Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман

– О! Прiма!.. – радiсно зблиснула очима Ізабелла, та одразу ж налякано iх округлила. – Але ж… але ж там… ти можеш не повернути… ся звiдти…

– Ну нi-i… – протягнув Шлойма, виймаючи з рота сигарету. – Я iм нiчим не насолив, та й взагалi. Навiщо я iм там потрiбен?

Маульвюрф раптом прикрив рота пухкою долонею i випустив (таки ротом) зайве повiтря. Шлойма подивився на нього розумiюче – самого щойно попустило.

– Тодi ми шфитко провотимо нашу нарату. Я вчора остаточно виставиф сфiтло i пiтiгнаф сфук!.. І ще (Маульвюрф вимовляв «штше») – я снайшов отин цiкавий хiт… я мушу с фами потiлитися…

Шлойма й Ізабелла приголомшено подивились на режисера. «Цiкавий хiд» у день прем’ери, коли все вже пiдготовано, багато разiв перевiрено, пiдiгнано й вiдшлiфовано. Тодi це мае бути i справдi щось надзвичайне або незвичайне. Тим часом Маульвюрф пiдвiвся з-за столу.

– Тож мусите йти сi мною! – прорiк вiн досить велично й попрямував до дверей.

Ізабелла пiдвелась, i, трохи повагавшись, все ж залишила свою сумочку, повiсивши ii на спинку стiльця. Шлойма пiшов останнiм. Маульвюрф котився попереду й, натиснувши кнопку лiфта, вже озирався на актрису й драматурга. Коли дверi лiфта зiйшлися за ними, гостьовий (запрошений) режисер дiстав з кишенi маленького ключика i встромив його в одну з кнопок на панелi, знайшовши вiдповiдну шпарину. «Дивно, я нiколи не звертав уваги на те, що у лiфтi театру е ще й така кнопка», – подумав Ецiрван, спостерiгаючи цi манiпуляцii. Тим часом кабiна лiфта рушила униз, та рухалась трохи довше, нiж звичайно, iдучи до першого поверху.

– Ми iдемо у пiдвал… – чи то ствердно, чи запитально промовила Ізабелла, пускаючи очi пiд лоба й перебiгаючи поглядом зi Шлойми на Маульвюрфа й навпаки. – Навiщо?

– Так! – Маульвюрф усмiхнувся. – Я маю вам щось (штшьось) покасати. Тсе i е мiй неспотiваний хiт. Закольотники у тругiй стсенi с’являтимуться не з-за лаштункiф, а с-пiт семлi, с-пiт сцени. Я тсе притумав уночi… – Режисер змовницьки зиркнув на Шлойму. – Пiсля того, як пiшоф вiд тебе.

– Ти ще мiг думати про постановку? – Шлойма не прикидався, вiн був щиро здивований.

– Я уфесь час тумаю про тсе. – Маульвюрф прибрав посмiшку з обличчя, а лiфт зупинився i вiдчинився.

Перед ними лежав пiдвальний коридор, давненько i брудненько штукатурений, iз запилюженою цементною пiдлогою. Режисер впевнено пiшов уперед, звернув за рiг, у довше колiно пiдземелля, i пришвидшив крок. Ізабелла тепер мусила майже бiгти. Шлойма йшов позаду, широко ступаючи по цементнiй долiвцi, роззираючись то пiд ноги, то навкруги. Праворуч у стiнi виявились металевi дверi з непрозорим вiконцем i номерним замком на них. «Прямо сейф якийсь, а не дверi, – встиг подумати Шлойма та ще вхопити краем ока англомовну табличку, що починалась великими лiтерами „ATTENTION!“. – Ото вже европеiзацiя, чорти ii хапай, через присутнiсть у мiстi двох сотень чужоземних – ха-ха, переважно польських – солдатiв навiть у пiдвалах театру вже з’являються написи iхньою лiнгва-франка…»

Тим часом вони вже досягли кiнця коридору. Маульвюрф потягнув на себе ще однi залiзнi дверi, й усi трое опинились у великому кубi майже порожньоi зали, де лише попiд стiнами стояло кiлька дерев’яних лав, а металевi сходи вели кудись пiд стелю. Маульвюрф задоволено зупинився руки в боки й, показавши очима на люк угорi, урочисто прорiк:

– Ми пiт самою стсеною. То е хiт до оркестровоi ями!..

