Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман

Рiвно/Ровно (Стiна): нiбито роман
Олександр В. Ірванець

Цей роман, завершений i вперше опублiкований 2000 року, можна вiднести до жанру «пророцтв», або, науковою мовою, антиутопiй. Ще можна сказати, що автор передбачив одне з роздорiж, на якому ще зовсiм недавно стояла наша краiна – роздiлення Украiни на Схiдну та Захiдну. Що насправдi роздiляе стiна, якщо ii побудувати по живому тiлу мiста, краiни? На що здатна людина, чие дитинство й молодiсть залишились в недосяжностi у кiлькох кiлометрах поруч? Сашко Ірванець, який «побачив ii, Стiну. Побачив ii у своему рiдному мiстi» розповiдае про це досить переконливо. Стае моторошно. Хочеться будь-що не допустити ситуацiii, коли ти мусиш вiдповiсти собi на питання: «Чим та ким я можу пожертвувати, а ким – нi?..»

Олександр Ірванець

Рiвно/Ровно (Стiна): нiбито роман

РОВНО – обласний центр Соцiалiстичноi Республiки Украiни. Кiлькiсть населення – 120 тис. чол. за переписом 2001 р. Розвинуте сiльськогосподарське машинобудування, льонопереробна промисловiсть.

При пiдтримцi та потураннi реакцiйних сил ЗУР i ряду держав Європи захiдна частина мiста насильницьким шляхом вiдторгнута зi складу СРУ i являе собою окреме полiтичне утворення пiд юрисдикцiею ООН. Населення Захiдного сектора Ровно – 150 тис. чол. на вересень 2001 р. Економiцi Захiдного сектора Ровно притаманнi всi хиби та недолiки капiталiстичноi системи господарювання: високий рiвень безробiття, iнфляцiя, корупцiя. Грошова одиниця Захiдного сектора Ровно – гривня ЗУР. Соц. – демократична партiя Захiдного сектора Ровно – 2,4 тис. чол. Давнi демократичнi та нацiонально-визвольнi традицii.

    Короткий довiдник з економiчноi географii Соцiалiстичноi Республiки Украiни.
    Киiв: Полiтвидав, 2002

Нема на свiтi Украiни,

Немае другого Днiпра…

    Т. Шевченко

Олафовi Мюнцберговi, чоловiковi

з-потойбiч Стiни присвячую

* * *

Не такого вже й раннього ранку погожого вересневого дня письменник Шлойма Ецiрван прокинувся з якимсь дивним передчуттям. Щось йому наснилось, якiсь тьмянi образи, химери iще клубочились десь у сонному мозку, все глибше поринаючи у пiдсвiдомiсть i не даючи себе висмикнути чи бодай доторкнутися до себе. Письменник Шлойма Ецiрван рвучко сiв на лiжку й обсмикнув пiжамну куртку, яка задерлася аж пiд пахви. Жовта каракатиця каштанового листка, прилипнувши до шибки iззовнi, повiльно сповзала-спускалась донизу. У вiдчинену кватирку хрипкувато придихав вiтерець. Письменник вишпортався з ковдри й босонiж почалапав до пiдвiконня, похапливими жестами слiпця намацав пачку сигарет i запальничку. Головне тепер – це припалити не фiльтра, а тютюн. От уже й очi розплющуватись починають потрохи. Так, i що воно тут? Туманець в головi, туманець i за вiкном. Ох, не треба було вчора з тим Маульвюрфом по третю пляшку iхати… Та й по другу не обов’язково було. Ну та вже що сталося, те сталося. Десь там, у шафi, був ефералган. В кухнi щось гупнулось об пiдлогу. Це Бонiфацiй стрибнув зi столу. Що там можна робити, на столi?.. Пiсля вчо… Ох, як же воно важко. Ось вони, наслiдки безпутства й невлаштованого життя. Два тижнi минуло, звiдколи Оксана, залишивши йому на столi роздратовану записку: «Як тобi така важлива твоя творчiсть, то можемо пожити певний час окремо», вiдбула Клеванським коридором до батькiв, у тихе село на Волинi. Шлойма лише плечима знизав – окремо, то й окремо…

Японський будик в узголiв’i лiжка дрiбно заверещав. Так i е – 7:49. Сiмка й сiмка у квадратi. Забобонний ти чоловiк, Шлоймо. І то усе життя, вiд самого дитинства.

