Вінець Життя

У цей момент, з рушшником на головi, сходами повiльно почала спускатися Ангела. Я так задивився на неi, що й не помiтив, коли Джо встиг накрити на стiл i вже кликав мене, щоб я дiстав соуси. Та для мене то було лише фонове базiкання, моi вуха не сприймали жодних звукiв. Це не було схоже на те, що я вiдчував у школi. Тодi, зустрiчаючи однокласниць, я сторонився iх, думав про себе: "Вау, яка гарна", але був певен, що вона точно не пiде зi мною на побачення. Сам по собi я не красень, звичайний хлопець, нiчим не видiляюся з натовпу. В мене немае рельефних м'язiв, я не супергерой i не надто розумний. Свiй час я проводив за читанням комiксiв "Людина-павук" або "Залiзна людина" i лише мрiяв про смiливiсть "Тонi Старка". Зi спортом у мене не склалося з дитинства. Коли батько вiддав мене на футбол, у першiй же грi менi зламали ногу. Знущання однокласникiв з цього приводу лише посилювали мое небажання займатися ним. Нiколи не виходило в мене й з читанням. Я просто не мiг знайти цiкаву для мене лiтературу, за читанням будь-якоi книги я лише куняю. Однак, одну я таки прочитав повнiстю – "1984" Джорджа Орвелла. Пiсля неi я лише вiдлунням можу сказати, що свiт, який описаний у цiй книзi, схожий на наш, але краiна з-за океану, яка щодня залишаеться загрозою для нас, менi здаеться, дуже схожа з реалiями, описаними у романi… Моя зовнiшнiсть, як я вже згадував, доволi звичайна: темне волосся, пронизливi карi очi, мiй погляд нiколи не ухиляеться вiд правди. Довгий нiс та тонкi, трохи вигнутi, губи складають враження задумливоi та розумноi людини. На моему обличчi грубе пiдборiддя, единий елемент, який, напевно, вказуе на наявнiсть у мене мужностi та рiшучостi. В мене худощава тiлобудова, довгi руки та ноги, хоча я не надто високого зросту, до того ж часто горблюсь, як i будь-який хлопець, особливо, коли вiдчуваю себе нiяково. І от як, такий як я, може сподобатися дiвчинi? Їм усiм кортить бачити бiля себе спортивного, начитаного, розумного, цiкавого, вродливого, сильного, мужнього i все останне, що точно не про мене.

Розмiрковуючи про це, я дивився на Ангелу i повертався у реальний свiт. У цей момент Джо вже пiдносив соуси та, щоб вiдволiкти мене, нiбито розлив на мою ногу склянку з водою. Я аж пiдскочив вiд переляку, почав гнiватися на Джо, який у цю хвилину реготав надi мною разом з Ангелою. Веселощiв додавали й моi незграбнi спроби приховати, що кiлька секунд назад я, як повний йолоп, витрiщався на Ангелу. Вона знала, що я закоханий у неi, мiй погляд на неi сам мене видавав, але вона трималася нейтрально. Вона не обурювалася, не гнiвалася, не кричала, вона просто продовжувала спiлкуватися зi мною так само, як i ранiше.

Я побiг нагору, щоб перевдягнути штани, Ангела та Джо у цей час увiмкнули телевiзор та обрали канал новин. Навiть перебуваючи на другому поверсi я почув як диктор повiдомляе про невластивi для Дробайлу змiни у погодi: звичне чисте та блакитне небо посiрiло, його несподiвано затягнуло хмарами. Ведучий розповiдав:

– Вiдбуваеться щось неймовiрне! Можливо, це вiтер змiн? Сьогоднi вперше за останнi пiвстолiття над нашим мiстом нависли хмари. Тож, можливi опади. Городянам, якi не мають при собi парасольок, раджу триматися далi вiд вiдкритоi мiсцевостi. Хочу вiдмiтити, хмари загрозливо темнi, е вiрогiднiсть затяжноi зливи. Краще мати вдома запаси води, iжi та свiчок, можливi збоi у роботi електромережi. З вами був Трент Доусон i це новини нашого улюбленого мiста Дробайл, до нових зустрiчей в ефiрi!

Почувши цю новину, ми почали пiдозрювати, що все це коiться не просто так. Адже саме в останнi 2 днi у Дробайлi сталися подii, якi почали змiнювати життя усiх мiсцевих мешканцiв. Ми взялися снiдати, Джо наполiг на тому, щоб ми не розмовляли взагалi, а просто спокiйно поiли. Я тягнув натертий сир, додавав томатний соус у страву i це дiйсно гарно смакувало.

