжував калатати. Потiм я й взагалi вирiшив вибити дверi, я тарабанив ногами, руками, плечем, i нарештi вийшло. Дверi впали з рами, i я побачив Джо скрюченого у лiжку. Я швидко пiдбiг до нього i як тiльки взяв його за руку, вiн схопив мене у вiдповiдь i рiзко пiдвiвся. Вiд нього несло добрячим перегаром, так, що я й сам ледве не сп'янiв вiд цього "аромату".

– Я думав, ти помер, старий дурень! – я.

– Не дочекаешся, я ще й вас переживу! – Джо.

– Тодi чому ти не лишив записку, що ти спиш? – я.

– Звiдки менi знати, що ти виламуватимеш дверi? Я просто спав! – Джо.

– От телепень, я ледь не втратив розум, особливо пiсля вчорашньоi ночi, ще б ти помер! – я.

– Та хрiна лисого, я не помру! – Джо.

Розмова зайшла у глухий кут, i ми просто сiли подалi один вiд одного. Вiн сидiв та зосередженно дивився у стелю, я розглядав у цей момент його кiмнату: старий стiл; величезна, вся у пилюцi, шафа, з якоi виднiлися кiлька клаптикiв тканини; цiла купа малюнкiв незрозумiлих "тiней" та рiзнi портрети. Мою увагу привернув один хлопчик, який повторювався усюди, може це i е онук тiеi староi? Треба дiзнатись у Джо хто цей малий. Коли я запитав про це, вiн подивився на мене, огледiв кiмнату i глибоко зiтхнув.

– Син мiй. Загинув. Дуже давно загинув. Вас ще навiть у планах не було, а вiн вже загинув, – Джо.

– Що сталося? – я.

– Це була звичайна сонячна середа, i я, як i зазвичай, вiдвiз сина до школи. Дружина пiшла на роботу, а я пiшов у мiсто, шукати новi товари. Все здавалося таким живим та буденним, поки одна знайома не пiдбiгла до мене зi щирим хвилюванням на обличчi. Я не розумiв про що вона говорить, доки не почув, що мiй син потрапив пiд машину бiля школи, його вiдвезли в лiкарню в критичному станi. Ми з дружиною одразу поiхали туди, де у коридорах зiткнулися з метушнею та напруженими лiкарями, якi бiгали повз нас. Нiхто не мiг дати нам чiткоi вiдповiдi: де зараз наш син i як вiн себе почувае? Дружина забiгла у реанiмацiю, ii стримували лiкарi, але коли вона побачила нашого хлопчика, з ii очей хлинули сльози. Коли вона пiдiйшла ближче, його пульс став повiльнiшим. Вона встигла взяти його за руку i, вiдчувши останнiй дотик, ii вивели з палати. Я пiдбiг до неi, притиснув до себе, але сльози та вiдчай охопили нас обох. Ми залишалися у кiмнатi очiкування. Через кiлька годин нам повiдомили, що наш син помер. У той день загинули ще кiлька дiтей, iх також сбила автiвка. Я не мiг повiрити, що мiй син бiльше не повернеться додому. Все навколо втратило сенс. Але потiм нас очiкувала ще одна шокуюча новина – водiя не затримали. Проте я знаю хто це був. І ця людина прирiкла нас на нескiнченнi бiль та страждання. Шкода, що в нас немае доказiв. Ця iсторiя завжди буде викликати в мене бiль та смуток, i я нiколи не зможу забути той жахливий день. Вiн дуже часто приходить до мене у снах, я чую його голос, я бачу його перед собою, вiн, як i в останню зустрiч, махае менi рукою, прощаеться та бiжить до школи.

– Хто це? Хто був за кермом тiеi машини? – я.

– Онук тiеi староi, – Джо.

– Але навiщо? – я.

– Менi здаеться, що вiн скоiв таке, бо й сам втратив близьку людину i не хотiв, аби люди тут мали хоча б якусь радiсть у життi. Мерзотний виродок, – Джо.

– Зрозумiло, а чому у кiмнатi немае портрета дружини? – я.

– Вона не хотiла, щоб я малював ii. Пiсля смертi нашого сина вона повiсилася на двернiй ручцi, коли я вийшов за товаром. З того часу я бiльше не виходжу нi за товаром, нi за продуктами. Я бiльше нiкуди не хочу виходити, я планував продати залишки товару, закрити крамницю та просто померти тут, застрелитися на цьому самому стiльцi, – Джо.

– Але, Джо, постривай, спокiйно, в тебе тепер е я, не варто вбивати себе, ще все попереду, ти менi потрiбен, – я.

– Та заспокойся ти, наразi я й не збираюся, поки що, – Джо.

– Так, Джо, спокiйно, ми з тобою ще поiдемо з цього мiста, ось побачиш. Я тобi обiцяю, – я.