Зашкварчала у склянцi мiнералки зелена пiлюля ефералгану. Зашверготiла, застрибала вгору-вниз мiж бульбашками. Засичала змiею кава, пiдступаючи джезвi пiд горло. Ззаду Бонiфацiй ткнувся головою десь пiд колiно. Голодний, звiрюко? Зараз, зараз, тiльки каву знiму з плити. Десь там ще «Вiскас» лишався для тебе. Трохи бiльше як пiвбанки. Вiд запаху м’ясива тiлом пересмикнув блювотний спазм. Ось тобi вчорашнiй «Джонi Вокер»!.. Ху, вiдпустило. Це вже, напевно, ефералган почав дiяти. Тепер можна й кави.

Розкришуючи крекера, письменник Ецiрван визирнув у кухонне вiкно. Туман потроху розвiювався, проступали жовтi обриси каштанiв у внутрiшньому дворi. Дальша половина двору була вiдгороджена пiд автостоянку готелю «Європейський-Гоф», i там помiж чорними та срiблястими лiмузинами походжав довготелесий охоронець у сiрому френчi. Ближче сюди, до будинку, помiж каштанами було вкопано кiлька металевих лавок, вкритих зараз ранковою росою, а помiж лавками – пiсочниця з пiдвологлим пiском, у якому забуто синiло пластмасове дитяче вiдерце. Всього шiсть п’ятиповерхових будинкiв, стулившись у каре, оточували двiр. Праворуч, у глухому кутку подвiр’я, запiтнiлими вiд роси корпусами сивiли трiйко автомобiлiв з мiсцевими номерами, певно, власнiсть когось iз заможнiших мешканцiв будинку. «Ночi стали вже холодними, – промайнула думка. – Оце б до лiсу вирватися, по гриби, десь на Волинь. Треба буде пiсля прем’ери запросити Георга з Ізабеллою…»

І раптово якось повернулась навколо уся дiйснiсть велетенським циферблатом, i всi опуклостi й виступи увiйшли у вiдповiднi пази. «Це ж сьогоднi! Сьогоднi прем’ера. О пiв на дев’яту зустрiч з Маульвюрфом у театрi. А зараз уже п’ять, нi, шiсть хвилин на дев’яту. Саме залишилось чверть години на голiння. І то, якщо швидко. Добре, хоч театр пiд боком, лише вулицю перейти…»

Письменник Шлойма Ецiрван, зробивши останнiй ковток кави, брязнув фiлiжанкою у дзеркальну мушлю мийки, де вже громадилося чимало скляного, металевого й порцелянового посуду. «Пiсля прем’ери, все пiсля прем’ери…» – пробурмотiв вiн сам собi пiд нiс i вже твердим, не шаркаючим кроком попрямував до ванноi кiмнати.

Вийшов звiдти вiн хвилин за десять, ще прикладаючи до обличчя рушника й розливаючи навколо мiцнi пахощi доброго колонiального одеколону «Олд Спайс». У шифоньерi вибрав бiло-синю смугасту сорочку та сiрi вельветовi штани. Трохи повагавшись, узяв з вiшалки ще й новеньку джинсову куртку. «А смокiнга й метелика ми увечерi одягнемо…» Іще одну-двi хвилини Шлойма в роздумах тупцяв помешканням, то тут, то там знаходячи й запихаючи до кишень гаманця, сигарети, ключi, носовичка, запальничку та iнший дрiб’язок. Потiм, уже в передпокоi, вiн знову повиймав усi цi речi з кишень, перевiряючи, чи чогось не забув. Урештi там же, у передпокоi, перемкнув телефон на автовiдповiдач i, гукнувши котовi: «Бонi, ти тут за старшого!», захряснув дверi й вийшов на сходи.

Припалюючи сигарету, боковим зором зауважив, що у бляшанiй поштовiй скриньцi на стiнi лiворуч щось бiлiе крiзь круглi дiрочки в ii металевих дверцятах. Це вже, значить, i ранковою поштою обнесли. Чи, може, нехай лежить, зачекае до вечора? Але нi, треба подивитися, що воно там. Поштовий ключик, ось вiн, пристебнутий на менше кiльце до ключа вiд квартири. Так, ну i що там? У глибинi скриньки – кiлька газет i листiвок-рекламок iз сезонних розпродажiв у мiсцевих супермаркетах. Але спереду, просто за дверцятами, якi щиро вiдвисли на скособоченiй петлi, – бiлий конверт з марками СРУ i штемпелем «Ровно. Почтамт». На мiсцi адреси отримувача – «Тов. (закреслено) Ецiрван Ш. В., Зах. сектор Ровно, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45».

Так. Адреса вiдправника: Ровенське обласне управлiння зовнiшньоi та внутрiшньоi мiграцii населення СРУ Ровенськоi обл. Дата на штемпелi вiдправлення – двотижневоi давностi, 2 вересня, точнiше – «2 сентября», ледь прочитуеться по бляклому чорнильному штамповi. Ну, так, у межах одного мiста, звiдти, з-за Стiни, лист мусив добиратися два тижнi. Авжеж, захiднорiвненський штемпель сьогоднiшнiй, нiчний, усе правильно. І над ранок лист уже тут. Все вiрно. Отож… Та що це таке…

Конверт був заклеений грубо i густо чимось схожим на свiтлий сургуч, щоб не шукати неприемнiшого порiвняння. Шлойма мусив просто надiрвати його по короткому краю. Вмiст конверта – складений удвое аркушик бурого канцелярського паперу, ще й прилiпився iзсередини. Шарпнувши сильно, але обережно, письменник Ецiрван таки вiддiлив внутрiшне вiд зовнiшнього й розгорнув надiрваного аркуша, на якому пiд шапкою управлiння зовнiшньоi та внутрiшньоi мiграцii, одразу пiсля вiдбитого друкарським способом i закресленого скорочення «Ув. тов.» йшов текст, надрукований на машинцi з росiйським шрифтом, тож лiтера «е» означала саму себе, а також i «е», а цифра 1 виконувала функцii лiтер «i» та «i».

«Ув. тов. (закреслено) Ец1рван Шлойма,

проживаючий у м. Ровно, зах1дний сектор, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45. Ровенське обласне управл1ння зовн1шньо1 та внутр1шньо1 м1грац11 населення повiдомляе Вам, що, зг1дно з тристоронн1 м договором про статус Зах1дного сектора м. Ровно та вiдпов1дно до граф1ка роботи пропускних пункт1в, Ви маете право на 1-денне (одноденне) в1дв1дання м. Ровно у четвер 17 вересня з 10 год. до 19 год. Пропускний пункт № 1 на вул. Лен1на працюе з 10 год.

Старший 1нспектор

Ровенського ОУЗВМН

Нерозбiрлива закорючка

(Колтунець)».

Перебiгши листа очима, Шлойма похапливо зиркнув на годинника з календарем на циферблатi: Sept. 17 Turs. Так, це сьогоднi. До всього ще бракувало лише цiеi поiздки. Але iхати треба.

Запихаючи листа з конвертом до кишенi, письменник Шлойма Ецiрван майже бiгцем вискочив з пiд’iзду, скрунув лiворуч i, перетнувши проiжджу частину вулицi Полуботка в тому мiсцi, де вона з’еднувалась з коротюсiнькою вулицею Правди (при тому, що вулиця Свободи залишилась у схiднiй частинi мiста), перед тупим носом тролейбуса третього маршруту, обминувши каналiзацiйного люка з яскравою оранжевою кришкою, збiг асфальтованим пандусом до службових дверей мiського театру. Там вiн привiтався з черговим i, пройшовши через коридор, службовим лiфтом пiднiсся на третiй поверх, де одразу напроти лiфта знаходились приймальня i кабiнет головного режисера. У кабiнетi на Ецiрвана чекав гостьовий (запрошений) режисер, свiтило захiдноевропейськоi сцени Георг Маульвюрф, схиливши свою лисо-розпатлану голову на руки.

