Вінець Життя

– Що саме ви використовуете з тих речей, яких у нас немае? – Роджер.

– Ну, наприклад, телефони у нас вже не з колесом, а кнопковi. Дрiт тягнеться, тож е можливiсть вiдiйти навiть на 10 метрiв i продовжувати розмову. Телевiзори у нас вже кольоровi, сучаснiшi автомобiлi, iнший одяг, книги, музика та загалом бачення свiту. – я.

– Отже, ми все ж таки запiзнюемося з розвитком. Але це не дивно, сюди рiдко завозять щось нове, заiжджають лише вже перевiренi постачальники продуктiв, та й вони не затримуються надовго. Проте так, я чув про щось на кшталт цього. – Роджер.

– Щодо шовковоi нитки, вам дуже пощастило. Треба дiстатися крамницi, в мене там цiла футболка з шовку. Мама подарувала менi ii на честь випуску зi школи та, бiльше того, зауважила, що це щаслива футболка мого дiда, але не пояснила чому. Та тепер усi ниточки у моiй головi зiйшлися i я все зрозумiв. – я.

– Що?! Аж цiла футболка?! Цього буде вдосталь на багацько поiздок “назовнi"! – схвильовано сказав Роджер.

– Тодi чого ми чекаемо? Скорiш вiдвези мене назад та пiдiймай всiх сюди. Треба скликати збори та вирiшувати нашi справи. Якщо ми займемося цим якомога швидше, то це швидше й закiнчиться. – я.

– До справи! – Роджер.

Вiн побiг до телефону, набрав когось та сказав лише одну фразу: "Tempus venit". Роджер поклав слухавку i ми побiгли до лiфту. Вiн натиснув на верхнiй поверх i дверi зачинилися.

– Що значать тi слова, якi ти сказав по телефону? – я.

– Час настав. – Роджер.

– І що то за час? – я.

– Час, коли ми маемо все змiнити та вирiшити. – Роджер.

– А, ось воно як. Добре, чудово. – я.

Ми пiднялися нагору, небо знову було ясним, майже жодноi калюжi, сонце заливало вулицi, а навколо ходили люди. Променi вiдблискували вiд вiкон та засвiтлювали мiсто. Воно наче почистiшало та засяяло, немов те смiття, що панувало на вулицях вчора зникло. Панувала приемна пiслядощова прохолода, яка посилювала контраснi вiдчуття вiд перебування на вулицi у звичайний день. Коли ми виходили з бару, я озирнувся на бармена, вiн пiдморгнув менi та посмiхнувся. Вже за секунду я зiткнувся з якоюсь жiнкою. Документи, якi вона тримала в руках, розсипалися на землi, а вона, вiд неочiкуваного поштовху, вдарилася об авто Роджера.

– Дуже вибачаюся, мiс, я не спецiально. – винувато говорю я.

– Що за грубий юнак! Дивитися слiд куди йдеш. Йолоп! – злiсно вiдповiдае жiнка.

Я простягнув iй руку, але вона гнiвно вiдмахнулася, пiднялася сама та почала збирати папiрцi. У цей момент пiдбiг Роджер та взявся iй допомогати:

– Мей, це не просто якийсь юнак. Вiн онук Каспiя. – прошепотiв Роджер.

Вона пiдняла на мене очi. Потiм знову подивилася на Роджера. Вiн продовжував кивати головою. Вона ще раз оглянула мене та сказала:

– Якого Каспiя? Ти що, встиг чогось хильнути сьогоднi? Ну й телепень! Вiдвали вiд мене! – роздратовано вiдповiла Мей.

– Мей! Онук Каспiя, який заснував RL. – з посмiшкою вiдповiдае Роджер.

У цей момент вона завмерла. У ii поглядi з'явилася надiя. Мабуть, вона щось побачила у менi i навiть почала думати, що життя нарештi змiниться. Пiсля цього вона сказала:

– Вибач, не знаю як тебе звати, онук Каспiя, але сьогоднi в мене невдалий ранок. Пiсля цiеi дурнуватоi зливи, мое волосся знову перетворилося у левову гриву та курчяве сплетiння плюща, я розлила свою iдеальну каву на мiй улюблений костюм, а потiм й ти штовхнув мене та вибив з рук документи. Я зiрвалася, бо це вже була кiнцева точка кипiння. – Мей.

– Нiчого страшного, мiс, я – Данiель. – я.

– Мей, приемно познайомитися. – Мей.

– Менi також. – Мей.

Здаеться, Роджер у неi закоханий. Вiн дивиться на неi з таким захопелнням та наснагою. Вона приваблива, навiть коли ii волосся вируе навколо обличчя, наче манить до чогось незвiданого. Їi рудi пасма палають, нiби вогонь, а зеленi очi вiдображають глибини ii душi. В неi тонкий та нiжний нiс, який додае iй ще бiльшоi чарiвностi. Їi червонi вуста, обрамленi яскравою помадою, пiдкреслюють ii привабливiсть ще бiльше, а риси обличчя здатнi звести з розуму будь-якого чоловiка. Проте ii характер, як знак на землi, застережуе вiд непередбачуваностi та нестримностi. Вона може завести будь-кого у пекло, але той, хто опиниться там поруч iз нею, буде щасливим до останнього дня свого життя. Роджер наразi потрапив лише до Чистилища. Але як же вiн втрачае розум, коли вона поруч… Навiть хочеться пiдiбрати слину, яка стiкае з його рота.