– Головна фiшка страви у тому, що томатний соус мого власного виробництва, я не купую його у магазинi. Завдяки цьому смак бiльш насичений, – почав розкривати секрети Джо. Та я його зупинив:

– Що саме ти приховуеш вiд нас? Чому ти продаеш тим людям свiтлострiли?

Глибоко зiтхнувши, Джо з-пiд лоба подивися на мене та почав пояснювати те, що нам було незрозумiло. Виявилося, що у Дробайлi дiйсно е певна група людей, якi виходять на "полювання" за тiнями. Вони купують свiтлострiли, бо самi виготовляти iх не вмiють, але замовлення на вполювання тiней iм надходять не вiд мiсцевих, хтось за межами мiста пiдтримуе з ними зв'язок. Тобто, е зацiкавленi, але хто саме – невiдомо. Зате дещо Джо знав про саму органiзацiю. Називалася вона "Radius Lucis", що у перекладi з латинського, "Промiнь свiтла". Символiчно як для покупцiв свiтлострiлiв. Так ми додали ще один пунктик на нашiй дошцi, яка потроху наповнювалася новими фактами.

Ангела доiла, пiдхопила свою та нашi тарiлки i взялася мити посуд. Вона помiтила, що я слухав Джо з вiдкритим ротом, ледь встигаючи пiдбирати слину. Та тiльки-но вона вiдiйшла, Джо схопив мене за потилицю, нахилив до себе та прошепотiв: "Малий, якщо ти втратиш цю дiвчину, ти не просто шкодуватимеш про це до кiнця твого життя, ти просрешся потiм так, що взагалi не зрозумiеш як прожити вiдвiденi тобi роки". Пiсля цих слiв сумнiвiв у мене не залишилось, я не змiг приховати мою симпатiю до Ангели, але вiдступати вже нiкуди, треба дiяти. Знову глибоко зiтхнувши, старий продовжив свою розповiдь про рiзних членiв команди Променiв, якi вже давно загинули. І тут вiн випадково проговорився, що й свою ногу вiн втратив саме там. Коли я почув, що Джо втратив кiнцiвку у битвi з тiнями, я аж пiдскочив у крiслi та зрозумiв звiдки все це знаю. Ангела повернулася з кухнi, i я в ту саму секунду, перебиваючи Джо, розповiв iй про те, що встиг дiзнатися. Останнi слова старого вказували на те, що вiн також був членом Променiв. Ангела схвально усмiхнулася та сказала:

– Я знаю, Ден. Поки ти спав, ми встигли багато про що поговорити.

– Ти знала i мовчала?! – незадоволено викрикнув я.

– Заспокойся, Дене, ми i так збиралися тобi все розповiсти, але тобi потрiбнi були сили. – з усмiшкою вiдповiдала Ангела.

Я опустився у крiсло та почав розмiрковувати над ii словами. Раптом я згадав, що зовсiм скоро листоноша буде проiжджати повз крамницi й нам треба термiново пiдготуватися до зустрiчi з ним. Ангела побiгла нагору за листом, Джо сiв бiля вiкна, щоб вгледiти поштаря, а я знову повернувся до дошки. Так, на нiй було вже стiльки рiзних подробиць, що важко було зрозумiти з чого ж почати. Я оглядав ii, наче генерали Великоi вiйни, якi спостерiгають за лiнiею фронту та вирiшують подальший хiд битв. Менi не вистачало лише закурити сигару, щоб виглядати, як Вiнстон Черчiлль. То що ж ми встигли назбирати за цi 2 насиченi днi у Дробайлi? Я розглядав дошку та поступово складав у головi пазли цiеi iсторii: мiй дiдусь та дiдусь Ангели спiвпрацювали та допомогали один одному; у мiстi iснуе цiла органiзацiя "Radius Lucis" з боротьби з тiнями, членом якоi ранiше був i Джо; люди, що пробудуть у Дробайлi бiльше, нiж добу, нiколи не зможуть залишити мiсто; загадкова iсторiя старенькоi та ii онука. Я саме обмiрковував за яку ниточку потягнути спочатку, коли Ангела спустилася сходами i Джо сповiстив нас про наближення листоношi. Вона хутко вибiгла на вулицю, щоб вiддати йому лист. Коли Ангела вже збиралася повертатися, з неба впали першi краплi дощу. Вона пiдняла голову i побачила як з величезноi темноi хмари все сильнiше i сильнiше починае литися вода. Ангела швидко забiгла всередину та вже за кiлька секунд у вiкно ми спостерiгали, як вулицi потопають у водi, наче у мiстi вируе цунамi. Ми почали затуляти усi прощелини, щiльно закрили дверi та вiкна. Пiдготувавшись до вiдчайдушноi боротьби зi стихiею, Джо спокiйно взяв свою стару трубку, забив у неi тютюн, пiд'iхав до сiрникiв та запалив.

