Вінець Життя

Я зриваю скотч, починаю вiдкривати та бачу дуже дивний предмет. Вiн схожий на пiстолет, але виглядае зовсiм не як пiстолет. Я дiстаю його з коробки, ми разом починаемо на нього дивитися ближче i все ж таки не розумiемо для чого старий Джо вирiшив вручити его менi.

Поки ми його роздивлялися, ми не помiтили як бар залишили всi вiдвiдувачi, пройшло наче близько 20 хвилин, але у примiщеннi вже було порожньо. Бармен запитав нас коли ми збираемося пiти, бо скоро вони зачиняються. Ми замовили ще двi склянки вiскi та пообiцяли покинути бар тiльки-но спустошимо iх. Бармен пiдняв брови, знизав плечима та вiдповiв:

– Добре, хай щастить.

Ми не дуже зрозумiли його iнтонацiю, але вирiшили не перепитувати. Вiн повернувся за стiйку та почав потихеньку збирати речi. Ми продовжили нашi розмови, якi зазвичай починаються при знайомствi. Друга склянка вiскi почала потроху туманити голову, i я вже став розкутiшим у бесiдi. Ми смiялися, розповiдали кумеднi iсторii з життя, додаючи до того ще й вдалi тости. Раптом бармен погукав нас та показав на годинник. Я перевiрив котра година, вже за десять хвилин сьома, то, ми швидко спустошили склянки, почали одягатися. Коли ми вийшли, стало зрозумiло що навколо нi душi, наче в цьому мiстi щось трапилося: всi люди зникли, залишивши пiсля себе лише порожнечу. Темно-сiре мiсто, iнколи пропускаюче протяг мiж будинкiв. Неоновi вивiски, якi ранiше яскраво освiтлювали темнi провулки, тепер згасли, у багатьох вiкнах немае свiтла, наче життя тут затихло. Але було щось i бiльш тривожне у повiтрi. Вiддаленi звуки, мелькотiння тiней та далеко сине свiтiння з кiлькох вiкон. Вiдчуття, що хтось спостерiгае за нами, змушувало волосся на руках ставати дибки. І коли ми озирнулися навколо, то зрозумiли, що жодних машин на вулицях не було, наче ми потрапили в iнший свiт, де пануе загадкова тиша.

– А трамваi вже не iздять чи що? – з iронiею запитав я.

Ми не розумiемо що вiдбуваеться, за нами зачиняе дверi бармен та йде вглуб бару, здаеться, вiн живе прямо там або дуже близько. Ми пiшли в бiк парку, продовжуючи говорити про особистi плани у цьому життi. Ангела повiдала менi про те, як вона збираеться довчитися в унiверситетi та поiхати у навколосвiтню подорож, я ж розповiв , що хочу винайти предмет, якого ще точно не бачив свiт, музичний, переносний програвач, щоб можна було тримати його в руках та слухати музику де завгодно. Ми смiялися, адже радiо вже давно запотентували, а тому як я зможу зменшити пластинки, щоб музика вiдтворювалася всерединi та грала в руках. Та раптом ми помiтили дуже незвичну тiнь. Вона стояла посеред вулицi та не рухалася. Серед лiхтарiв, якi давали свiтло, був один зламаний, саме у цьому мiсцi знаходилася вона. Мое серцебиття почастiшало, я вiдчув сильний холод, який з'явився в мене всерединi, наче я почав замерзати, холодний пiт почав проступати вздовж усього хребта, з рота пiшов пар так, нiби то були залишки останнього тепла з мого тiла i вiдчуття злiсного погляду принизало мене.

Ми зупинилися, я став перед Ангелою, щоб захистити ii. Вона все ще нерухома. Ми продовжуемо стояти та спостерiгати за силуетом. Я вiдчув як на моiй спинi ворушиться волосся вiд подихiв Ангели, а ii рука лягла на мое плече. Вони наблизилася до мого вуха та запитала з тривогою в голосi:

– Що ми будемо робити? Воно мене лякае. – Ангела.

