Вінець Життя

– Вважаеш? Ти просто не зустрiчав дiйсно гарних людей, хлопче. – Джо.

– Можливо, але у школi менi саме такi люди й траплялись. – я.

– Що ж, хлопче, будемо товаришувати. – Джо.

– Звичайно, мiстер Джо. – я.

– І навiщо я це сказав… – Джо.

– Що-що? – я.

– Нiчого, берись за роботу. – Джо.

Я вирушив за ганчiрками в пiдсобку та взявся до справи. Так, в перший робочiй день у крамницю так нiхто i не зайшов, я лише мив пiдлогу, вичiщав старi предмети та спостерiгав за тим, що вiдбувалося надворi. Раптом, пiдiйшов старий i сказав:

– Ден. Запам'ятай, вночi не виходь на вулицi цього мiста, ти не знаеш, що з тобою може тут трапитися. – Джо.

– Ви про що? – я.

– Просто не виходь. – Джо.

– Д… Добре. – я.

–Надобранiч. – Джо.

–Надобранiч, Джо. – я.

Джо пiднявся на лiфтi та попрямував до своеi кiмнати, а я читав книгу, коли у крамницi за 10 хвилин до зачинення увiйшла дивна стара. Їi повiльнi кроки привели до каси, i вона почала розглядати мене дуже уважно, але раптом розвернулася та вибiгла з крамницi, грюкнувши дверима так сильно, що це прозвучало, як вибух. Я нiчого не розумiв, зачинив крамницю та попрямував сходами нагору до своеi кiмнати. Однак, коли я вiдчинив вiкно та писав листа своiм батькам, я побачив моторошне нiчне мiсто, порожне та покинуте. Раптом моi почуття ожили, i я почув як вiтер гуляе мiстом, i у цiй атмосферi менi стало не дуже затишно. Спустився вниз, щоб покласти його у поштову скриньку. Повертаючись до крамницi, я вiдчув, що мене переслiдують, i швидко вiйшов всередину, зачинивши дверi на замок. Але коли я прилiг на лiжко, моi думки перенесли мене в iнший свiт, наче потiк свiдомостi, який неможливо контролювати. Я замислився про те, що нiчого не вiчне у цьому свiтi, що люди завжди намагаються утримати щось, але нiчого не в змозi зберегти. Життя проходить повз нас, i ми не можемо його утримати, бо воно сповнене неочiкуваностей та змiн, що змушують нас прилаштовуватися та змiнюватися.

Ранок. Найменш улюблена частина бiльшостi жителiв планети. Ледь вiдкривши очi, я подивився у вiкно, звiдти сонце випромiнювало свiтло на всю кiмнату. Сiрi тона кiмнати стали свiтлiшими, та завдяки цьому вона виглядала так, наче у нiй в останнiй раз жили пiвстолiття тому. За вiкном кипiло життя, автiвки невгамовно сигналять на перехрестi, люди постiйно бiжать у незрозумiлому напрямку. Раптом свист гальм та удар. Сталося зiткнення двох авто i натовп вже зiбрався там. Витягають людей з машин, вони живi, це стало зрозумiло, завдяки крикам людей, але без свiдомостi. Приiхала пожежна машина та швидка допомога. Люди не розходяться, навпаки, дивляться заворожено, наче там зараз роздають грошi. Що вас так приваблюе у тому, що люди пiсля аварii знаходяться в жахливому станi? Люди – тварини. Завжди чекають на хлiб та видовища.

Вiдiйшовши вiд вiкна, я пiшов на кухню. Старий Джо все ще спить, його знаменне та затяжне хропiння можна почути, менi здаеться, навiть на околицях мiста. На кухнi все розташовано дивним чином. Холодильник знаходиться у пiдвiшаному станi на стiнi, пiд ним – пральна машинка i далi за ними ми спостерiгаемо стiл, за яким знаходиться один стiлець, немае мiсця для нарiзки продуктiв, один нiж, двi тарiлки, двi виделки, двi ложки, одна чашка та стара, замурзана кавоварка. У тумбочцi одна кастрюля, е друшляк, i навiть маленька пательня. Пiд тумбою стоiть електропiч, яка нагрiваеться цiлу вiчнiсть i, звичайно ж, стара-пристара мiкрохвильовка. На кухнi немае вiкон, вони закладенi старою цеглою, а на нiй висить плакат з оголеною жiнкою часiв 50-х. Менi здаеться, на цих жiнок мастурбували всi хлопцi в тi часи. Сподiваюся, я зможу до цього всього звикнути. Приготувавши собi омлет, з яець знайдених у холодильнику повнiстю забитому пивом, я пiшов до крамницi, за касу, щоб поiсти. Навiть не увiмкнувши вивiску, я вiдчинив дверi i попрямував до каси. Коли вже я пiднiс виделку до рота, дверi вiдчинилися. Дуже повiльно силует, який знаходився зовнi, перенiсся всередину. Це була дiвчина зi свiтлим волоссям. Ослiплений сонячними променями, я не мiг роздивитися ii обличчя, тому просто опустив голову вниз i почав шукати мiсце, куди б поставити тарiлку з iжею. Вона почала ходити по крамницi та оглядати кожен предмет.

– Якщо вам щось потрiбно, тiльки скажiть, – сказав я.