– Марно, – сказав вiн. – Якщо вода потрапить всередину, ви не зупините ii цими ганчiрками, вона все одно прорве iх. Який сенс боротися з тим, що вже приречено статися? Ми все одно помремо. – Джо.

– Що ти таке верзеш, Джо? – обурився я. Але вiн мовчки сидiв та дивився у вiкно. Вiн нiби чекав, що там хтось ось-ось з'явиться i все скiнчиться. "Дуже дивно", – подумав я та пiшов нагору за свiтлострiлом. При цьому я ще не був певен, чи працюе вiн у денну пору також. Коли я ввiйшов у кiмнату та вiдкрив скриню, зброi там не було. Я здогадався, що ii вже забрала Ангела. Раптом – гучний пострiл! Я швидко бiжу на перший поверх, стрибаю зi сходiв та бачу завмерлу посеред кiмнати Ангелу, трубка старого валяеться на пiдлозi, а сам Джо приголомшено витрiщаеться на мене. Я переводжу погляд на Ангелу, вона, мiцно стиснувши свiтлострiл, дивиться у прострелене вiкно, зi зброi повiльно виходить дим. Я пiдходжу до неi i вона випускае з рук пiстолет, Джо порушуе тишу:

– Данiель, запам'ятай, у свiтлострiлах два режима: вогнепальний пiстолет та свiтлострiл. Ти легко можеш iх перемикати. – Джо.

– Так, Джо, чудово, але що зараз взагалi було?! – я.

– Вони прийшли за мною, – приречено сказав Джо та поiхав до лiфту.