– Звiдки ти приiхав? – запитала Мей.

– Кроменвiль. – я.

– Вау, нiколи там не була. Напевно, ти настiльки жадав поiхати вiд батькiв, що аж потрапив у нашу дiру. – з iронiею вiдповiла Мей.

– Та й не лише це. Мiй дiдусь залишив менi мапу, задяки якiй я й знайшов Дробайл. – я.

– Мапу? – зацiкавлено спитала Мей.

– Так, дуже стару. Вона лежала на горищi, коли батьки вручили ii менi та сказали, що нове життя менi варто розпочати саме звiдси. Вони наче знали що тут вiдбуваеться та вiдправили мене вирiшувати цi ахiнею. – я.

– Бiдолашний хлопчик. Тобi, напевно, лячно? Ти наляканий? – Мей.

– Я не хлопчик, я вже чоловiк, я навiть перемiг одну з тiней! – з гордiстю вiдповiв я.

– Ото так! Ти такий смiливий, що аж перемiг одну тiнь! Я таких знищила вже бiльше, нiж двi сотнi. Малий, думаеш, ти мене здивував? – з iронiею вiдповiла Мей.

– Я й не намагався здивувати, я просто вiдповiв на питання. – я.

– Та шуткую я, молодець, продовжуй так i надалi, – з посмiшкою вiдповiла вона. Потiм повернулася до Роджера та додала: – Куди ви прямуете? – Мей.

– Ми йдемо до Джо, у Данiеля е шовкова нитка. Розумiеш про що я? – натякаючи говорить Роджер.

– Бути не може, – тихо вiдповiла Мей, – це виходить, що ми зможемо…

– Так, саме так. Нам час iхати, iнакше ми не встигнемо повернутися до настання темряви. До зустрiчi. – Роджер.

– До зустрiчi, – задумливо вiдповiла Мей, оглянувши Роджера зверху вниз.

Роджер штовхнув мене в машину, сiв за кермо, завiв двигун i ми швидко поiхали до перехрестя. Вiн з пiдвищеною увагою слiдкував за рухом у дзеркалi заднього виду, коли ми вiдiжджали. Я певен, що вiн точно не спостерiгав за авто, якi були позаду, а лише на спантеличену Мей, але не думаю, що йому б хотiлося зараз обговорювати це. Та, з незрозумiлих причин, вiн сам почав цю розмову:

– Гадаеш, я закоханий у неi? Так i е. А що? Нам, агентам, не можна кохати? Ми, на твою думку, якiсь роботи, нелюди? Так, я кохаю ii ще зi школи. Але я впевнений, що такий чоловiк, як я, iй точно не пара. Та i взагалi, я себе у дзеркало бачив? Там навiть приблизно не стоiть чоловiк ii мрii. Звичайно ж iй потрiбен пiдкачений чолов'яга, який буде вказувати iй що вона мае робити, а вона лише втиратиме слину та здуватиме з нього порошинки. – Роджер.

– Та я взагалi нiчого не думаю, нам треба вирiшувати iншi питання, – вiдповiв я.

У салонi авто повисла пауза. Роджер увiмкнув радiо, i ми весь час, доки не доiхали до крамницi, мовчки його слухали. Здаеться, вiн засмутився ще бiльше. Що ж кохання робить з людиною… Менi й досi важко зрозумiти. Та Роджер, на мою думки, страждае не вiд цього почуття, а лише вiд власноi невпевненостi та бездiяльностi, бо боiться зробити перший крок.

Ми летiли вулицями мiста, перелаштовуючись з одного ряду в iнший. До крамницi необхiдно було дiстатися якомога швидше. Врештi-решт ми прибули на мiсце. Дверi були вiдчиненi, тож ми моментально увiрвалися всередину. Я помiтив, що дошка була спустошена, а мапи, якi ми ретельно складали вчора ввечерi, зникли. До того ж не було там нi Джо, нi Ангели. Роджер швидко дiстав свiй пiстолет та почав оглядати крамницю, пiдготовлений до будь-яких сюрпризiв. Я побiг нагору, щоб забрати мою футболку i разом оглянув все навколо. Коли я пiднявся на другий поверх, я побачив, що всi кiмнати були переритi. Шафи були вивернутi, а столи розкиданi по всiй кiмнатi. Очевидно, що нещодавно тут була справжня боротьба. Навiть подушки були розiрванi на шматки. Все було зруйновано та спустошено. Я неясно мiг уявити яка ж сила могла таке влаштувати у цiй крамницi.

Глава 2. Тiнi густiщi там, де яскравiше свiтло.

Ми з Роджером оглянули всi кiмнати у крамницi та все ж таки помiтили слiди боротьби. Але зрозумiти що саме тут вiдбувалося було складно. Речi моi ми не знайшли, дошка пустувала, навколо панував хаос. Ми намагалися знайти бодай щось, що могло б пояснити нам подii, якi тут розгорталися. Проте, жодного натяку на розгадку цього ребусу не було. Раптом Роджер завмер та вказав менi на якусь рiч у кутку кiмнати. Коли я пригледiвся, то помiтив там величезну гаргуллю. Вона величаво висiла на стiнцi та дивилася на нас спустошеними кам'яними очима. Я здригнувся вiд жаху. Гаргулля була схожа на монстра з середньовiчноi казки, прикрашеного моторошними загостреними зубами та довгими загрозливими кiгтями.

– Так, це для Джо привезли з… Детройта… – я.