– Ха-ха, якi чудовi плани, юначе, якi чудовi плани… – вiдповiв Джо та, вмостившись на лiжку, повернувся обличчям до стiни. – Джо.

Я накрив його ковдрою i вiн, вже звичним хропiнням, дав зрозумiти, що збираеться поринути у мiцний сон ще на одну нiч. Я спустився на перший поверх, Ангела потроху прибирала приготовану ранiше iжу в холодильник. Я пiдiйшов до каси та зазирнув пiд неi. Стало очевидним, що старий продае не лише товари з полиць, а й своi свiтлостiри. Тож, е тi, хто вночi пересуваються мiстом. Може, iснуе якась органiзацiя, що також намагаеться з'ясувати в чому справа? Це питання не давало менi спокою ще один вечiр, Ангела також здогадувалася про це, i ми вирiшили вiзуалiзувати нашi думки: схематично зобразили на дошцi все, що встигли зрозумiти та побачити. Першочергово ми вiдмiтили, що тiнi, якi блукають вулицями, у минулому звичайнi городяни, але iм не пощастило потрапити до рук тiней. Бiльше деталей про легенду, з якоi все почалося, може знати онук тiеi старенькоi, але де вiн та що з ним наразi невiдомо. Але ми знаемо, що якiсь смiливцi таки продовжують ходити вулицями пiсля заходу сонця, бо на свiтлострiли, якi захищають вiд тiней, е попит. Тож, у теорii може iснувати таемна органiзацiя по захисту вiд тiней. З усiм, що вдалося зiбрати до купи, ми пiшли до мене в кiмнату та почали розмiрковувати як би нам просунутися у цiй справi далi. Хропiння старого Джо було настiльки громохким, що, здавалося, рипить навiть музика, яка грала з програвача.

– Впевнена, що вiн лев, – з усмiшкою сказала Ангела.

– Так, його ревище можно впiзнати з тисячi. Чим ти займалася у минулому життi? – я.

– Я була студенткою в унiверситетi, ходила грати з друзями у волейбол та, звичайно ж, як i прийнято у жiночих колах, ввечерi вiдвiдувала танцi. Так минали моi звичнi днi в Борнвудсi. Там же ми з друзями домовилися зустрiтися за рiк, коли виконаемо намiченi плани. Або не виконаемо, як це сталося зi мною…

– Ситуацiя й справдi не дуже. Як нам все ж так пощастило опинитися саме тут i саме в одному мiстi. Дай-но менi мапу, яка привела тебе сюди i заразом мою, яка, схоже, нiчим не вiдрiзняеться вiд твоеi, – я.

Вона загадково пiшла до сусiдньоi кiмнати та взяла нашi мапи зi столу. Поглянувши на них, вона звернула увагу на цiкаву деталь: у верхньому правому кутку обидвi мапи були помiченi дивним знаком. Це був герб, який складався з кiлькох деталей: круглого дерев'яного щита з зображенням пугача, через одне око якого проходив промiнь свiтла, а iнше око дивилося прямо на тебе. Ангела замислилася чому саме на цих мапах був зображений цей герб. Нiхто з нас нiчого схожого на нього ранiше не бачив, i ми почали уважно роздивлятися мапи. Їх вiдрiзняли цифри у розрахунках координат, якi наче щось могли значити. Дивнi координати, якi ми зрозумiли тiльки порiвнявши, а коли вже зiбрали два числа координат, перенесли iх на мапу, вони вказали нам прямiсенько на Дробайл. Виходить на цiй мапi вiд наших мiст простягнутi координати до цього мiста, щоб можна було за ними вiдправитись у Дробайл. У самому ж мiстi, яке ми вiдкрили, знову вирахували тi самi координати. Тепер вони вказували на вiддалену частину мiста, десь у парку. На дворi вже сутенiло, тож ми вирiшили навiдатися туди наступного ранку, а коли прокинеться Джо пояснимо йому що встигли знайти. Можливо, це стане нашим першим кроком у пошуку вiдповiдей. Принаймнi, ми маемо шанс розгадати цю таемницю.

– Дивно, що обидва нашi дiдусi мали саме цi мапи, – я.

– Мене бiльше лякае той факт, що ми опинилися тут не випадково, я так точно. Мама, напередоднi мого вiд'iзду сказала: "Заiдь у Дробайл, тобi там мае сподобатися", – Ангела.

– Моi батьки також порадили менi це мiсто. Мовляв, якщо вже й починати нове життя, то краще за все саме з Дробайлу. Дали менi цю мапу, а далi, за ii вказiвками, я доiхав сюди. Водiй автобуса, який вiз мене, ще довго не тямив, де я взяв той Дробайл i куди взагалi я прямую. Тодi я вирiшив, що помилку могли допустити у видавництвах, – я.

– Як звали твого дiдуся? – Ангела.

– Каспiй, а твого? – я.