– І для чого було тягти нас з Ізабеллою сюди? Теж менi – знахiдка… – Шлойма вже починав мерзнути i згадав, що зранку з’iв лише одного крекера з кавою. Треба б десь заскочити поснiдати. Всерединi легенько смоктало.

А Маульвюрф, перейшовши на рiдну нiмецьку, заходився пояснювати Ізабеллi, як саме вискочать на сцену озброенi заколотники, коли ii героiня, ведуча телепрограми, розпочне у прямому ефiрi iнтерв’ю з ватажком терористiв. Георг вимахував руками, як вiтряк, Шлойма вирiзняв з його скоромовки лише «лiнкс» та «рехтс», та ще часом «цум байшпiль». Ізабелла покiрно кивала головою й пiдсипала своiх запитань швабським дiалектом. «Яка вона дошниплива, ця нiмецька порцелянова лялька», – з раптовою неприязню подумав Шлойма й сам собi здивувався: чого це я так на Ізабеллу? Та з-пiд споду випливла згадка про дозвiл на в’iзд туди, за Стiну, про клопоти, з усiм тим пов’язанi, випливла й усе пояснила. «Ага, ось чому я дратуюся…»

Дратуватися й нервувати i справдi було вiд чого. В’iзд i виiзд поза межi Стiни (а в Шлойминому випадку йшлося саме про виiзд) регламентувався Тристоронньою угодою про Захiдний сектор i був украй складним. Через кожен з двох пропускникiв на схiд, а мiстилися вони в мiсцях перетину Стiни й вулиць Соборноi-Ленiнськоi та Бандери-Московськоi, дозволявся необмежений i безперешкодний проiзд як громадян СРУ, так i громадян Захiдноi Украiни. Вважалося, що вони проiздять транзитом, i це полегшувало всi процедури. Але для мешканцiв самого Захiдного Рiвного iснувала величезна кiлькiсть обмежень та заборон, – мусила ж навколишня, «оточуюча» в найпрямiшому значеннi цього слова, СРУ якось покарати цих запроданцiв-вiдступникiв, котрi окопалися прямо у них пiд носом, пiд прикриттям ворожого вiйська. Щоправда, вiйсько було переважно польським (одна рота десантникiв) i зовсiм ледь-ледь нiмецьким (взвод технiчного обслуговування i кiлька офiцерiв-консультантiв), що, втiм, не заважало компартiйнiй ровенськiй газетi «Червоний прапор» називати Захiдний сектор мiста не iнакше, як «окупованою територiею».

Саме цiлком випадковiй iнспекцiйнiй поiздцi спостерiгачiв НАТО на Тучинський вiйськовий полiгон, котра спiвпала з наступом украiнсько-росiйського альянсу зi сходу, й завдячувало Захiдне Рiвне своiм iснуванням. Наляканi европейськi офiцери встигли на своiх джипах дiстатись до обласного центру i з офiцерського мiстечка вже за мостом через Устю зв’язатися зi своiм керiвництвом у Брюсселi. Брюссельськi генерали, порадившись i з’ясувавши, що уряд Украiни вже вилетiв з Киева до Львова, потрактували ситуацiю аж надмiру серйозно. Чотири термiново висланi вiйськово-транспортнi пузатi «Боiнги», переповненi вояками в камуфляжi, за пiвтори години пiсля вильоту важко приземлялися один за одним на бетонцi Рiвненського аеропорту, який, за щасливим збiгом обставин, також знаходився у захiднiй (точнiше – пiвденно-захiднiй) частинi мiста, обiч вiд Дубенського шосе. Вiйська щойно утвореноi СРУ, увiйшовши до мiста, зупинились у його центрi, спостерiгши антени рацiй бельгiйських i французьких десантникiв за акуратно вкладеними лантухами з пiском по той бiк площi Незалежностi. А за кiлька мiсяцiв Рiвне перетнула Стiна.