Коли Шлойма увiйшов, гостьовий (запрошений) режисер пiдвiв йому назустрiч обличчя з очима, повними страждання.

– Морген! – гукнув йому з порога Шлойма.

– Тобрий… ранок! – з паузою помiж словами озвався Маульвюрф. – Ми з тобою тобре посидiли фчора… Туже тобре…

– Я трохи захопився, вибач. – Шлойма хотiв одразу скiнчити з «розбором польотiв». – Може, й не треба було тiеi… третьоi пляшки…

– О-о-о! – Маульвюрф закотив очi пiд лоба й знову опустив голову на стiл. За кiлька секунд вiн пiдвiв обличчя, вже дещо спокiйнiше. – Сарас мае прийти Ісабелла. У нас остання консультацiя. Ти хотофий?

– Я хотофий… – Шлойма не хотiв тягнути, вiн вирiшив одразу й остаточно прояснити ситуацiю. – Георгу, я оце щойно отримав дозвiл з того боку. Ну, з Ровно, розумiеш? Дозвiл на вiдвiдання моеi родини. І це мае бути сьогоднi. Георгу, якщо я тобi… якщо я не конче мушу бути присутнiм…

– Ти нiтшого менi не мусиш, – так само з натугою в голосi вiдказав йому гостьовий (запрошений) режисер. – От тiльки… Гаст ду альказельцер?..

В цю мить дверi кабiнету протяжно рипнули i в них з’явилася Ізабелла Штольц – прима пiвденнонiмецькоi сцени, молода зiрка театрiв Баварii та Баден-Вюртембергу.

– Гальо-о! – проспiвала вона, широко всмiхаючись i водночас сторожко позираючи на Шлойму й Маульвюрфа.

– Привiт, – поспiшно вiдповiв iй Шлойма й переадресував до неi питання-прохання Маульвюрфа. – Може, ти маеш алказельцер?

– О, йа, йа, натюрлiх. – Ізабелла з розмаху шваркнула об стiл своею сумочкою, вiд чого та розкрилася навстiж. «Скiльки-то всякоi всячини вмiщаеться у жiночих торбинках», – подумав Шлойма, споглядаючи, як Ізабелла мiж ключiв, пудреницi, кiлькох тюбикiв губноi помади, пачки серветок, якихось квитанцiй та iншого мотлоху знаходить нарештi таблетки у срiблястiй обгортцi. – Бiтте, – простягла вона iх Шлоймi.

– Це для Георга, – кивнув Шлойма, й актриса простягла лiки режисеровi. Той поклав iх перед собою, сторожко налив у склянку води з графина. Потiм пiдвiв погляд на Ізабеллу й Ецiрвана:

– Сiтайте, чого стоiте?..

Ізабелла присунула собi стiльця, сiла на нього й почала згрiбати назад, до сумочки витрушенi на стiл скарби. Шлойма, залишившися стояти в неi за спиною, видобув з пачки сигарету. «Вже третя сьогоднi», – вiдзначив собi подумки.

– Я фчора виставиф остаточно лiхт… топто свiтло. – Маульвюрф надпив десь зо чверть склянки i тепер, дивлячись на вмiст посудини, повiльно ворушив губами. Потiм залпом вихилив усе до решти i втупився своiми свiтлими очима кудись у далечiнь, за вiкно. – Отше, ти хочеш iхати туди?.. – вказав вiн кивком голови в напрямку свого погляду, за дахи готелю «Театральний-Редiссон».

– О! Вас iст льос? Що дiеться? – жваво закрутила Ізабелла своею гарною голiвкою. – Хто iде туди?

Украiнську вона опанувала лiпше вiд Маульвюрфа, бо мусила грати тiею мовою на сценi. Тому вiдмiнки в неi майже завжди збiгались, а нiмецький акцент був ледь-ледь вiдчутним.

– Вiн хотче iхати туди… – Маульвюрф уже трохи живiше ворушив язиком. – Вiн отримаф дозвiл на ф’iзд. На фiтфiтання своеi ротини…