Вінець Життя

– Не зараз, почекай. – охоронник.

Я зупинився та зрозумiв, що з ним в мене навiть можливостi немае спробувати своi сили, тож сенсу в тому, аби намагатися щось зробити – немае. Так я простояв хвилин 20 поки не вийшла панi у пурпурному капелюшку та з плюшевою сумочкою. Вона поглянула на розгубленого мене та сказала:

– Який цiкавий юнак, я вкраду тебе у Джо, такi солодкi хлопцi завжди будуть менi у нагодi. – незнайома ледi.

Я лише перелякано опустив погляд i вона пiшла далi. Їi охоронець швидко побiг вiдчиняти дверi авто, i у цей момент я зрозумiв, що вона якась велика "шишка". Увiйшовши до крамницi, я хотiв було пiднятися нагору, але старий Джо зупинив мене зi словами:

– Куди газету понiс, малий? – Джо.

– А, ви тут, мiстер Джо? – я.

– Так, я тут, – з тяжким видом вiдповiв вiн.

– Хто ця панi i що вона робила у нашiй крамницi? – я.

– У нашiй? Малий, це вже навiть не моя крамниця. Якщо ми не погасимо оренду за цей мiсяць, ii знесуть, i ми обидва опинимося на вулицi. – Джо.

У примiщеннi нависла напруга i вiдчуття невирiшеностi питань. Я пiдiйшов до старого, вiддав газету та пiшов за касу, починаючи пiдрахунок усього, що накопичилося за тиждень та почав розпитувати про те, скiльки саме потрiбно сплатити за оренду цього мiсяця.

– Нам все одно не вистачить, Ден, ми вже програли цю битву навiть не розпочавши ii. – Джо.

Так я побачив згасаючi мрii та надii в очах людини. Понурi та стомленi очi Джо почали оглядади все довкола. Вiдчай, який загублюе цiлi армii, зараз заволодiв його свiдомiстю. Панiка бiгаючого погляду лише доводила, що життя може перевернути все з нiг на голову в одну мить. Договори, рiшення, удача – все це запорука успiху у бiзнесi, проте коли твоя справа потроху згасае, ти починаеш згасати i сам.

Джо скомкав i викинув у смiтник газету, потiм попрямував до лiфту та зi словами: "Сьогоднi мене не чiпай", вiн пiднявся нагору.

Я тяжко опустився на стiлець за касою та з повним усвiдомленням того, що менi доведеться шукати нову роботу, починати все спочатку, поринув у роздуми. Так, за кiлька годин, життя мене пiдштовхнуло, до того, що варто не забувати про ще одну рiч. Сьогоднi на мене чекае побачення зi справжньою дiвчиною.

Ця думка зiгрiвала мою голову трохи бiльше, нiж те, що крамниця, куди я влаштувався буквально позавчора, вже зачиняеться. Всерединi виникло мовчазне питання: "Може, я приношу нещастя?" Але, намагаючись якомога швидше випустити цю думку з моеi голови, я взявся прибирати крамницю. Так я знайшов старi монети, загубилися за прилавком, витер пил у тих мiсцях, де клiенти що приходять у крамницю, можуть i не побачити, розставив усi предмети в алфавiтному порядку та вимив склянi поверхнi так, що здавалося навiть не треба вiдчиняти дверi, аби всерединi стало свiтлiше.

Я пiшов до старого Джо нагору та розповiв йому про те, що менi вдалося запросити гарну дiвчину на побачення. Моi слова викликали у нього легку посмiшку i вiн сказав:

– Я, звiсно, радий за тебе, малий, але будь обережним. – сказав насторожливо Джо.

– Чому? Що не так? – я.

– Дiвчата бувають дуже пiдступними. – посмiхаючись сказав Джо.

– Я ж лишень покликав ii на побачення. – розгублено вiдповiв я.

– Та будь впевненiшим, хлопче. Я тебе за вус воджу. Бажаю гарно провести час. – Джо.

– Старий гуморист, дякую. – нiяково вiдповiв я.

Пройшов певний час i ось вже пiдкрався момент, коли треба виходити на зустрiч, старий Джо спустився вниз, дав менi в руки коробку та сказав:

– Вiдкрий ii лише тодi, коли ви сидiтимете за столом у барi, а до того моменту навiть не думай ii торкатися.

Я взяв коробку, вдягнув куртку та вийшов з крамницi. Я почав думати, що, напевно, вона пошуткувала, коли погодилася на побачення. Скорiш за все, це був просто жарт, подумав я. Запалив цигарку, опустив погляд та спершись об стiну, я чекав. Можливо, все ж таки прийде.

