Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман

Зате нездар, цей людський пил вона
Понад собою вознесла,
Натiшилась, награлась – кинула,
В своiй байдужостi страшна…

«Як би оце звiдси вийти непомiтно… – майнула у Шлойми думка, яку вiн квапливо вiд себе вiдiгнав, проте вона негайно повернулась. – Бо скiльки тут лiтературою катуватимуть? Годин зо три, не менше…»

Олесь Фiалко-Баранюк у цей час саме дочитував своi вiршованi мiнiатюри про весну, яка в молодого поета символiзувала вiдродження й пробудження всього нового, свiжого, чистого i прогресивного:

І незабаром вже проллються
Дощi великi i малi.
Неначе вiчна революцiя,
Весна крокуе по землi!..

– Добре, Олесю! – благословив його вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення в однiй особi. – Ростеш. Скоро будемо вже думати про якiсь публiкацii в мiсцевiй перiодицi. Рiвень твiй вже дозволяе.

– А ще я хотiв би закiнчити свiй виступ… – перебив його зненацька юний поет своiм високим надтрiснутим голосом, – зверненням до нашого шановного гостя!

Вся письменницька аудиторiя, нiби не вiрячи вухам своiм, приголомшено пiдвела голови i спрямувала погляди хто на Шлойму, хто на Фiалка.

– Шлоймо Васильовичу! У старих ровенських газетах, в обласному архiвi я розшукав вашi першi поетичнi публiкацii! Повертайтеся в поезiю, Шлоймо Васильовичу! Ви ж так прекрасно починали. Я читав вашi раннi вiршi своiм однокурсницям… i однокурсникам. Їм усiм дуже подобалося. Ваша iнтимна лiрика, ваш «Вальс для Наталки» – я його напам’ять знаю:

Я не спецiалiст в словеснiм камуфляжi.
Любов за грати слiв сховати я не змiг.
В запльованiм пiску на басiвкутськiм пляжi
Я поцiлую слiд твоiх, Наталко, нiг.
Так, як цiлують снiг, так, як цiлують смiх,
Я поцiлую слiд твоiх, Наталко, нiг!..

«От мерзотник малий, моiми давнiми вiршами дiвок у кущi заманюе!» – незлостиво констатував Шлойма подумки. А молодий поет, видно забувши останню строфу, знову заговорив прозою, близькою до публiцистики:

* * *

– У мене його, цього вiрша, навiть дiвчата нашi просили переписати у дневнiк пожеланiй, тобто у щоденник побажань. Бачите, як ви ранiше писали! А те, чим ви займаетеся зараз, Шлоймо Васильовичу, воно ж зовсiм не те, воно ж незрозумiле широким читацьким масам. Отi всi бубабiсти, лугосади, новi дегенерацii – це ж усе таке, вибачте, непотрiбне. Вони ж усi у своiх творах вживають нецензурнi вислови, пишуть незрозумiлою простим трудящим мовою, вони… вони… – Молодий поет раптово вмовк, знiяковiв i, сiвши на свое мiсце, виснажено зiтхнув.

– Що то воно молоде! – чи то з осудом, чи то схвально пiдсумував його виступ Зубчук. – А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо нiхто бiльше не хоче прочитати нам своi роздiли з нашоi спiльноi працi… нема бажаючих?.. – Зубчук обвiв поглядом присутнiх зi Шлоймою включно. – …тодi я хотiв би зараз надати слово!.. (Шлойма внутрiшньо напружився: ще тiльки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповiдати? про що тут можна говорити, а про що – нi? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звiдси якнайдалi!..)

Та його страх був цiлком даремним. Бо Зубчук, витримавши досить тривалу паузу, переможно оголосив, що тепер вiн хотiв би надати слово iншому гостевi, гостевi столичному, вченому i знаному, а саме – професоровi, завiдувачевi кафедри лiтературознавства Киiвського державного унiверситету Юрiевi Павловичу Чмоневi.

З-за останньоi парти пiдвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрi з малиновими рукавами, взяла пiд пахву шкiряну течку i поважно попрямувала до дерев’яноi кафедри-трибуни у кутку. Зустрiвшися iз Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помiтно кивнув своею масивною головою, наче привiтався, а може, й нi. Зубчук делiкатно узяв Шлойму за лiкоть i легенько потягнув до передньоi парти, яка залишалася порожньою, в той час коли всi iншi парти пообсiдали письменники. Уся аудиторiя, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попiдтягав рукава светра i розщiпнув на комiрi сорочки верхнього гудзика.

– Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!.. – Чмонь вочевидь шукав точку опори, вiдштовхнувшися вiд якоi, вiн мiг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. – І водночас про Шевченка говорити можна безкiнечно! Бо вiн – це той монолiт! На якому! Стоiть i стоятиме! Украiнська! Лiтература!

Шлойма вже нарештi потрохи починав усвiдомлювати, чому вiн нiколи не розумiв творiв Чмоня, як вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних киiвських часописах – «Вiтчизнi», «Киевi» й нещодавно знову вiдродженому «Радянському лiтературознавствi», тепер пiд назвою «Украiнське соцiалiстичне лiтературознавство». Тим часом професор Чмонь дедалi ширше розкручував над головами присутнiх письменникiв обласного центру спiраль порожнечi свого виступу.

– Шевченко – вiн же всеосяжний! Вiн охопив усе!.. І саме тому! Саме тому нашi iдеологiчнi супротивники… —

Чмонь кинув погляд на Шлойму, погляд гострий й короткий, нiби давньоримський дротик-фашiо. – …всiлякi там Грабовичi, а також iхнi доморощенi пiдспiвувачi, на кшталт Оксани Забужко… дозволяють собi iнтерпретувати творчiсть Великого Кобзаря, як iм заманеться. Доходять до… Самi знаете, до чого доходять цi так званi дослiдники!.. Я вам з усiею вiдповiдальнiстю заявляю, усiм тут присутнiм, що якби… якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечiй у Каневi… – Чмонь молитовно звiв очi д’горi й завмер.

Шлойма скосив очi на Зубчука, що сидiв праворуч. Той благоговiйно i заворожено намагався вiдшукати на стелi ту саму точку, в яку дивився зараз киiвський професор.

– …вiн одразу ж добряче нам’яв би вуха цим самозваним дослiдникам! – Голос Чмоня твердiв i вищав (з наголосом у словi «вищав» на обох складах). – А декому вiн стягнув би штани й добряче вiдходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!! – Чмонь аж тiпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т. Г. Шевченко самозваних дослiдникiв своеi творчостi.

«Якоi бiди я тут сиджу? – майже з розпачем, рiзко й зненацька подумав Шлойма. – Надворi такий чудовий осiннiй день, може, один з останнiх погожих днiв у роцi. Мiг би пройтися мiстом, парком, у якому не був уже стiльки лiт». Бажання було настiльки непереборним, що вiн аж смикнувся звестися з-за столу, i лише спiйманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев’яного стiльчика з надламаною спинкою.

Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, пiдвiв голову, наче хотiв ухопити якнайбiльше повiтря у своi широкi груди, – й раптом, коротко кашлянувши, захрипiв i почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницькоi аудиторii. Зубчук i ще хтось iз письменникiв пiсля митi-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики: «Води!», «Води!» – а води, як на зло, нiде не знаходилося, хтось вибiг у коридор, хтось iще пiдставляв стiльця пiд обважнiле професорове тiло, – i тут Шлойма цiлком несподiвано для себе самого пiдвiвся й, не особливо навiть криючись, вийшов за межi холу, не до вхiдних дверей, а в протилежний бiк, у глибину будiвлi. Широкий коридор з вiкнами праворуч i дверима по лiвому боцi тягнувся у глибину Дому iдейноi роботи. Останнi дверi в кiнцi коридору мали на собi лiтеру «М», набиту пiд трафарет. Шлойма прослизнув досередини i роззирнувся. Вiкно було одне, на протилежнiй вiд дверей стiнi, височенько над двома пiсуарами. Аби лиш нiхто сюди не зайшов – i можна спробувати…

Раптом в однiй з кабiнок чмихнув двiчi чи тричi зливний бачок, дзеленькнула пряжка на пасковi, й за мить з кабiнки виринула квадратноплеча постать Самчука. Пiдiйшовши до крана, вiн тицьнув долонi пiд тоненьку цiвку води й, зиркнувши через плече на письменника Ецiрвана, котрий укляк над пiсуаром, запитав з усмiшкою в голосi: