Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман

Лiфт зi скреготом роззявив своi дверi, й усi трое увiйшли до запльованоi, а колись лакованоi кабiни, де на плити ДВП мiсцями були грубо набитi несиметричнi квадрати фанери. Доки кабiна повзла донизу, Шлойма намагався зосередитись: що далi? Вочевидь, повернутися до матерi вже не вдасться. Тодi – що? Вiдбути це «вiдкрите засiдання» Спiлки письменникiв i вiд’iздити. Так, треба повертатися. Оце попав, так попав. Але чого б iм тебе затримувати? Та чи мало, з якоi причини? Наприклад… Необхiдну кiлькiсть прикладiв можна легко напридумувати просто зараз.

Лiфт востанне смикнувся i зупинився. Дверi розлiзлися, й Шлойму пiдштовхнули назовнi, у пiд’iзд. Знадвору, перед самими сходами, пiдiгнана впритул до дверей, уже стояла «Волга» свiтло-сiрого кольору з вiдкритими обома заднiми дверцятами.

– За машину свою не беспокойтеся. Вам ii возвратять, – оптимiстично заспокоiв Шлойму Микола Іванович. – Сiдайте. – Вiн першим полiз на задне сидiння. Другий квадратноплечий, Самчук, сiв останнiм, рвучко причинив дверцята наглухо. Кiлька разiв смикнувшись i пчихнувши, «Волга» рушила.

* * *

Горобини по обидва боки вулицi вже багрянiли пурпуровими кетягами. Хмарне зранку небо, як це й бувае в серединi вересня, ближче до полудня роз’яснилося. Рiдко траплялися перехожi, автомобiлiв не було взагалi. Праворуч промайнув кiоск з рекламою сигарет «Верховина» без фiльтра.

– А пока доiдем, – повернув до нього з усмiшкою обличчя Микола Іванович, – можна у вас iще одну сигарету хорошу? І ще ето… – вiн нiяково затнувся, – ви случайно, там журналiв разних не привезли? Ну, з девчонками голими… «Плейбой», чи як вони там називаються. Я би купив, еслi б недорого.

– Нi, не привiз. – Шлойма простягнув йому вже напiвпорожню пачку.

– Ну, я просто так поiнтересувався.

«Волга» вже минала Палац культури текстильникiв зi скульптурою «Ткаля» перед фасадом. Шлойма озирнувся. Велетенська жiноча постать сидiла на постаментi, неприродно викрутнувшись, вiдставивши убiк стуленi разом ноги. «Вона усе така сама страшненька», – подумалось. Нiби зустрiв давно знайому, живу людину пiсля довгоi розлуки. А вона така ж сама.

На перехрестi з Млинiвською авто пригальмувало, об’iжджаючи прикриту жовтогарячим брезентом виямину, котра зяяла посеред брукiвки.

– Блiн, да коли вже вони цi ями позасипають! Довбають по всьому городу, он i прямо на дорозi вже!.. – Сiрники в Миколи Івановича не загорялися, димилися й гасли, i вiн сердито запихав iх пiд денце коробки. Шлойма нахилився вперед i клацнув йому перед носом своiм «зiппо».

– Ето я понiмаю, западна технiка, – випустив дим вiд першоi затяжки Микола Іванович, але, зиркнувши поза Шлойму на Самчука, поспiшно докинув: – Хотя i у нас не хужi випускають, на радiозаводi. Тiко iх на експорт гонять, у Бiлорусiю…

– Ти би помовчав про радiозавод перед iностранцем. Це ж секретний об’ект, стратегiческiй, – зронив крiзь зуби Самчук.

Микола Іванович хотiв щось вiдповiсти, але тiльки частiше задихав тютюновим димом.

«Волга» на мiнiмальнiй швидкостi котилась останнiм вiдтинком вулицi Мiцкевича перед Стiною. З довгого крутого спуску Стiна унизу, ii закрут вiд готелю «Мир» до сiрого бетонного паралелепiпеда обкому КПУ видавався у крайньому разi добротним бетонним парканом навколо будiвництва, але аж нiяк не фрагментом мiждержавного (украiнсько-украiнського) кордону.

