Вінець Життя

Вiнець Життя
Михайло Нiкiтiн

Одного разу твое життя змiниться. Переiхавши в нове мiсто Данiель, не думав, що розпочавши нову главу вiн дiзнаеться набагато бiльше про себе та сiм?ю. Мiсто, яке вдень живе одним життям, вночi оживае по-новому. Бо це мiсто, опинившись в якому застрягаеш, без можливостi з нього виiхати.

Михайло Нiкiтiн

Вiнець Життя

Вiнець життя

Вiд автора

Я не можу знайти слiв, щоб висловити всю вдячнiсть, яку я вiдчуваю до кожного з вас. Люди якi були зi мною у всi часи, пiдтримували мене, коли менi було важко та надихали, коли я був на межi вiдчаю. Без вашоi любовi, пiдтримки та вiри в мене, я б нiколи не змiг досягти того, що зараз стоiть перед вами.

Я хочу висловити свою щиру вдячнiсть моiм батькам, якi завжди були поруч та пiдтримували мене у будь-яких починаннях. Без вас я б нiколи не змiг досягти цього.

Я хочу сказати велике спасибi своiм друзям, якi були зi мною протягом усiх цих рокiв. Ви завжди вiрили у мене та давали менi сили та мотивацiю йти далi. Ви були моею опорою, коли менi було важко, i я нiколи не забуду, що ви робили для мене.

Я сподiваюся, що ця книга стане ще одним кроком у моему життi, i я дякую вам за все, що ви зробили для мене. Я люблю вас усiх i нiколи не забуду вашу доброту та пiдтримку. Ця книга – наша спiльна праця i досягнення, i я пишаюся тим, що в мене е такi чудовi люди в моему життi.

Шановний читач, вважаю за честь сказати вам декiлька слiв: “Життя дуже цiкава рiч, якщо дивитися на нього крiзь прозоре скло. Усi подii якi вiдбуваються у вашому залежать тiльки вiд вашого сприйняття. Знайшовши ключ до реагування на подii в ньому з радiстю, ви зрозумiете, що поганого нiчого нема. Якщо ви не можете знайти хороше, просто приймiть погане i чекайте на те, що принесе те погане, що прийшло до вас. Все тимчасово i пройде. Нiчого вiчного не бувае. Вiд того щасливi митi набагато цiннiшi. Приемного читання.”

Глава 1. Коли пригода постукала в дверi.

В один момент, пил, який символiзував життя, розсипався. Легкий подих вiтру рознiс його частки над усiм свiтом.

– Невже, це кiнець? – запитав спiврозмовник.

– Так, напевно це вiн..

Пострiл…

Тижнем ранiше.

Старовиннi, дерев'янi дверi вiдчиняються, оголюючи, виснаженi часом, вiтрини крамницi, якi, наче снiжною ковдрою, засипанi променями яскравого сонця. Срiбнi дзвiночки, поблискуючи у променях, навiюють приемнi спогади, а я крокую всередину, готовий до новоi глави свого життя. Вiдомий старий Джо, що славився своею ексцентричнiстю та рiдкими антикварними знахiдками, нарештi найняв мене на роботу. Сподiваюсь, я впораюся краще, нiж у школi. Кожна глава мого шкiльного життя наштовхувала мене на вiдчуття того, що я просто не можу впоратися зi своiм життям, з дiвчатами менi не щастило зовсiм, я не потрапив у мiсцеву футбольну команду i не грав у бейсбол, не був найрозумнiшим, щоб опинитися серед головних генiiв школи, й так само я не перебував у жоднiй секцii, яка могла б вiднести мене до якоiсь групи, я був звичайним i нiчим не примiтним пiдлiтком, який навчався трохи краще двiечникiв i частiше за все думав про те, що кожен рiк у школi приведе мене до того, що я в кiнцi-кiнцiв залишусь таким же невдахою на все життя. Аж раптом моi роздуми перервав старий.

– Я тут, нагорi! – володар.

Зачинивши дверi, я поспiшаю до сходiв, але ненароком бьюся об стару полицю та ледь не сбиваю статуетку з вiдполiрованого столика. У митi побоююся, що розiбью крехкий антиквар, але встигаю швидко схопитися за нього. Пiднiмаюсь крутими сходами та потрапляю в кiмнату з яскраво сяючим вiкном. Але там, сидячи в iнвалiдному вiзку, чоловiк похилого вiку без правоi ноги привертае мою увагу. Розкуйовджена борода та втомленi, але пронизливi очi, приховують життевий досвiд, а заросше густе, проте доглянуте волосся, видае його неповторний характер. Одягнутий у клiтчату сорочку, пошарпанi джинсовi шорти та фiолетову в'язану шкарпетку, вiн говорить зi мною хрипким, але твердим у звучаннi голосом, наче старий знайомий.

– І от це ти приiхав до мене працювати? – запитав Джо.