З боку Схiдного Рiвного, чи то пак Ровно, як знову офiцiйно iменувалося мiсто, в’iзд до «Захiдного сектора», за твердженням все того ж обкомiвського друкованого органу «Червоний прапор», був «вiльним i практично необмеженим», чим доволi часто – двiчi-тричi на мiсяць – могли користуватися вищi посадовцi обкому партii з дружинами, а також спiвробiтники спецслужб – по двое, але без дружин. Вони щедро оформляли собi вiдрядження до ЦК Соцiалiстичноi партii Захiдного Рiвного й потiм витрачали добовi на розваги та подарунки, пiдхарчовуючись у готельних номерах привезеними з собою рибними i м’ясними консервами. Отоварювались вони в дешевих супермаркетах навколо стадiону, скуповуючи одяг, взуття, парфуми й магнiтофони для автомобiлiв. Якоiсь помiтноi, суттевоi шкоди вони не чинили, тож мiсцева влада теж не надто переймалась цими вiзитерами, сприймаючи iх як неминуче лихо й зосереджуючи свою увагу в першу чергу на захiдних туристах, котрi прибували й прибували, прагнучи на власнi очi побачити, сфотографувати й помацати нову стiну, яка знову перегородила Європу. Свiтовi туристичнi агенцii розробляли новi маршрути, якi пролягали навпростець з Берлiна в Рiвне, а вже потiм – до Львова, Франкiвська, Чернiвцiв чи iнших мiстечок ЗУР. «Вперед у минуле!» – закликали рекламнi проспекти.

«Потрiбно купити джинси», – чомусь подумав Шлойма й аж пересмикнувся вiд недоречностi: якi джинси? Ти п’ять рокiв не бачив рiдних, випадково заночувавши тiеi фатальноi лiтньоi ночi в гостях на Ювiлейному. На ранок мiсто роздiлилося, i тролейбуси вже не ходили. Жоден транспорт не ходив, не тiльки тролейбуси. Блокада тривала понад два роки, а потiм потрохи вас, «захiдних», почали пускати туди, в схiдну половину вашого мiста. За весь цей час ти отримав два коротких листи вiд матерi, здвоенi аркушi зошита в клiтинку, поплямленi чорними штемпелями цензури. Ти й приблизно не можеш тепер уявити собi, як вони там живуть, що роблять i чого потребують.

Тим часом Ізабелла й Маульвюрф, усе ще жваво шпрехаючи помiж собою, нарештi почали крок по кроку посуватись до виходу iз пiдземноi зали. У iхнiй розмовi раптом виникали украiномовнi фрагменти – слова й цiлi речення. Та це був лише текст п’еси – п’еси Шлойми Ецiрвана «Програма передач на пiслязавтра», яку сьогоднi увечерi творчий генiй Георга Маульвюрфа мае нарештi явити на сценi театру, отут, у них над головами, i де Ізабелла мала головну роль – теледикторки Олесi. Цю п’есу Шлойма несподiвано для себе створив торiк, коли три його комедii, якi вiн сам iнакше як «п’есами для читання» не називав, з несподiваним успiхом навiть не пройшли – прокотилися сценами Нiмеччини, Францii i Нiдерландiв. Маульвюрф був постановником однiеi з тих комедiй у мюнхенському Каммершпiле, вони познайомились, коли Шлойма приiхав на прем’еру, першого ж вечора напилися й заприятелювали. Георг жваво цiкавився ситуацiею в обох частинах Украiни й особливо – в роздiленому мiстi Рiвному, а коли з’явилася найперша нагода, негайно приiхав, справив у мiськiй радi якнайкраще враження й пiд свое гучне iм’я отримав можливiсть постановки у Вiльному театрi мiста Рiвного, як вже офiцiйно iменувався на той час колишнiй облмуздрамтеатр.