Пройшло вже 10 хвилин, але ii все ще не було. Так, вона не прийде, це точно. Як i завжди, це було несерйозно, але навiщо вона залишила менi чайовi? Я дiстаю купюру з кишенi та бачу текст: "Зустрiнемося о 17:30 у парку, що розташований у центрi. Сподiваюся, ти здогадаешся, що треба подивитися на купюру у цей день, бо я люблю загадки". І я зiрвався з мiсця. Я перетнув проiжджу частину, незважаючи на правила дорожнього руху i навiть не замислюючись над тим, що просто зараз мене може збити машина, я заскочив у трамвай. Їду, спостерiгаю що вiдбуваеться навколо та думаю, куди ж вони всi йдуть? Жiнка у коричневому довгому пальто поверх сорочки та довгоi сiроi спiдницi, в неi кучеряве довге волосся, вузькi очi, довгий i тонкий нiс, маленькi акуратнi губи, такi, наче вона працюе вчителькою у школi. Прямуе, як менi здаеться, додому та намагаеться донести 4 важкi пакети в обох руках. Двiйко чоловiкiв у темно-сiрих костюмах та капелюхах сваряться та розводять руками так, нiби вони справжнi iталiйцi. Дiти втiкають стрiмголов вiд полiцейського. А iншi чоловiки у костюмах палять цигарки у крiслах ресторану та вирiшують справи бiзнесу, один з них настiльки великий, що, здаеться, якщо вiн не наiсться, вiн вiдгризе руку офiцианту.

Навколо метушня. Так цiкаво, що в моему мiстi навiть приблизно такого не було. У нас все завжди було спокiйно, нiяких божевiльних ситуацiй, усi знають один одного, нiхто нiкуди не поспiшае. Цiкаве мiсто, здаеться, я тут затримаюсь. Вiдчинивши вiкно i поглянувши у нього, я вiдчув на обличчi прохолодний вiтерець. Волосся на головi почало розвiюватися назад, сльози на очах вiд вiтру та, звичайно, дивовижне вiдчуття свободи. Менi здаеться, пронеслося у моiй головi, приемний вечiр у вiкнi завжди наповнюе якоюсь свободою, чимось приемним та легким, вiн викликае думки, що ти завжди можеш опинитися там, де тобi легше, нiж тут. Але коли вона встигла написати менi записку на купюрi? Здогадка лише була в тому, що коли я пробивав в касi чек, вона встигла написати.

Моi роздуми зупинили слова iз гучномовця про те, що я вже пiд'iжджаю до потрiбноi станцii. Виходжу бiля парку та бачу, що вона там, чекае та посмiхаеться. Я завмер, може вона посмiхаеться не менi? Вона махнула рукою, я озирнувся навколо, чи дiйсно вона подае знак менi. І справдi, дивно, такого в мене ще не було. Я пiдiйшов, привiтався, i ми почали йти разом у бiк мiсця нашого побачення.

– Куди ми йдемо? – питае вона.

– Зараз покажу, про це менi розповiв старий Джо, вiн дав менi цю коробку, сказав, щоб я вiдкрив ii лише тодi, коли ми сядемо у тому мiсцi.

– Добре, тодi ходiмо хутчiш, не можу дочекатися, щоб дiзнатися що там всерединi, – в захватi сказала вона.

Ми йшли, розмовляли про рiзнi речi. Кожен з нас висловив позицiю свого життя i, менi здаеться, дивлячись на неi, я почав помiчати щось свое. У цю мить я вiдчув прилив легкого та п'янкого щастя.

Ми прийшли. Це був бар з незвичайною назвою "Карета в нiкуди". Ввiйшовши всередину, нас зустрiчае бармен за стiйкою i одразу ж питае, що нам налити. Ми замовляемо два келихи червоного напiвсолодкого вина та вiд його презирливого погляду ми зрозумiли, що зазвичай тут замовляють щось зовсiм iнше. Ми влаштувалися за вiльним столиком, я поставив коробку i ми продовжили розмову, домовившись, що вiдкриемо ii вже пiсля перших ковткiв вина. Бармен не дуже поспiшав, вино все ще не було налито, ми продовжували розмову i пройшло вже хвилин 10, я вирiшив пiдiйти та дiзнатися в чому справа:

– Мiстер бармен, де наше вино? – питаю я.

– Подивись уважно нагору, хлопче. – вiдповiдае бармен.

Я пiднiмаю погляд i бачу величезну вивiску з написом: "Або ти пьеш вiскi, або провалюй!".

– Ага, зрозумiло, два вiскi з льодом, будь ласка. – я.

Вiн щиро посмiхнувся, швидко дiстав з-пiд стiйки двi склянки, кинув туди кубики та розлив мiцний напiй. Поставив обережно на стiйку та сказав:

– Приемного вечора, сер. – бармен.

Я посмiхнувся, кивнув, пiдхопив склянки та попрямував до столу.

– Цiкаве в тебе вино, – з посмiшкою сказала вона.

– Так, я знаю, подивись на вивiску над барною стiйкою. – я.

Вона прослiдкувала поглядом туди, куди я вказав, розсмiялася та побачила, що бармен також посмiхнуся, пiдморгнув iй та пiшов далi до блиска натирати склянки.

– Як тебе звати? Я так i не дiзнався твое iм’я. – я.

– Моi батьки обирали не довго, воно наснилося моiй матерi. Мене звати Ангела.

– Приемно познайомитися, мене звати Ден, тобто Данiель, але всi друзi кличуть мене просто Ден.

– Добре, буду знати, Ден. Тобто Данiель, якого всi друзi кличуть просто Ден. – Ангела.

Ми посмiялися та вдарили склянками з вiскi.

– За приемну зустрiч, – сказав я.

– За неi. А тепер давай скорiше вiдкриемо коробку, я вже згоряю вiд нетерпiння. – Ангела.