– Так. Я приiхав сьогоднi i поки вчора збирав речi, батьки дивилися i знайшли в оголошеннях мiсце для роботи, воно було вказане у газетi. Це все вiдбувалося так швидко, я спонтанно вирiшив, що треба починати нове життя i вийшло якось так. – я.

– Цьому оголошенню вже бiльше мiсяця, чому ти вирiшив зателефонувати – Джо.

– Батьки сказали, зателефонуй сюди, спробуй. Менi потрiбна робота, я зараз у пошуках житла в мiстi, але, менi ж треба за нього чимось платити. – я.

– Зрозумiло, але ти менi вже не пiдходиш. – Джо.

– Чому? Ви ж навiть мене не знаете. – я.

– В тебе не впевнений голос, менi це не подобаеться. – Джо.

– Але ви ж самi вчора сказали, приходь, навчу тебе всьому. Тож, я не пiду та буду тут працювати. Якщо ви вважаете, що я подолав такий довгий шлях, щоб почути вiдмову, то ви помиляетесь. – я.

– Непогано, це я й хотiв вiд тебе почути. Може з тебе щось i вийде. Розкажи про себе ще щось. – Джо.

– Я лише нещодавно закiнчив школу, спробував себе у рiзних видах спорту, цiлеспрямований, готовий допомогти завжди й у всьому, тiльки попросiть… -Данiель.

– Ясно, ясно, я зрозумiв, черговий надокучливий хлопець, молодець. – Джо.

Вiн дiстав кипу паперiв зi столу та кинув передi мною.

– Пiдпиши цi документи i ще, скажи, як тебе хоч звати? – Джо.

– Данiель. – я.

– Чудово, Данiель, пiдпиши цi папери, ось тут знизу i ласкаво прошу до антикварноi крамницi “Венецiя". – Джо.

– Дуже дякую, Джо. – я.

– Не варто, малий, ще буде час змiнити свою думку. – Джо.

– Чому? Щось не так? Батьки явно не порадять менi поганого. – я.

– Так, звiсно, ти ще багато чого дiзнаешся тут, юначе, просто почекай. – Джо.

– Ви про що? – я.

– Скоро дiзнаешся, всьому свiй час. Пiдписуй. – Джо.

Я швидко взяв ручку та поставив пiдпис бiля сьогоднiшньоi дати – 19.06.1974. Цей день я запам'ятаю назавжди. Контракт пiдписаний. Нове життя розпочато, далi вже буду розбиратися з тим, що робитиму у цьому життi пiзнiше у майбутньому.

– Тож, почнемо стажування. Спускайся вниз, зараз тобi все тут покажу та про все розповiм. Вимикач тут нагорi та внизу, для того, щоб ти мiг вмикати всi вiтрини та свiтло всерединi крамницi. – Джо.

Ми вдвох спускаемося вниз. Бежевi стiни коридора нагадують менi про старi, давно пережитi 50-тi роки, якi показують у кiно. Внизу вже я беру вiзок та допомагаю старому. Ми дивимось на всi вiтрини i розмова продовжуеться.

– Твое робоче мiсце – он та каса, всi вiтрини мають сяяти, але будь обережним з експонатами, вони дуже цiннi та коштують чималих грошей, наприклад, та статуетка привезена з Китаю, це iхнiй такий собi символ захисту будинку, а там далi е кiлька садових гномiв, але це незвичайнi садовi гноми, iх привезли прямiсiнько з Нiдерландiв, вони були зробленi ще у 1700-х роках i зберiгати iх вдавалося цiлим поколiнням. Вони пережили й Наполеонiвськi вiйни, й Свiтовi вiйни, але, щоб вберегти iх вiд Гiтлера, iх вивезли до Америки, але один старий iдiот продав iх менi за смiшнi грошi, навiть не уявляючи iхню реальну цiннiсть. Тепер поглянь, знизу в них е дата виготовлення, цей 1702 року, другий 1703-го, а третiй 1704-го, колекцiя гномiв, ще й таких рокiв, вони коштують мiльйони i навiть я продаю iх усього за кiлька сотень долларiв. Йдемо далi, також, ти будеш отримувати вiдсоток вiд продажу, окрiм зарплатнi. Якщо люди приносять свое барахло, оцiнюй його максимально низько, щоб ми зменшили витрати. Ти можеш тут жити, е окрема кiмната нагорi, також е кухня, душ, туалет, так що, можеш не витрачатися на житло i проiзд. Але зауваж, я не бажаю бачити компанiю твоiх покидькiв, якi розiб'ють моi вази пiсля кiлькох пляшок пiнного. – Джо.

– У мене немае друзiв. Не переживайте, мiстер Джо. – я.

– Чудово, сподiваюся iншi питання ми вже вирiшемо на мiсцi. – Джо.

– Я просто не дуже вмiю заводити друзiв, зазвичай мене всi кидають, тому я завжди один. – я.

– Чого ж так? – Джо.

– Людям не цiкава дружба, всiм потрiбнi понти. – я.