Отримавши кошти на постановку вiд департаменту розвитку культури в Захiдному Рiвному, Маульвюрф, на загальний подив, обiйшовся мiсцевими акторами, жорстоко з ними, щоправда, воюючи i сварячись. Лише виконавицю головноi ролi вiн запросив з-за кордону. Ізабелла у своi неповнi тридцять була вже знана в Європi й трохи поза ii межами, бо встигла до того часу знятись у двох-трьох голлiвудських мелодрамах. Бульварнi видання типу газет «Вечiрне Рiвне» доволi гучно коментували ii прибуття до Захiдного сектора, але на час пiдготовки до вистави преса дала актрисi спокiй, бо Ізабелла не вешталась нiчними клубами, не робила гучних заяв i не заводила коханцiв. Вона грунтовно й ретельно взялась опановувати украiнську мову i вже за мiсяць говорила доволi пристойно, навiть з легким полiщуцьким акцентом. Зателефонувавши до Шлойми й почувши вiд Оксани, що чоловiка немае вдома, вона могла шокувати Шлоймину дружину запитанням типу «А куди вун пушов?» або «А кули вун прийде?», аж поки Шлойма остаточно втратив терпець i наказав Ізабеллi не мавпувати жiнок, що продавали чорницi на базарi, а слухати радiо й телевiзiйних дикторiв.

Майбутню прем’еру Маульвюрф розкручував з притаманною йому помпою. На сьогоднiшнiй вечiр було запрошено журналiстiв з багатьох свiтових пресових органiв та iнформагенцiй, величезнi рекламнi щити – бiгборди – з кучерявою голiвкою Ізабелли стрiляли по очах обивателя ледь не на кожному перехрестi Захiдного Рiвного, кабельне телебачення на всiх своiх каналах щопiвгодини крутило тридцятисекунднi ролики довгоочiкуваного шедевра. Для Маульвюрфа це був його шанс, його крок – постановка спектаклю мiсцевого автора у географiчнiй точцi на самому вiстрi «буферноi зони». Бо ж його такий гучний i скандальний iмiдж, ретельно плеканий упродовж рокiв, останнiм часом починав пiдупадати.

Й ось зараз цей анфан терiбль захiдноевропейського театру голосно сопiв, пробираючись пiдвальним коридором у напрямку лiфта. На серединi коридору, бiля металевих дверей зi скляними вiконцями вiн раптом зупинився i повернув до Шлойми свое червонясте обличчя:

– Чи ти мошеш дати менi сигарету?

Шлойма сягнув до кишенi, витяг звiдти пачку й, вiдкривши ii, простягнув гостьовому (запрошеному) режисеровi. Той полiз до пачки своiми оцупкуватими пальцями i, пом’явши кiлька сигарет, таки витяг одну з них, розправив i встромив собi мiж губiв. Ізабелла, яка цього разу йшла попереду всiх, уже встигла повернути за рiг, до лiфта. У ту мить, коли Шлойма клацнув запальничкою перед носом у Маульвюрфа, звiдти, з-за рогу, з’явились i попрямували до них двi цибатi постатi у сiро-зелених строях. Шлойма через плече Маульвюрфа розрiзнив у них червоно-бiлi нашивки на рукавах. Це були польськi вояки обмеженого контингенту ООН у Захiдному Рiвному, якi разом з нiмецьким взводом невiдь для чого перебували в «обгородженому мiстi» згiдно з Тристоронньою угодою. Тяжко було собi уявити, кого й вiд чого здатнi були захистити цi двi неповнi сотнi двадцятилiтнiх юнакiв, очолюванi десятком не набагато старших офiцерiв, у разi нападу зi сходу чи звiдкись iще. Та, схоже, хлопцi у мундирах i самi не вельми переймалися цим питанням, проводячи вiльнi вечори в численних пивничках i кав’ярнях вздовж набережноi Устi, залицяючись до мiсцевих дiвок i подеколи зчиняючи бiйки з мiсцевими полiщуками-полiцiянтами. Їхнi офiцери у той самий час проводили дозвiлля на дещо вищому рiвнi – в ресторанах та на прийняттях, що iх час вiд часу влаштовувала мiська адмiнiстрацiя. Саме на такому прийняттi, куди вiн був запрошений з Маульвюрфом та Ізабеллою, Шлойма познайомився з майором Петером Зоммером, русявим, аж бiлим, нiмцем, шанувальником нiмецькоi поезii недавно проминулого двадцятого сторiччя. Добре прийнявши на груди, майор декламував на балконi «Die sh?ne Stadt» – «Гарне мiсто» Георга Тракля, декламував нi для кого, у вечiрнiй простiр. Ецiрван знав цього вiрша в перекладi Тимофiя Гаврилiва й пiдхопив нетверезим голосом:

І дiвочий острах в брамах
Зрить життя шовки розлогi.
Трiпотять уста вологi,
І дiвчата ждуть у брамах…

Потiм на двох з майором було випито ще кiлька лiтрiв пива i довго, трохи не до ранку, тривало розвiтання на лавцi пiд вiкнами Шлойминого помешкання, коли й сигарети потрохи закiнчувались, а приязнь одне до одного все зростала. Звiдтодi Зоммер часто телефонував, призначав зустрiч у якiйсь кав’ярнi, щоб похвалитися свiжим номером того чи iншого нiмецького поетичного журнальчика тиражем 200 або щонайбiльше 500 примiрникiв, щойно надiсланим йому з дому, з Нового Ульму матiнкою-пенсiонеркою, колишньою вчителькою нiмецькоi лiтератури.

– Тякую, Шлоймо, я вже припалиф-ф… – потрусив його за рукав Маульвюрф. Запальничка в руцi нагрiлась i припiкала у пальцi. Замислився, гальмо ти наше. Пардон, Еншульдiгунг.

Двi постатi в мундирах уже наблизилися впритул i тепер тактовно чекали, вiдступивши до стiни, щоб дати режисеровi з драматургом змогу пройти. Вже майже розминувшися з солдатами, Шлойма пiдвiв погляд в обличчя одному з них, i раптом вояк, зустрiвшися з ним очима, весело пiдморгнув Шлоймi, так блискавично, що вже за мить це здавалось якимось оптичним обманом у тьмяно освiтленому просторi пiдземного коридору.

Вже у лiфтi, дивлячись на свiтлянi кнопки, якi вертикально згасали одна по однiй на панелi, Шлойма знову жахнувся, упiймавши в головi думку, що застрягла i крутилася там, мов рефрен: «Потрiбно купити джинси».

І поки кабiна лiфта повзла угору, внизу, у пiдвалi, постатi в сiро-зелених мундирах, неначе зробивши кiлька статутно-танцювальних па, крутонулись на пiдборах i завмерли перед неширокими сталевими дверима, майже непомiтними у сiрiй бетоннiй стiнi. Скляне вiконечко на дверцятах у тьмяному пiдвальному освiтленнi вiдбивало сфери iхнiх шоломiв.

* * *

Три пари джинсiв рiзних розмiрiв i кольорiв було вже куплено й разом з кiлькома пластиковими торбами iнших непотрiбних речей вкладено до багажника винайнятоi в орендному бюрi на Замковiй зелененькоi «Мазди». Перед тим довелося заскочити до банку й випотрошити майже дощенту одну з двох наявних у розпорядженнi кредитних карток – банкомати у Рiвному бiльше п’ятисот гривень за один раз не видавали. На автовiдповiдач свого домашнього телефону Шлойма наговорив свiжу й пiднесену тираду: «Мене зараз немае, я поiхав до Схiдного сектора. Повернуся пiзно й одразу ж прослухаю ваше повiдомлення. Говорiть або стартуйте факс пiсля звукового сигналу». Прокрутивши самому собi тасьму, вiн знову ввiмкнув магнiтофона на запис i для чогось iще додав: «Сiмнадцяте вересня двi тисячi…ого року». Щось пiдказувало йому, що дата буде важливою.

Витрусивши для Бонiфацiя з коробки величезну порцiю «Вiскасу», щойно придбаного зi знижкою в тих самих крамничках бiля Стадiону, де купувалися джинси та iншi гостинцi, Шлойма долив котовi у миску свiжоi води з крана i навiть замiнив поролонову пiдстилку у кошику-будиночку. Бонiфацiй весь цей час сидiв на холодильнику й широко витрiщеними очима водив-лупав за господарем. Шлойма присiв на табурет посеред кухнi, припалив цигарку.

– Мене сьогоднi не буде до вечора, – сказав, пускаючи вузькою цiвкою дим у зеленi котовi очi. – Нiкого не бiйся. Але нiкому й не пiддавайся.