– Я не знаю, дiстань той недопiстолет з коробки. – я.

Вона вийняла зброю та простягнула менi. Я мiцно обхопив ii однiею рукою, а iншою звiв курок. Але я не поклав на нього палець, бо я гадки не мав хто передi мною. Може, це просто п'яничка, який не усвiдомлюе що вiдбуваеться. Таке не рiдко траплялося у моему мiстi, коли захмелiла людина стояла посеред вулицi та просто спала, не помiчаючи нiчого навколо себе. Ми повiльно наближалися до силуету, який продовжував стояти на мiсцi. Мiй пульс почастiшав, я не розумiв якi саме вiдчуття розривають мене зсередини. Можливо, це не просто якийсь пияка? Я не знав хто передi мною i що йому треба. Може хоче, вкрасти мiй гаманець або ключi вiд крамницi? Я вагався i просто не знав як менi краще дiяти. В коробцi бiльше нiчого не було?

– Ангела, подивись що ще е в коробцi. – я.

– Тут е лiхтарик та записка. – Ангела.

– Що там написано? – я.

– "Не втрачай свiтло. Якщо свiтла немае, свiти та стрiляй. Не дай до себе торкнутися". Що це означае? – Ангела.

– Я й сам не знаю, щось тут не так, посвiти лiхтариком на цю тiнь. – я.

Ангела вмикае лiхтар, напрявляе його на силует i той починай швидко рухатися в наш бiк, видаючи при цьому неприемний скрежiт та шипiння. Я поклав палець на курок та вистрiлив у тiнь, яка розчиняеться в слiпучому свiтлi. Пiсля пострiлу я впав на землю, але Ангела швидко допомагае менi пiднятися, ми, розумiючи, що тут щось не так, прямуемо до крамницi. Я вириваю коробку з рук та жбурляю ii подалi, хапаю Ангелу за руку i ми бiжемо. Тут лише один квартал, головне не зупинятися. Поки ми тiкали, лiхтарi позаду почали вимикатися та, роздивившись, що за ними, ми почали помiчати як там з'являються такi ж самi тiнi. Ми бiжимо до крамницi i вже здалека бачу ще не згаслу вивiску "Венецiя". Який же я радий, Джо, що ти забуваеш робити найпростiшi речi. Залишаеться лише одне перехрестя i ми потрапимо всередину. Позаду вже немае ввiмкнених лiхтарiв i ми розумiемо, що прямо зараз i над нами вони вимкнуться. Дихання через цигарки вже починае стискати груди, але я розумiю, що нам треба всього лише пiвхвилини, аби добiгти до крамницi. Свiтло гасне… Ми зупинилися.

– Що робити? – пошепки питае Ангела.

– Ходiм, – вiдповiдаю я.

Вiдчуваю жахливий мороз на тiлi, мурашки на шкiрi влаштовують карнавал, дихання стае повiльнiшим i я вiдчуваю слабкiсть. Ми повiльно пробираемося через тiнi, якi реагують на шум та свiтло, i ми потрохну наближаемося до крамницi. Ангела помiчае щось страшне, i я розумiю, що ми опинилися у пастцi. Ми повiльно крадемося до дверей, Ангела в цей момент намагаеться роздивитися кожну тiнь. Зненацька вона вiдпускае мою руку, а коли я обертаюся, то бачу як вона, закривши обома руками рот, намагаеться не вимовити жодного звуку. Я ковтаю слину та комок у горлi, який перекривае менi дихання i вже, здаеться, просто зараз змусить мене закашлятися. Я повiльно тягнуся до ii руки, аби ухоптися за неi, i вона, знайшовши мою руку, повiльно починае рухатися в мiй бiк. Я перестав вiдчувати тепло вiд ii та моiх долоней, ми мерзнемо ще бiльше. Тiнi починають потроху рухатися до нас, i ми пришвидшуемо свiй рух до крамницi. Дверi рiзко вiдчиняються i старий Джо дае нам знак, щоб ми забiгли. Ми кидаемося всередину, i я встигаю помiтити як тiнi рвуться вслiд за нами. Старий зачиняе дверi з гучним гуркiтом, а ми залишаемося лежати на пiдлозi, вiдчуваючи, як наше життя секунду назад обернулося жахiттям. Перекладина збоку падае i тепер дверi прямо таки розривае вiд гупання тiней. Ми озираемося довкола, усi фiранки щiльно закритi, дониз спущенi решiтки, а старий Джо замикае останнiй замок ключем.