– Фердинанд. – Ангела.

– Стiй, що?! Фердинанд? Мiй дiдусь розповiдав менi про нього ще у дитинствi. Вiн казав, що у нього був лiпший друг, з яким вони багато часу провели разом, про iхнi пригоди… – я.

– Про те, як вони намагалися подолати величезне вiйсько духiв в будинку бiля… – Ангела.

– Моря? – я.

– Так, саме там. – Ангела.

– Виходить, що вони не вигадували цi iсторii, а розповiдали нам про свое реальне життя? – я.

– Менi термiново треба написати лист батькам. На горищi будинку, в скринi, залишилися старi речi дiдуся. Можливо, вони зможуть надiслати iх менi поштою, – Ангела.

Вона побiгла за папером та ручкою. Я пiдiйшов до дошки та перемалював на неi герб, вiдмiтив його ще однiею лiнiею та виписав поряд iмена наших дiдусiв. І додав пiдпис: "Хто вони?"

Ангела повернулася та сiла за написання листа, а я продовжив розмiрковувати та паралельно заводив будильник.

– Є! Головне не прогавити завтра розвiзника продуктiв чи як там говорив Джо. О котрiй вiн зазвичай проiжджае повз? – Ангела.

– Близько 9-i ранку, – я.

– Чудово, заводь будильник на 7-му. Ми маемо заздалегiдь бути готовi, щоб встигнути зупинити його, – Ангела.

– Добре, так i зробимо. – я.

Я виконав вказiвку, i ми пiшли спати у кiмнату. Коли вона лягла поруч, я вiдчув ii повiльне дихання. Вона сподобалась менi ще у ту мить, коли увiйшла в дверi крамницi. Зараз я спостерiгав як вона, дивлячись у стелю, повiльно заплющуе очi. Я не мiг заснути. Здаеться, мое серцебиття пришвидшилось настiльки, що мiг би померти вiд цього шаленого ритму. Але i сказати iй щось я не наважувався, бо я добре знав чим саме закiнчуються будь-якi моi розмови про таке з дiвчатами – повним фiаско. Зараз, звичайно, я в тому положеннi, що вона не зможе поiхати з мiста, як усi iншi дiвчата, з якими я спiлкувався, але раптом вона поiде в якийсь готель чи орендуе квартиру, що я робитиму без неi? Тому краще я вдаватиму, що ми просто друзi. З цими думками я й поринув у забуття. Менi наснилося, що я бiжу по полю пшеницi, i поле це величезне, безкрайне. Я торкався до кожного колоска, моi вiдчуття були настiльки реальнi, що на мить я повiрив у те, що я там, посеред золотого моря. Та все змiнилося, коли передi мною з'явився невiдомий чоловiк. На ньому був сiрий костюм, його сивина та довгi вуса не викликали довiри, а руки, якi вiн сховав у кишенях, лише пiдтверджували моi побоювання. Ранiше я його не бачив, але вiн мене знав. І знав чим я займаюсь i що я збираюся робити. Вiн намагався мене вiдмовити, всi його арументи вказували на те, щоб я припинив будь-якi дii та лишив спроби дiзнатися секрет таемничого мiста. Ми йшли полем, вiн показував менi як мураха поспiшае помiж, завеликих для нього, колоскiв, як пролiтае над нами птах, i що найкращий спосiб продовжити жити, – це нiчого не робити. Та його слова здавалися менi не спробою вiдволiкти мене вiд нагальних проблем, у якi я збираюся поринути, а витiснити з моеi свiдомостi намагання дiстатися до сутi великоi загадки Дробайла. Коли я вiдмовив йому, вiн зник, а я тепер опинився на залiзничнiй колii. Просто на мене насувався величезний локомотив, вiн гучно подавав сигнал та свистiв.

Я прокинувся. Пiдiрвався з лiжка. Будильник, безжалiсно волаючий на всю кiмнату, був саме вчасно. Ангела iгнорувала нестерпний дзвiн, тож менi довелося злегка потрясти ii за плече, а почувши невдоволене кряхтiння, почав одягатися. Частина ii тiла з'iхала на пiдлогу i це нагадало менi буднi пiсля сильних алкогольних трiпiв, коли треба було прокидатися на навчання. Тодi, ще у пiдлiтковому вiцi, я розлучався з лiжком лише у такий спосiб. Кожне падiння на пiдлогу змушувало мене пiднятися та йти на навчання або у iнших справах. Зараз все iнакше, тепер моя модель поведiнки вкрай вiдрiзняеться вiд тiеi, що була ранiше.

Я спустився вниз. Старий Джо вже прокинувся та готував снiданок нам з Ангелою. Коли я запитав, що сьогоднi в меню, вiн вiдповiв: "Мак енд чiз по-Дробайлiрськi".

– Звучить страшно, – вiдповiв я та пiшов i сiв в крiсло у крамницi.