Я зосередився на Ангелi, яка й досi не могла зрушити з мiсця. Легенько потягнувши ii за обидвi руки, я встадив дiвчину у крiсло. Вона видихнула i я налив ii склянку води. Пiсля першого ковтка ii знудило. З ii очей полилися сльози. Я допомiг iй пiднятися та повiв ii у ванну кiмнату, iй вочевидь хотiлося змити з себе той жах, який вона пережила кiлька хвилин тому. Сам я повернувся, щоб привести до ладу крамницю. Коли Ангела вийшла, ii очi були повнiстю спустошенi. Поглядом вона намагалася знайти заспокоення, дiвчина оглядала кiмнату, аби зачепитися хоча б за щось, що зможе вгамувати ii хвилювання. Ангела пiдiйшла до мiсця, де й досi лежала трубка, пiдняла ii та забила тютюн. Вона робила це так професiйно, наче палить стiльки ж рокiв, скiльки мiй батько керуе автомобiлем, а робить вiн це вже близько 25 рокiв. Вона закурила, видихнула дим, затягнулась ще раз та, глибоко вдихнувши, вона розм'якла у крiслi – нiкотин вдарив у голову. Вона вперлась поглядом у стелю та мовчала. Я вирiшив не турбувати ii та не розпитувати поки що нiчого, просто пiдiйшов ближче i взяв ii за руку. Вона була геть крижана. Я накрив ii долоню другою рукою, щоб трохи вiдiгрiти. Ангела перевела погляд на мене, зазирнула менi в очi та подарувала швидкоплинну посмiшку. Та це була посмiшка, сповнена нестримним болем зсередини. Здаеться, пiсля того, що трапилося, в глибинi душi вона померла. Менi стало так шкода, що це вiдбулося саме з нею. Я обiйняв ii, у моiх руках вона опустила руки, трубка випала з ii пальцiв i вона розридалася. Голосний плач лише посилював мiй гнiв та рiшучiсть зробити все можливе, аби покiнчити з цiею справою. Холодний вiтер з розбитого вiкна заповнив крамницю, навколо тиша та чутно лише краплi дощу, якi невпинно витанцьовують на даху. За вiкном вируе буря, в головi Ангели також ураган, i лише у моiй свiдомостi повiльно, але впевнено, народжуеться план подальших дiй. Я беру ii на руки, на диво менi це легко вдаеться. Я вiдношу ii нагору, вкладаю у лiжко, накриваю ковдрою та цiлую у лоба. Я ще трохи погладив ii по головi, аби вона мiцнiше заснула, засмикнув штори i вийшов з кiмнати. Спустився вниз та швидко попрямував до виходу, щоб перевiрити, чи бачив хто-небудь те, що вiдбувалося тут 20 хвилин тому. Сильний дощ, грiм, блискавка та напiвморок зовнi. Труп лежав посеред вулицi i я затягнув його до крамницi, швидко озираючись навколо. Анi душi. Здаеться, навiть у вiкна нiхто не виглядае. У них не горить свiтло, злива розмивае стару плитку, струменi води весь бруд неприбраних вулиць. Будемо сподiватися, що ми не привернули увагу. Я знову вибiг надвiр, забрав зброю невiдомого, повернувся, зачинив дверi та завiшав вiкна. Потiм вимкнув вивiску, хоча за правилами, робити цього не можна аж до 8-i вечора. Та менi було байдуже. На сьогоднi крамниця точно вже зачинена. Коли я пiдiйшов до невiдомого ближче, то помiтив слабке дихання. Я перевiрив пульс i дiйсно, вiн ще був живий. Я покликав Джо, але вiн не вiдiзвався. Я поклав пiстолет та перевернув пораненого. Вiн повiльно стiкав кров'ю та був без свiдомостi. Я зняв з нього верхню частину одягу, щоб перев'язати рану, зв'язав руки та ноги, всадив у крiсло та почав чекати, коли вiн прийде до тями. Все ж таки, курси надання першоi медичноi допомоги дали своi плоди, я впорався не погано i доволi швидко. Я сидiв прямо навпроти невiдомого з пiстолетом у руках, про всяк випадок. Щоб не втрачати час, я почав розглядати його та його речi детальнiше. Зовнi вiн виглядав як звичайний робiтничий: засмагле обличчя, густi та довгi брови, довгий нiс, тонкi губи. Широкi плечi та спортивна тiлобудова натякали на те, що чоловiк вiн мiцний. При собi вiн мав документ на iм'я Роджера Фаундера, корiнного мешканця цього мiста, 32-х рокiв, неодружений. Також у його кишенi була пачка цигарок, гаманець з дрiбними грошима, вогнепальний пiстолет 17-го року та 3 магазина до нього, але коли я понишпорив ще, знайшов вiзитку та фотографiю. Вiзитку я впiзнав, на нiй були контакти бару "Карета в нiкуди", а на фото був невiдомий чоловiк. Хто ж це такий? Я закрiпив вiзитiвку та фотографiю на дошцi та намалював два знаки питання поруч. Подii вiдбуваються надто швидко. Я всього лише хотiв поiхати вiд батькiв, розпочати нове життя, створити зовсiм нову версiю себе, потрапити у пригоду, щоб було що потiм онукам розповiсти, а не все те, що оточуе мене зараз. Доки iстерика не охопила мене повнiстю, Роджер закашлявся. Я повернувся до нього i побачив розгублений погляд чоловiка, явно здивованого, що вiн i досi живий.

– Це неможливо, – Роджер.

– Що саме? – я.

– Чому я й досi живий? – Роджер.

– Бо ми не жалюгiднi мерзотники, якi приходять без запрошення та вирiшують вбити людей. Я перев'язав твою рану та, завдяки цьому, ти зараз живий. -я.

– Але чому? – Роджер.

– Бо ти нам ще потрiбен. – я.

– Для чого це? Я не розумiю. – Роджер.

– У цьому, друже, я не сумнiваюсь. З ким в тебе зустрiч у барi "Карета в нiкуди”? – я.

– Нi з ким. – Роджер.

– Не бреши менi, або я з радiстю розтрощу твоi кiстки на частини, а щоразу, коли ти прохатимеш мене пожалiти тебе, я буду повiльно та нещадно повертати iх на мiсце. Знову ламати та повертати, ламати та повертати, доки твiй бiль не доведе менi, що ти нарештi готовий спiвпрацювати. І якщо ти гадаеш, що витримаеш цей бiль – спробуй. У мене в аптечцi вдосталь нашатирного спирту, так багато, що тобi потiм не сила буде навiть дихати. Я позбавлю тебе зору, вiдрiжу кожен палець на руках, а твоi ноги згодую бродячому псовi. І це буде лише початком страждань. Али те можеш врятувати себе, якщо вiдповiси на моi питання: хто ти, що ти тут робиш та навiщо ти збирався вбити Джо? І навiть не думай обдурити мене, я знаю, що ти не вбивця, сказав з величезною впевненiстю та спокоем я, хоча глибоко всерединi менi було так лячно казати це, бо насправдi я б нiколи не зробив нiчого подiбного. Це була лише фраза одного з героiв комiксiв. – я.