– Вам що, йолопам, не стало зрозумiло, що час йти по домiвках, коли всi iншi вiдвiдувачi пiшли з бару? – заволав старий Джо.

– Ми вирiшили, що бар просто зачиняеться, тож допили ще по однiй склянцi вiскi та тодi вже пiшли додому. Хто цi люди? Що це за привиди? Що це взагалi таке? – я.

– От дiдько, ви що, не читали записку? Вас не здивувало, що там лежить свiтлострiл? А лiхтарик? Хоча у мiстi достатньо вуличних лiхтарiв, навiщо б старий Джо, вiн же, чортiв псих, поклав вам лiхтарик? Смiшно, напевно, було вам у барi, так?! – Джо.

– Та ми й гадки не мали, що зiткнемося з цiею дивною рiччю. Ти тепер взагалi не здаешся нам психом, Джо. Розповiси що тут вiдбуваеться? – я.

– Ласкаво прошу в Дробайл, малий. Мiсто, яке живе двома життями одночасно. Якщо вiрити старiй легендi, одного разу, ще у часи, коли ковбоi та шерифи розгулювали Диким Захiдом, один iдiот приiхав у це мiсто. Вiн сказав, що переможе будь-кого у дуелi, але той, хто його переможе, забере чек на мiльйон долларiв. Перевести у готiвку вказану суму можна буде у будь-якому банку. До нього назустрiч вийшли одна стара жiночка та попросила цього нестерпного юнака покинути мiсто, на що цей йолоп заперечив та вiдправив стареньку куди подалi. У вiдповiдь жiнка, без зайвих мiркувань, харкнула йому прямо в обличчя, розвернулася та покрокувала геть. Усi навколо почали реготати i тодi посмiшка з обличчя цього смiливця швидко зникла, бо вiн розумiв, що публiчне приниження, а особливо на очах у молодих дiвчат, – непробачно. Вiн дiстав з кобури свiй револьвер, направив його у бiк старенькоi, яка вже вiддалялась, та зробив пострiл. Старенька лише встигла прошепотiти наостанок кiлька слiв, а тодi з неi, наче з багаття, вийшов чорний та густий дим. Коли вона впала, навколо зiбралась юрба i нiхто навiть не зрозумiв що треба робити. Почали кликати лiкаря, але вже було запiзно. На ii обличчi залишилася посмiшка, а у мiцно стиснутiй руцi шериф розгледiв якийсь згорток. Витягнувши його, вiн побачив лише одне речення: "Ви всi залишитеся тут назавжди". Вiн поклав знахiдку до сумки та покликав своiх помiчникiв. Вони оточили мiсце злочину, взяли пiд пахви того iдiота та посадили в карету, яку вiдправили до вiддiлка. Народ почав розходитись i в цей момент з натовпу вибiг маленький хлопчик. Весь у сльозах вiн кинувся до мертвого тiла старенькоi. Дитина пiдняла ii голову та благала пiднятися. До хлопчика пiдiйшли помiчники шерифа та почали вiдтягувати його вiд бабцi, але вiн несамовито виривався та намагався повернутися до тiла. Тодi нiхто не розумiв яке лихо скоiв iдiот Бiллi Дiклз. З тiеi митi всi, хто намагався залишити мiсто у будь-який спосiб, не могли цього зробити. Всi, хто провiв у мiстi бiльше, нiж добу, вже були приреченi провести тут все свое життя. Тож, вiтаю, тепер це станеться i з вами. Залишилося лише пiдзарядити свiтлострiл, бо пiсля сьогоднiшньоi вашоi дуростi доведеться чергувати всю нiч в очiкуваннi нападкiв вiд тiней, вони можуть розтрощити вiкно та потрапити всередину. Свiтло не вимикати, якщо вирiшите спати, то лише у присутностi iншоi людини. Я не горю бажанням, поки спочиваю, стати наживою якоiсь тiнi.

