Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман

«Мерседес» i джип тим часом уже здали у рiзнi боки, звiльнивши помiж собою смужку простору. «Фольксваген» i так стояв боком, а половина дротяноi брами прочинилась досередини, i постать у трав’янистому кашкетi, пiднiсши правицю, завмерла у вiдчиненiй брамi, поволi вiдступаючи назад.

* * *

– Това… гражда… громадянин Ецiрван! – запитально-стверджувальним тоном промовив вугруватий молодший сержант, повертаючи Шлоймi паспорта в розгорнутому виглядi.

Отримавши документа до рук, Шлойма механiчно перегорнув сторiнки зi штемпелями, але якоiсь новоi вiдмiтки про перетин кордону не зауважив. Проте роздивлятися пильнiше часу не було, й атмосфера не виглядала сприятливою, тож вiн, похапцем запхавши паспорта до зовнiшньоi кишенi куртки, швиденько пiдгазував до наступноi будки, на якiй за склом трiшки навскоси виднiлась табличка «Таможенный контроль». У цiй будочцi сидiв iнший молодик, уже не у трав’янистiй формi, а в сiруватiй, з незрозумiлими знаками у петлицях.

– Скоко грiвень при себе маете? – запитав вiн Шлойму крiзь вiконечко, ще й руку простягнув: – Декларацiю пред’явiть, пожалуста.

Декларацiя! Шлойма згадав, що на в’iздi до брами хтось упхав йому до рук бiлого папiрця, якого вiн, не заповнюючи, поклав у вiдкритий бардачок. Нашвидкуруч надряпавши iм’я-прiзвище, номер та серiю паспорта, вiн сягнув по гаманця, щоб порахувати грошi, якi мав при собi.

Тип у сiрiй унiформi пожвавiшав, навiть вийшов з будочки й, спинившись бiля «Мазди», нахилився до вiконця:

– Можу купiть грiвни по вигодному курсу… – довiрливим тоном протуркотiв Шлоймi у саме вухо, водночас зазираючи до портмоне. – О, а це що такое? – Вiн елегантним жестом iлюзiонiста витяг двома пальцями з гаманця складену вчетверо банкноту сто евро, яку (Шлойма згадав це тiеi ж митi) Маульвюрф учора силомiць вручив йому пiсля першоi пляшки, бажаючи неодмiнно впасти в долю. – Ви що, не знаете, шо ввоз валюти капстран до нас заборонений? Подлежить конфiскацii! Ілi, або… знаете, дуже довго заповнять акт iз’ятiя, я можу просто цi деньги у вас купить по вигодному курсу в частному порядку. Ось, возьмiть, пожалуста. Проiзжайте, до свiданiя. Щасливого пребиванiя в Ровно!..

Кiлька нехитрих манiпуляцiй, якi супроводжували цей монолог, потривали якихось пару секунд, i ось вже Шлойма, здивовано стискаючи мiж пальцiв папiрця у сто рублiв СРУ (що ж це за курс такий вигiдний 1:1?), вилетiв за ворота пропускного пункту й рiзко загальмував, чим уник трохи не лобового зiткнення з тролейбусом, який саме розвертався на кiльцi перед унiвермагом. Стоп, а куди ж тепер?