– Спокiйно, спокiйно, хлопче. Я бачу гнiв у твоiх очах, я все розповiм, не треба рiзких рухiв. – Роджер.

– Вiдповiдай на питання. – я.

– Мене звати Роджер, я народився та живу в Дробайлi вже 32 роки, працюю в органiзацii, про яку ви вже, напевно, знаете. – Роджер.

– Кажи правду, Роджере, я тебе попередив, – сказав я, направляючи пiстолет на нього та зводячи курок.

– "Radius Lucis" , ми полюемо за тiнями вже довгий час, я один з мисливцiв. Наша штаб-квартира розташована пiд баром "Карета в нiкуди". Я не збирався вбивати Джо, менi наказали передати йому послання, воно лежить у мене пiд п'ятою правоi ноги. – Роджер.

Я пiднявся з крiсла, пiдiшов до нього, зняв його чобот i дiйсно, там лежала записка. Вона була крихiтною, розмiром з кролячу лапку. У нiй вiдправник писав, що на Джо очiкують у штаб-квартирi, у зв'язку зi збiльшенням атак тiней. Вiн потрiбен як iнструктор з навчання.

– А ви не могли зв'язатися з ним у iнший спосiб? Обов'язково було приходити зi зброею у руках?! – гаркнув я.

– Але дiвчисько перша направила на мене пiстолет, я тодi також дiстав свiй. Я вирiшив, що Джо у небезпецi. – Роджер.

– Зрозумiло. Тобто ти не збирався вбивати Джо? – я.

– Звичайно, що нi. Джо – наш великий герой, я його шанувальник, вiн перемiг самого Грасула. Як його вбивати? Якби не вiн, мене б тут не було. – Роджер.

– Грасула? – я.

– Так, мерзотник один. Виглядав жахливо, наче атомна вiйна. Усе лице у шрамах, як i руки. Чорняве, зализане волосся, довгий та кривий нiс, темно-карi очi, довга посмiшка та тонкi вилицi, блiда шкiра, як у вовкулаки. Одразу було видно, що його недолюблювали ще з дитинства. Думаю, тому вiн i перейшов на iнший бiк. Вiн вважався босом усiх тiней, точнiше, так його охрестили. У якийсь спосiб вiн здогадався як керувати тiнями та постiйно влаштовував нiчнi рейди до людей, якi переходили йому дорогу. Тому ми й хотiли повернути Джо, щоб вiн допомiг нам раз i назавжди побороти тiнi. Вiн був одним з кращих у нашiй органiзацii, це вiн вигадав свiтлострiли, свiтловий корсет, який може врятувати життя, якщо кiнчаються патрони, та саме вiн здогадався, що тiней немае у каналiзацii мiста. Ними можна пересуватися вночi, щоб вижити. – Роджер.

– 

Значить, Джо не завжди займався своею крамницею? – я.

– 

Джо вiдкрив ii, щоб вiдволiкти увагу, завжди поводився, як залежний вiд антиквару, щоб нiкому й на думку не спало, що вiн один з головних у нашiй органiзацii. Грасул збив на машинi його сина та iнших дiтей у той жахливий день. Джо ще тодi присягнувся помститися йому i виконав обiцянку, але, втративши ногу, вiн бiльше не виходив на зв'язок i всi нашi спроби повернути його не дали результату. Над Грасулом стояв Честер, який тепер керуе тут взагалi всiм, а зараз тут ви. Хто ти та ця дiвчина? – Роджер.

– Я – Данiель, приiхав сюди з Кроменвiлю. Дiвчину звуть Ангела, вона з сусiднього Борнвудсу. За випадковим збiгом обставин ми потрапили у це мiсто з рiзницею в один день, кiлька днiв тому, i з того часу тут почало вiдбуватися щось незрозумiле. – я.

Я почав розв'язувати Роджера, i вiн, розiм'явши руки, через помiтний бiль пiднявся з крiсла. Я взяв чашку з чаем та почав розповiдати мою iсторiю. Слухаючи мою розповiдь про подорож сюди та пригоди у Дробайлi, вiн уважно роздивлявся дошку. Роджер не дав менi договорити, у якусь мить вiн пробурмотiв:

– Не може бути… – Роджер.

– Що не може бути? – я.

– Ти онук Каспiя? Не може бути… – Роджер.