– Але хто всi цi тiнi? – я.

– Давним давно це були звичайнi люди, але тепер вони стали тiнями, залишивши лише своi спотворенi обличчя. Вони блукають вулицями та полюють на нових жертв, якi можуть приеднатися до iхнього похмурого свiту. Хтось може ненароком доторкнутися до тiней та стати таким самим, тодi людянiсть покидае цих бiлодашних. Але зi свiтанком вони зникають, наче iх нiколи й не iснувало. Але коли повертаеться нiч та згасае останнiй промiнь свiтла, вони починають потроху з'являтися, вже готовi вполювати нову жертву та поглинути ii душу. Хто знае скiльки з нас вже стали iхньою здобиччю. Цi люди вже нiколи не повернуться у звичну реальнiсть. – Джо.

– Звiдки в тебе цей свiтлострiл? – я.

– Я зробив його власноруч. Розiбрав старий пiстолет, додав до нього спецiальний випромiнювач свiтла, який здатен видати величезний промiнь та знищити тiнь лише завдяки одному натисканню на курок. Але вистачае його тiльки на сiм пострiлiв. Потiм його треба знову зарядити. Обiйму з наявною в мене кiлькiстю грошей, як ти розумiеш, виготовити не так i легко.

– А що зараз з цим Бiллi Дiклзом? -я.

– Його давно поховали на мiсцевому цвинтарi. Ту могилу вже опоганили тисячу разiв, бо саме через нього почалося це прокляття. – Джо.

– Чому нiхто не намагався якось подолати цi чари? – Ангела.

– Чого ж не намагалися? Було багато охочих, якi приiжджали, читали своi закляття, але все марно. Один з таких вже навiть помер у цьому мiстi, без кiнця читав новi й новi заклинання, щоб визволити нас. Так i вмер, не розумiючи, що то все безглузда справа. – Джо.

– Тобто, ми дiйсно не зможемо поiхати звiдси? – тремтячим голосом запитала Ангела. Сльози з ii очей покотилися по збiднiлих щоках. – Але ж я… Хотiла поiхали у навколосвiтню подорож. Я ж… Вiдкладала грошi, склала всi iспити, поiхала вiд батькiв, я зробила все, щоб не опинитися замкненою десь в одному мiсцi…

– Крихiтка, ти вже в персональному пеклi кожного клаустрофоба. Це маленьке мiстечко, це вам не Нью-Йорк, тут не встигнеш озирнутися, а ти вже на околицi мiста. Навiщо ти взагалi сюди приiхала? – Джо.

– Це просто зупинка дорогою до Бостона вiд Борнвудса – Ангела.

– Нашого мiста навiть на мапах немае, як ти могла сюди потрапити? Як можна забрести у Огайо, якщо вам зручнiше iхати через Захiдну Вiрджинiю? – Джо.

– Як це немае? Ось, погляньте самi. – Ангела.

Вона дiстала стару мапу зi своеi сумки. Таку ж, за допомогою якоi я дiстався цього мiстечка, дивно, чому вона пiшла разом iз нею на побачення.