Сповзши до самого пiднiжжя спуску, авто покотило праворуч, до споруди обкому, й зупинилося бiля кубiчноi, дещо свiтлiшоi на колiр, але теж бетонноi прибудови, що ii Шлойма iще з часiв единого мiста пам’ятав як Будинок полiтосвiти. Пiзнiше, вже пiсля 91-го року, це примiщення зайняв педагогiчний iнститут, але тепер…

«Дiм iдейноi роботи Ровенського обласного комiтету Комунiстичноi партii СРУ», – прочитав вiн напис на великiй чорно-дзеркальнiй таблицi праворуч вiд вхiдних дверей. Стовпчик менших таблиць такого ж самого кольору i стилiстики прикрашав стiну будови лiворуч вiд дверей.

Самчук вiдчинив дверцята авта й визирнув назовнi.

– Приiхали, – неголосно вимовив вiн.

* * *

Шлойма, вийшовши з авта услiд за неговiрким Самчуком, розiм’яв закоцюблi ноги. Його супутники про щось перемовлялися з водiем. Погляд письменника Ецiрвана впав на «свердловину» – короткий вiдрiзок труби, що стирчав посеред брукiвки, залiплений зверху яскравою оранжевою пломбою. «І тут вони е…» – майнула думка. Такими свердловинами було всiяне всеньке Захiдне Рiвне. Кiлька рокiв тому геологорозвiдувальнi знiмки земноi кулi з супутника остаточно засвiдчили, що найбiльше у свiтi родовище урану залягае строго пiд роздiленим украiнським мiстом. Звiдтодi пiд одностайний лемент зелених усього свiту в Рiвне (у Захiдне Рiвне) й потекли iнвестицii, якi значною мiрою й зумовлювали теперiшнiй розквiт мiста. «Розквiт цiною загибелi» – такими заголовками коментувала чергове економiчне диво радикальна лiва преса. Що ж до газет у схiднiй частинi, то вони всi про таку гарячу тему неначе води в рот понабирали.

Шлойма вiдвiв погляд вiд свердловини й подивився понад Стiною, яка пролягала лiворуч. Звiдси, з боку схiдного, вона справляла значно серйознiше враження. Не було на ii сiрiй площинi зухвалих графiтi анархiстiв i тiнейджерiв-реперiв, натомiсть колючий дрiт, який щiльно йшов ii гребенем, нахилений сюди, досередини, на схiдний бiк, виглядав переконливо i загрозливо. Пiд Стiною й побiля неi не було помiтно жодноi живоi душi, та зиркнувши праворуч-лiворуч, Шлойма зауважив у затiнку муру виструнченi постатi в просторих плащах кольору хакi, метрiв за сто одна вiд одноi.

За скляними дверима «Дому iдейноi роботи» на них уже хтось чекав. Коли Самчук вiдчинив перед ним дверi з полiрованими клямками, Шлойма зауважив у просторому холi цiлий гурт людей, здебiльшого чоловiкiв у пiджаках, свiтлих сорочках i краватках. Поза iхнiми спинами у два ряди стояли столи – не столи, а звичайнi шкiльнi парти зi стiльцями по два за кожною. На партах лежали розгорнутi загальнi зошити й кульковi ручки, дешевенькi, одноразовi, деякi вже потрiсканi й перев’язанi нитками чи обклеенi iзоляцiйною стрiчкою, а ще деякi – погризенi з тупого кiнця в пристрасному шалi творчого натхнення.

* * *

Тим часом вiд гурту чоловiкiв у пiджаках i краватках вiддiлився й виступив наперед невисокий лисуватий дядечко з виразним черевцем i простим сiльським обличчям. Озирнувшись на свiй колектив, вiн коротким поглядом встановив тишу i непорушнiсть у лавах, пiсля чого, кашлянувши, проголосив:

– Увага всiм!.. Сьогоднi у нас вiдбудеться зустрiч з нашим… як би сказати… колегою… захiдноровенським автором… лiтератором… письменником… Ецiрваном Шлоймою Васильовичем… який… тимчасово проживае… i працюе… у Захiдному… окупованому… секторi нашого мiста…

Три крапки у його прямiй мовi були твердi й об’емнi. Було навiть чути, як вони, повисiвши мить у повiтрi, осипаються на пiдлогу, поцокуючи, немов вiдстрiлянi гiльзи.

– Ми зараз… по черзi…. познайомимося з нашим… гостем… з нашим захiдноровенським колегою… i потiм… ми продовжимо роботу… нашу працю… над якою ми з вами… працюемо… вже тривалий час. Крiм того… у нас сьогоднi… е й iншi гостi… iнший гiсть… – По цих словах дядечко з черевцем зробив три кроки назустрiч Шлоймi й тицьнув йому свою правицю. – Трохим Зубчук, вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення Спiлки письменникiв.