* * *

А тепер угору, довгим пологим схилом, ген туди, до початку Соборноi, яка звiдси вже iменуеться Ленiнською, повз центральний, найцентральнiший у свiтi унiвермаг, на кiльцi перед яким завмерло кiлька побитих життям тролейбусiв «Шкода», оточених юрбою потенцiйних пасажирiв, повз кафе «Супутник» (враз пригадався смак тiстечка «Лимонне» по п’ятнадцять копiйок, з бiлим верхом, притрушеним якоюсь жовтуватою субстанцiею, смак, звичайно, зовсiм не лимонний, якийсь пiсно-солодкий, борошнистий, смак нiкелевоi монетки-п’ятнадцятки, смак убогого дитинства, супроводжуваного походами на танцi у клуб будiвельникiв, бiйками з пацанами з Проспекту, вином «Золота осiнь» за карбованець двадцять сiм, ну а вже лимонним тiстечком частувалося дiвчинку, з якою класi в сьомому вибирався в кiно у недiлю, та досить вже спогадiв!), вище за «Супутником» починався парк, цiлий ненаписаний роман, три чвертi, п’ять шостих, нi, дев’ять десятих юностi твоеi, за гранiтним метровим бордюром. Пiсля парку, там, де вiн вiдступаеться вглиб вiд вулицi, – головний корпус гiдромелiоративноi академii, у давнiшi часи «водний iнститут», в якому навчалась переважна, аж подавляюча бiльшiсть твоiх друзiв дитинства й однокласникiв, далi п’ятиповерховi будинки чи то сталiнськоi, чи хрущовськоi забудови, помешкання з високими стелями й пiд’iзди з широкими сходами, якими зручно зносити мерцiв у трунах, колишнiх завiдуючих вiддiлами обкому, мiськкому чи райкому, облвиконкому, райвиконкому або, у крайньому випадку, якогось управлiня ДТСААФ, лiворуч – цвинтар Грабник, але вже не для них, не для цих мерцiв. Для них – Колоденка, колись перейменована на селище Молодiжне, так що й цвинтар у селищi отримав назву «Кладовище Молодiжне», що часом викликало недоречнi усмiшки у приiжджих, а на Грабнику вже рокiв сорок нiкого не ховають. Далi схил закiнчуеться, i вже на рiвнинi, на узвишшi – будинки новiшого планування, перехрестя бiля друкарнi, власне, друкарня так i лишаеться праворуч, а тобi повернути лiворуч, на вулицю Артема – i вперед, повз двоповерхову лазню з табличкою «Бани», ряди довгих, критих шифером одноповерхових будиночкiв, називанi «лiнiями», потiм праворуч за спорудою дитячоi полiклiнiки, навпроти понуроi залiзобетонноi огорожi овочесушильноi фабрики – й туди, у самий майже кiнець вулицi Струтинськоi, у хвiст витягненого з заходу на схiд (саме так, ззаду наперед iде нумерацiя помешкань) неймовiрно довжелезного, аж на дев’ять пiд’iздiв, сiрого панельного чудовиська, будинку, що наприкiнцi сiмдесятих певний час був найдовшим у мiстi, будинку, з якого кiлька рокiв тому ти вийшов до мiста, загостював допiзна i заночував на Ювiлейному, щоб прокинутись в iншому мiстi, в мiстi з особливим статусом, там, по той бiк Стiни. З дев’ятого поверху, з-за оббитих фальшивою шкiрою дверей iз тризначним числом на них ступив ти в невiдомiсть, – i на довгi днi, мiсяцi опинився за Стiною. Щоб зараз пiд’iздити до «свого дому», як давно вже прийнято в нас говорити, хоча у цьому домi тобi належать якихось тридцять п’ять-сорок квадратiв, укритих вичовганим блiдо-вишневим лiнолеумом…

«Home, sweet home…» – приспiвують в кiно америкоси у таких от випадках. Цiкаво, чи ж батьки знають про твiй приiзд? Та, напевно, знають, мусили б iм повiдомити. Чекай, хто б це мусив iм повiдомити? Ну, як це хто – та ж сама iнстанцiя, котра надiслала тобi дозвiл на приiзд. «ОУзмивон» якийсь, чи як його там. Старший iнспектор Колтунець, чия монограма стоiть пiд друкованим текстом запрошення-дозволу. Або його заступник, заступниця, секретарка яка-небудь. Вони ж на те й iснують, цi компетентнi органи. Ач, як ти швидко, щойно опинившись по цей бiк Стiни, почав думати по-тутешньому. А може, й нема тут нiяких «компетентних органiв»? Та нi, де ж iх нема… Швидше можна припустити, що той старший iнспектор, або його заступник, або секретарка просто не потрудились передзвонити твоiм батькам. Бо що йому/iй, бiльше за всiх треба? Добре, цю свою думку додумаеш пiзнiш. Краще поглянь навкруг – оце ж твоя вулиця, якоi ти не бачив бозна-скiльки. Як попiдростали горобини вздовж хiдникiв… І ще – хтось вирвав мальви попiд вiкнами аптеки. А от вибоiни на асфальтi нiде не подiлися.

Крутонувши кермо лiворуч-праворуч, Шлойма пригальмував навпроти останнього пiд’iзду й заглушив двигуна. Береза, яка стоiть впритул до лiхтаря, теж розрослася за цi роки. Шлойма вийшов з авта i через заднi дверцята вийняв торбинки з подарунками. Озирнувся на рiдну двадцять четверту школу, яка бовванiла в легкому туманцi навпроти за дротяною огорожею, – там кiлька довгих рокiв довелось викладати мову й лiтературу в рiзних класах, вiд шостого й вище. Аж поки та сама лiтература не забрала його вже назовсiм вiд суспiльно корисноi працi.