– Дай-но подивлюся, – сказав старий, беручи мапу з рук дiвчини. Його очi забiгали у пошуках потрiбноi мiсцевостi. В якусь мить йому стае зрозумiло, що мапа настiльки стара, що на нiй i досi позначено мiста, яких вже давно не iснуе, в тому числi й Дробайл. – Ви що, зовсiм дурнi? Вас не вчили оновлювати речi? Менi один юнак, водiй однiеi з проiжджаючих повз наше мiсто вантажiвок, вiддав свою мапу. Вiн був дуже здивований, бо там позначалася лише траса, але мiста вiдмiчено не було. Так я й дiзнався, що про нас всi забули. Нас вже не обговорювали у новинах, про нас не казали нiчого, навiть у телефонних довiдниках нас неможливо знайти, окрiм тих, якi збереглися в фiрмах, що працюють з нами дуже давно. Тому керiвник полiцii нашого мiста об'еднався з мiсцевими i у нас з'явилася велика ферма, де вирощують бiльшiсть овочiв та фруктiв. На випадок, якщо про нас i зовсiм забудуть, ми не залишимося без iжi. Також вирили величезний колодязь, навiть пiд'еднали власну електростанцiю, якщо вже нас i без цього лишать. Я спiлкувався з багатьма мешканцями нашого мiста i всi сподiваються, що влада нарештi почне вирiшувати питання, але, здаеться, його вiдклали у далеку шухлядку. Навiть якщо за 50 рокiв це питання таки пiднiмуть, i це вже буде диво. – Джо.

Вiн демонструе нам мапи нового зразку i там дiйсно немае жодноi згадки про Дробайл. Ми з Ангелою здивувались та зрозумiли, що якщо не сама доля нас вiдправила сюди, то тодi що? Ми вiдкинулися на спинки стiльцiв, видихнули вiд втоми та зрозумiли, що вже нема чого робити. Треба вже щось вигадувати та тiкати звiдси. Так ми й просидiли до глибокоi ночi доки Ангела не заснула, старий Джо вже давно пустив слину на власну, до нитки пропахлу цигарками, сорочку. Але я не змикав очей. Сьогоднi я точно не зможу заснути i, здаеться, менi доведеться попросити старого про вихiдний, щоб трохи прийти до тями та виспатися. Песимiстичний настрiй Джо, який супроводжував нас увесь вечiр, тiльки й робив, що запевнював нас увесь вечiр – звiдси не вибратися. Та усвiдомлення того, що потрапили ми сюда не просто так, не полишало мене. Я продовжував прокручувати у головi iсторiю, яку розповiв нам Джо, менi було цiкаво поспiлкуватися з однiею людиною, а саме з онуком тiеi старенькоi. Вiн точно мае щось знати. Це едина деталь, за яку мiй, вже сонний мозок, мiг зачепитися. Так, помiтивши за вiкном першi сонячнi променi, я заплющив очi та поринув у сон. Моi м'язи повнiстю ослабли, я опустився ще нижче на стiлець, глибоко зiтхнув та остаточно заснув.

Прокинувся я вiд рiзких поштовхiв по плечу, бiльше того, я навiть впав на пiлогу. Розплющую очi та бачу посмiшку Ангели. Вона стоiть надi мною з помаранчевим клiтчастим фартухом через одне плече та каже:

– Ти спав майже добу, будеш вечеряти? – Ангела.

– Так, звiсно, я дуже зголоднiв, – я.

– Чудово, бо Джо вже не збираеться виходити з кiмнати, лише забирае тарiлки з-пiд дверей i мовчить. Щось вiн менi не подобаеться. Як гадаеш, з ним усе в порядку? – Ангела.

– Почекай, у сенсi я спав майже добу?! Чого ти мене не розбудила? А як же робота?! – я.

– Заспокойся, Джо пробув за касою весь увесь день, я йому допомогала, тож, сьогоднi день пройшов добре, ми навiть заробили грошей на оренду, – Ангела.

– Ого, що ж ви таке розпродали, якщо навiть ту суму зiбрали, – я.

– Ми працювали у звичному режимi, але багатьох покупцiв Джо вiдводив у iншу кiмнату, а пiсля того виiжджав вже з пакунком грошей, – Ангела.

– Хм, що ж приховуе цей старий?.. Треба дiзнатися, – кажу я, надкусуючи смажену картоплю з соусом з печериць. – Ти смачно готуеш, менi подобаеться. – я.

– Дякую, – посмiхаючись вiдповiла Ангела, – мене цим рецептам мама навчила.