Кiт якось нiби зневажливо примружився.

Закордонний паспорт лежав там само, де й завжди – у коробцi з-пiд взуття на верхнiй полицi шафи. Взявши його до рук, Шлойма цiлком машинально перегорнув сторiнки – пiсля двох десяткiв шенгенських вiз i штемпелiв мiсцевих европейських влад про iх подовження iще зо три сторiнки паспорта залишалися чистими. Для штампика про в’iзд i виiзд з Ровно мусило вистачити. Якась неприемна думка-передчуття знову застримiла в головi, не даючи, проте, себе конкретизувати. «Що ж то менi снилося цiеi ночi?» – спробував зосередитися Шлойма, та свiдомiсть знову розпливлася.

Замикаючи дверi на обидва замки, знову зиркнув на «Casio» – чорнi кристали показували 9:32. Є ще пiвгодини на легкий снiданок у якомусь iз поближнiх кафе, а тодi – на пропускник.

Але вже виiхавши з двору, Шлойма раптово змiнив своi намiри, пригальмував бiля вуличного прилавка, купив шматок макiвника i каву в одноразовiй фiлiжанцi й усе це спожив прямо в автi, повiльно прожовуючи пирога й присьорбуючи гарячий, але не вельми мiцний напiй. Подумки вiн був уже там, по той бiк Стiни, щодня баченоi, такоi близькоi, наявноi в життi мiста й – неподоланноi. Там, у рiдному i вже кiлька рокiв – чужому мiстi. Невже – чужому? Яке воно тепер? Обласний центр СРУ, хiба не було вже воно чимось таким у роки твого дитинства, молодостi? Але ж нi, наiвно думати, що там усе повторилося, повернулось точнiсiнько так, як було. Повного вiдтворення, здаеться, досягти все ж таки неможливо… Принаймнi багато хто навiть у недавнiй iсторii намагався, але ефект був близький до нульового.

З такими думками Шлойма повiльно, на першiй швидкостi пiд’iхав ззаду до кiлькох авт, якi вишикувались у чергу перед зеленою металево-дротяною брамою пропускного пункту № 1. Заглушивши двигуна, вiн витяг з пачки iще одну сигарету й, вiдкинувшись на спинку сидiння, задивився уперед, туди, де за кiлькадесят метрiв рiвненькою горизонтальною площиною незрушно стояла вона. Стiна.

Вона постала в ту коротку лiтню нiч, коли командуванню вiйськ СРУ нарештi обридло протистояння з натовськими пiдроздiлами, якi до того часу змiцнили своi лави бронетранспортерами й кулеметами. Пропускнi пости вже iснували, iснувала й колюча загорожа по периметру теперiшньоi Стiни. Мешканцi оточеного Захiдного сектора (а вiйська СРУ, обiйшовши мiсто навколо, вже зайшли далеко, аж за Клевань) нiяк не квапилися вiтати хлiбом-сiллю визволителiв, якi так прикро встрягли просто у центрi мiста в неподоланну халепу. Колюча загорожа оперезала половину мiста вiд Басового Кута й аж до звивини Устi неподалiк залiзничного вокзалу. Поза межами цього поясу, в навколишнiх колгоспних полях де-не-де iще зберiгалися шанцi, з яких поблискували один супроти одного скельцями бiноклiв бельгiйськi солдати, вояки польського батальйону, який прибув з-за Бугу на пiдтримку бельгiйцям, та – з-за «лiнii фронту» – солдатики Армii СРУ, хлопчаки, «реб’ята» з Луганщини й Днiпропетровщини, Чернiгiвщини й Херсонщини.