Вона поглянула на мене, посмiхнулася та знову повернулася до староi друкарськоi машинки. Почала торкатися клавiш та спробувала надрукувати якийсь текст. Дивлячись на ii довгi, тонкi пальцi та плавнi рухи, я думав про те, що, можливо, вона пiанiстка. З перших спроб я намагався розгадати ii натуру. Вона знову повернулася та повiльно почала рухатися до мене. Я пiднявся з-за каси та застиг на мiсцi, не вiрячи своiм очам. Вона була незвичайна. Блакитнi очi, наче вiдображення ясного неба, доповнювали ii витончене обличчя, прикрашене тонким носиком та красивими скулами. Їi пiдборiддя було загострене, наче у грецькоi богинi, а кожен ii рух здавався танцем на лезi ножа. Їi вузькi плечi та витонченi, наче розкiшнi квiти, ноги, говорили про бездоганну фiгуру. Невеликi груди, тонка талiя, акуратнi та не широкi стегна. Нi, вона не виглядала наче хвора на дистрофiю, вона просто була стрункою i це iй пасувало. Але найдивовижнiше було те, що в ii очах була така сила та енергiя, що я вiдчував як мое серце починае битися швидше. Я намагався затримати свiй погляд, але було важко – ii чарiвнiсть наче мала магiчну силу. Вона пiдiйшла. Повiльно моргаючи, вона, злегка завищенним голосом, говорить менi:

– Я тут вперше, розкажiть, що у вас е? – незнайомка.

Не в станi зiбрати себе до купи, я розгубився та перепитав ii, що саме вона хотiла, i коли знову почув запитання, я вийшов з-за каси та почав показувати iй все, що у нас було. Вона цiкавилася кожним предметом, та здаеться, iй потрiбно було дiзнатися щось iнше. Щоб отримати перевагу в розмовi, я рiзко спитав:

– Що вам тут потрiбно? – я.

Вона здивувалася. Але, видихнувши, вiдповiла:

– Напевно… Ви. – незнайомка.

І вже тут здивувався я. Мiй розгублений погляд, як здавалося у той момент менi, можна було роздивитися з iнших планет та всесвiтiв. Я ковтнув повiтря та перепитав:

– Я? – я.

– Так, ви. – незнайомка.

– Чому саме я? – я.

– Ну, ви перший у цьому мiстi, хто не почав менi грубити з перших секунд. Ви, певно, як i я, не з цих краiв. – незнайомка.

– Так. – я.

– Ви звiдки? – незнайомка

– Кроменвiлль, а ви? – я.

– Борнвудс. – незнайомка

– Так ми сусiди, дивовижно. Що ви забули у цiй дирi? – я.

– Напевно, те ж саме, що i ви. – незнайомка.

– Ви втекли вiд батькiв, щоб почати нове, доросле життя i тепер не знаете що робити? – я.

– Гарний жарт, але нi, я подорожую i це перше мiсце, де я вирiшила затриматися. – незнайомка.

– Але чому ви обрали саме Дробайл? – я.

– Це найближче мiсто вiд мого минулого мiсця перебування. – незнайомка.

– Цiкаво. – я.

У цей момент я зрозумiв, що якщо зараз не покличу ii на побачення, я втрачу ii назавжди.

– А чи не хотiли б ви сьогоднi провести вечiр у моiй компанii? – я.

– Ага, – вiдповiла вона, простягаючи руку до книги на верхнiй полицi. – незнайомка.

– Давайте о 5-iй вечора на цьому ж мiсцi, я як раз зачинятимусь. Тут поруч е заклад з цiкавою назвою, там i проведемо час. – я.

– Чудово, – вiдповiла вона та простягнула менi книгу заклять старих вiдьом.

Я пiдходжу до каси, пробиваю чек та озвучую суму. Вона повернулася, простягла менi купюри та вимовила тi слова, якi змусили мое серце завмерти: "Решта не треба, вечеря за ваш рахунок". Вона забрала книгу та швидко пiшла, залишаючи пiсля себе нiжний аромат квiтiв.

Я залишився сидiти на стiльцi, вдихаючи цей запах i занурюючись у роздуми про те, що це все може означати. Мое сердце швидко калатало, i я вiдчував, що ця незвичайна подiя – знак долi. Як сором'язливий хлопець, я не мiг вiдiгнати вiд себе думки про ту прекрасну дiвчину, яка так безтурботно проникла у мое серце. Аж раптом моi роздуми перервав старий Джо зi словами про те, що потрiбно сходити за газетами. Я ще не встиг вийти за порiг, коли побачив стареньку жiночку, Джо розповiдав, що вона часто бувае тут, але чомусь сьогоднi вона навiть не спромоглася увiйти та, як завжди, подивитися на предмети у нашiй крамницi. Коли я пiдiйшов до неi, щоб запитати, вона повернулася i рiзко схопила мою руку. Я вiдчув як мое серце завмерло вiд ii слiв: "Їдь звiдси. Тобi тут не мiсце. Ти ще молодий, у тебе все життя попереду. Їдь". Я не мiг зрозумiти чому вона так дивно поводиться зi мною, але вона вже почала вiддалятися, лишивши мене можливостi поставити питання. Я залишився стояти на мiсцi, намагаючись розшифрувати ii слова. Що вона хотiла менi цим сказати? Що тут вiдбуваеться? Я вирiшив швидко перебiгти дорогу, щоб забрати газету старого Джо, але ледь не поплатився за свiй поспiх. Мене майже сбила машина.

Я забрав газету та почав повертатися, коли помiтив як наша сусiдка зайшла через заднi дверi до нашоi крамницi. Я не мiг зрозумiти, що це означае, але моi пiдозри почали зростати. Що приховуе ця таемнича жiнка та якi секрети мае наша крамниця? Я вирiшив продовжити свое розслiдування та знайти вiдповiдi на цi питання. Я швидко попрямував тут, але величезний чолов'яга розмiром з шафу, зупинив мене зi словами:

– Тобi сюди не можна, хлопче. – охоронник.

– Але я тут працюю. – я.