Три пакети зi шматтям не були важкими i вмiстилися в одну руку, якраз щоб другою потягти на себе важеннi дверi на пружинi. Дверi, помальованi олiйною, якогось пластилiново-вохристого кольору фарбою десь у незапам’ятнi часи, найшвидше – iще до перевороту, до подiлу двох Украiн. За дверима мусили б стояти наступнi дверi, внутрiшнi, але iх нема, вони вiдсутнi, вибитi разом з одвiрком, i далi – темна прiрва пiд’iзду, сходи, стiни у брудно-зелених патьоках. Кнопка лiфта на спроби натиснення не вiдреагувала нiяк. Ну що ж, вiн, цей лiфт, i в тi давнi часи працював переважно на великi свята, а тепер, видно, – й поготiв. Отож пiшечки, степ бай степ, сто п’ятдесят вiсiм сходинок, колись, iще замолоду, ти порахував iх знiчев’я. Прольоти по дев’ять сходинок, а також п’ять сходинок вiд вхiдних дверей до першого поверху – це ж усього сто сорок дев’ять, а де ж iще шiсть? Не складаеться… Перерахувати, чи що?

Тим часом вже й четвертий поверх. Наступний пролiт – рiвно середина шляху, «чотири i пiвповерху», як ти колись для себе це називав. Половина вiд дев’яти. За час твоеi вiдсутностi в пiд’iздi вже вiд другого поверху з’явилися добудови – додатковi зовнiшнi дверi, щоправда, без замкiв, лише з клямками, сiльськими металевими клямками: натискаеш пальцем гачечка – i дверi вiдчиняються. Як у тому давньому й дещо рогульському анекдотi: заходьте, люди, берiть, що хочете!.. Запилюженi вiкна в пiд’iздi скерованi в пiвнiчний бiк, тож свiтла впускають мало, а прямi сонячнi променi взагалi потрапляють сюди лише кiлька разiв на рiк, у тi найдовшi днi червня, коли день тривае вiсiмнадцять годин.

Ну ось нарештi й дев’ятий поверх. Вище – лише вiчно вибитi дверi на горище й зеленi металевi сходи на дах. Плаский дах, вкритий руберойдом, завбiльшки з футбольне поле, звiдки, напевно, мае бути видно дахи й телеантени Захiдного сектора, вежi готелiв i ген аж там, далеко, на обрii – будiвлi району Ювiлейний, уже не за, а – перед зовнiшнiм закрутом Стiни.

Доторкування пальцем до кнопки дзвiнка не дало жодного аудiорезультату, як i у випадку з лiфтом. Або дзвiнок працюе ледь чутно, або ж не працюе взагалi. А твоi ключi, вони так i залишилися висiти на цвяшку в передпокоi, там, по той бiк Стiни.

– Заходь, сину, – тихо сказала мати, вiдчинивши перед ним дверi навстiж i вiдступивши на крок, замiсть кинутись назустрiч. – Тебе вже чекають.

З-за материноi спини, з вiтальнi в коридор виступили двi квадратноплечi постатi без облич, бо в контражурi.

– Шлойма Васильович? – У запитаннi бринiло водночас ствердiле ствердження. – Це хара… добре, що ми заздалегiдь знали про ваше прибуття. Ми з Миколою Івановичем уповномоченi пригла… запросити вас на одкрите заседанiе мiсцевоi Спiлки письменникiв!

Тон висловленоi пропозицii заперечень не допускав навiть гiпотетично.

Шлойма з торбинками пройшов до кiмнати, розсунувши квадратноплечих. Поставив подарунки на стiл, сiв на канапу.

– Я приiхав побачитися з рiдними. – Намагаючись бути спокiйним, подивився знизу вгору на гостей. На свiтлi вже було видно, що вбранi вони у не вельми зграбно пошитi костюми-двiйки та сорочки з краватками. – Так що лишiть мене у спокоi, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна?

Мати вiдiйшла вiд одвiрка, з-за спин квадратноплечих, присiла на край канапи. На протилежний край.

– Вона хотiла прийти, синку. Але у них у школi захворiла вчителька, росiйський мовник, i Уляну попросили вийти на замiну. А батько поiхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку?

– Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обiйми ж мене! – вже майже наказав Шлойма, i мати, пiдсунувшися ближче, пригорнулася до нього. – Мамо, хто це такi? Навiщо ти iх впустила?

– Сину! – Мати зазирнула йому в очi. – Так треба. Поiдь на тi iхнi збори. Вони ж не вiдчепляться.

* * *

– Якi збори, мамо? Я що, чекав усi цi роки, щоб приiхати сюди i йти на збори? Ти краще розкажи…

Тим часом один з квадратноплечих, той, якого iнший назвав Миколою Івановичем, м’яко й тихо перейшов кiмнатою i, вiдхиливши штору на вiкнi, визирнув униз, у двiр.

– Слабенька у вас машина, Шлойма Васильович, – з простодушною iронiею в голосi зауважив вiн. – От у iюлi приiжджав од вас, оттуда один… деятель, так у нього був етот… джип, я не помню… «Пахеро», з переднiм i заднiм приводом. Зверь-машина.

– Собирайтесь, собирайтесь, Шлойма Васильович, – майже прохальним тоном протягнув вiд дверей другий квадратноплечий. – Потом, пiсля окончанiя заседанiя у вас ще буде врем’я пообщаться з родними, з матер’ю.

– Синку, iдь. Я чекатиму. – У материному голосi теж чулися нотки прохання. – Може ж, там не буде довго.

Неназваний досi квадратноплечий бiля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апаратi.

– Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда «волжану», до последнього под’езда.

І лiфта включи, бо шо нам, пешком топать з дев’ятого етажа? У нас же тут гость, iз Западного сектора, вiн ще подумае, шо в нас, у Ровно, лiфти не работають. Давай! Через п’ять мiнут виходим.

Микола Іванович вiдчинив дверi на балкон i вийшов. Шлойма взяв зi столу пакети й поставив перед матiр’ю.

– Мамо, я ось тут подарункiв купив. Джинси для Уляни, для Ілька, i ще…

– Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там усе таке дороге. А в нас усе е. Дякую, сину, вона буде рада. – Зазирнувши до пакетiв, мати вiдставила iх на пiдлогу. – Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бiдуете?

– Прийшла «волжана», – повiдомив Микола Іванович, визирнувши з балкона.

– Нi, мамо, у нас все в порядку. – Розповiдати подробицi не хотiлось анiтрохи. Шлойма рвучко пiдвiвся з канапи й попрямував на балкон. Микола Іванович хотiв було перехопити його, але чи то не встиг, чи то не наважився. Шлойма переступив порiг балкона, витягаючи з пачки сигарету. Рука з запальничкою тремтiла.

– О, у вас харошi сiгарети! – Микола Іванович всiею своею квадратурою виник поруч, у вузьких балконних дверях. – Може, вгостите? А то вiд цього «Космосу» так у горлi дере…

Шлойма простяг йому вiдкриту пачку, але Микола Іванович, замiсть узяти з неi сигарету, забрав усю пачку до рук i заходився ii розглядати.

* * *

– Га-у-ло-i-сес… І шо то воно таке? – Потiм вiн нарештi таки вийняв сигарету, припалив i схилився поряд зi Шлоймою на бетонне опертя.

Сонце десь за будинком добивалося до зенiту. У двiр падала довжелезна прямокутна тiнь, немов величезне темне вiтрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярi. Старшi дiловито курили бiля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу, в той час коли малеча намагалась упоперек стадiону зiграти мiнi-тайм футбольного мiнi-матчу. Праворуч бовванiла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхiв на п’ятнадцять, зяючи дiрками незасклених вiкон.

– Кооператив. Нiяк його не достроять. – Микола Іванович упiймав Шлоймин погляд i поспiшив пояснити, видихаючи тютюновий дим. – Бо в людей зараз грошей не… не так багато. Але зарплату у нас платять регулярно. День у день.

Вдалинi, за полем чадiло iдучим димом мiське смiттезвалище – як i роки, й десятилiття тому. Праворуч, понад Бармацькими ярами багрянiли осиковi гайки мiж полiв. По об’iзнiй трасi повзли на Сарни якiсь вантажiвки й цистерни, фарбованi в понурi вiйськовi кольори.

– Пора iхать, Шлойма Васильович. – Микола Іванович затягнувся востанне i шпурнув недопалка униз.

– Мамо, я ще повернусь! – промовив Шлойма вже у дверях, але мати, дивлячись йому просто в очi, своiми карими в його сiрi, заперечливо похитала головою.