Як, одначе, повiльно посуваеться ця черга. Вже хвилин з двадцять тому за дротяну браму в’iхав порожнiсiнький «Фольксваген-гольф» з двома молодиками, на вигляд – iноземцями. А попереду ж iще джип, автобус з дiтьми й поважна стара пара в старенькому «Мерседесi». Пропускний пункт явно не квапиться виконувати свое пряме призначення, себто – пропускати. Там, за брамою, час вiд часу з’являються постатi у трав’янистого кольору кашкетах, лiниво проходять вiдтинком видимого простору i знову ховаються у тiнi Стiни…

Стiна… Їi зводили уночi, при свiтлi прожекторiв солдатики будiвельних частин Армii СРУ, монтуючи-припасовуючи бетоннi блоки просто попiд бордюром хiдника вулицi 17 Вересня, тодi ще Тополевоi, ставлячи iх впритул, цi сiрi бетоннi панелi виробництва мiсцевого домобудiвельного комбiнату, залишаючи вiдтепер недосяжними для мешканцiв Захiдного сектора центральний унiвермаг, Будинок природи, парк iменi Шевченка (якому невдовзi присвоiли iм’я Валентини Шевченко, так що й табличок переробляти не довелося – «парк им. Шевченко», й усе тобi), учбове мiстечко академii водного господарства, стару головпошту, будинок-прасочку, перший пологовий будинок, готель «Мир». Одразу за готелем Стiна робила кiлька закрутiв, спершу праворуч, в бiк вулицi Мiцкевича, чомусь нiколи й нiким не перейменовуваноi, а потiм круте колiно лiворуч, по вул. Тольяттi, не мiста на Волзi, а iталiйського революцiонера, про що вже мало хто i пам’ятав, майже попiд самими вiкнами вiдновленого обкому КПУ повертала на пiвнiчний захiд, перетинала рiчку Устю (пiд мостом було встановлено потрiйнi грати, вбитi у дно рiки) i, ще раз повертаючи вже на млинiвсько-луцькому перехрестi, тяглася далi, оточуючи летовище Рiвне-Тинне, частково перегороджуючи Тинне-село, поза яким, перетнувши ще й Дубенську трасу, замикалась у кiльце в районi Басового Кута, вже попiд самим озером, вiддiляючи i його на користь Схiдного Ровно. Через це Рiвне захiдне мусило розбудовувати систему насипних пляжiв упродовж болотистого вiдтинка русла Устi, який дiстався вiдрiзаному анклавовi й простягався вiд басiвкутськоi греблi попiд Стадiоном аж до вже згадуваного колiна-перехрестя поза вокзалом. Власне, пляжi понад Устею i мiсточки Гiдропарку – мiсцевого, рiвненського, а не славетного киiвського – разом з незчисленними терасами кафе, барiв та ресторанчикiв – i зробилися в Захiдному Рiвному улюбленим мiсцем вiдпочинку городян та прибульцiв, заiжджих бiзнесменiв, туристiв, спраглих сенсацiй «буферноi зони» журналiстiв й усяких iнших шукачiв романтики, любителiв полоскотати нерви. Саме там, понад Устею, в ресторанi «Лебiдь» учора й почали «вiдтяжку» Шлойма з Маульвюрфом i вже звiдти, гарно пiдiгрiтi, перенеслися до холостяцького помешкання Ецiрвана.

У цей час старенький «Фольксваген-пассат» з двома молодиками, поблискуючи рубiновими заднiми габаритами, потрохи виповз крiзь вiдхилену дротяну браму назад i боком прилаштувався перед самим носом у джипа. Водiй з пасажиром, хряпнувши дверцятами, вийшли назовнi й, зiпершись на капот, запалили. Шлойма опустив скло на дверцятах i висунув голову, дослухаючись.

– У них там саме одинадцята, за iхнiм часом, а з одинадцятоi – планiрка. Сказали, що вона годину триватиме. Або пiвтори.

Ах, так, схiдне мiсто живе ж за тим, попереднiм, часом, киiвським, або ж московським, на годину пiзнiше. Отже, у них уже давно не десята.

Раптом з-за дротяноi брами, зсередини пiдбiгли двi постатi у трав’яних кашкетах i бiльше жестами, анiж словами, динамiчно довели до молодикiв якусь iнформацiю, причому настiльки дiеву й ефективну, що один з них, притоптавши недопалка, помiж автами швидко наблизився до Шлойминоi «Мазди» i, нахилившись до вiдчиненого вiкна, разом з тютюновим смородом видихнув йому в обличчя:

– Вони… там… Кажуть, що прямо зараз можуть пропустити… – Вiн зробив паузу, вдивляючись письменниковi Ецiрвановi просто в очi. – Можуть пропустити саме вас…