Шлойма потис простягнуту йому долоню. Вiн знав Зубчука iще з часiв единого мiста, але не був знайомий особисто, нiколи не був йому вiдрекомендований, тож подумав, що той просто не пам’ятае його. Та вже наступний письменник, який услiд за Зубчуком простягнув Шлоймi руку й вiдрекомендувався: «Петро Тимчук», був у тому, попередньому життi коли не близьким товаришем, то принаймнi добрим знайомцем. Рокiв десять тому Тимчук вiв вiддiл культури в обласнiй молодiжцi, писав доволi дотепнi фейлетони, i в киiвському видавництвi «Молодь» готувалася до друку збiрка його гуморесок. Чи побачила вона свiт, Шлойма не пам’ятав.

– Та ми ж начебто знайомi, Петре… – про всяк випадок неголосно й конфiденцiйно промовив Шлойма до гумориста.

– Ми не можемо бути з вами знайомi, бо наше вiддiлення СП СРУ веде свое нове лiточислення тiльки пiсля недавньоi перереестрацii членiв! – вiдбарабанив у вiдповiдь Тимчук, не клiпнувши жодним з двох очей, а лише спрямувавши прямий, наче багнет, погляд кудись у Шлойми над головою.

– Ну нi, то й нi. Можливо, я обiзнався, – так само голосно, в унiсон гумористовi пiдхопив i Шлойма. Видно, зараз лiпше i справдi першому не признаватись. Хто зна, що у них за правила тут такi.

Наступнi письменники, якi пiдiйшли знайомитись, виявилися братами або однофамiльцями. Коли перший з них назвав свое прiзвище, Шлоймi здалося, що вiн не дочув. Та коли один за одним усi трое по черзi назвалися: «Гiмнюк Василь, Гiмнюк Андрiй, Гiмнюк Микола», Шлойма, затримавши у своiй долонi мiцну, короткопалу руку останнього з них, Миколи, все ж таки зважився перепитати: «Може – Гуменюк? Вибачте…»

– У рамках боротьби за повернення до першоджерел та прадавнiх витокiв нашому прiзвищу повернено його первiсне значення, вимову i написання, – вiдрапортував просто Шлоймi в обличчя Гiмнюк Вiктор. – Наше прiзвище «Гiмнюк» е одним з найпоширенiших у волинсько-полiському регiонi. Може, тiльки Полiщуки можуть зрiвнятися з нами своею кiлькiстю. Або ми – з ними.

Полiщукiв, якi пiдiйшли знайомитись услiд за Гiмнюками, було двое – Юхим i Никифор. Обое писали прозу, що й пiдкреслили, потискаючи Шлоймовi руку.

– А зараз, – оголосив Трохим Зубчук пiсля завершення процедури потискання рук, – ми пояснимо нашому захiдноровенському гостевi, чим ми тут сьогоднi займаемося. Вже досить тривалий час колектив Ровенського вiддiлення СП СРУ працюе над великим спiльним художньо-документальним твором пiд назвою «Тарас Григорович Шевченко на Ровенщинi». Нами ретельно вивченi й проаналiзованi у свiтлi останнiх партiйних рiшень всi документальнi згадки про перебування Великого Кобзаря у нашому краi в складi етнографiчноi експедицii 1846 року, складено детальнi хронологiчну й географiчну таблицi його перемiщень територiею сучасноi Ровенщини. До теми цiеi всi ми ставимось якомога бiльш вiдповiдально. І слiд вiдзначити, маемо вже непоганi напрацювання. Зараз ми ознайомимо нашого гостя… наших гостей з найбiльш вдалими фрагментами цього нашого спiльного, колективного твору. Хто почне?.. – Зубчук окинув поглядом ряди ввiрених йому письменникiв. – Полiщук Юхим Якович?

Бiльшiсть присутнiх дружно повернула голови у глиб зали.

– Нехай вам читае той, хто у вас квартiри получае! – раптом рiзко й гостро вiдповiв Юхим Полiщук, не пiдводячись з мiсця.

– Ну, як не хочете, Юхиме Яковичу, то ми когось iншого попросимо, – роздратовано-примирливо промимрив Зубчук. – А на ваш закид я вже ранiше пояснював вам усiм, що через наявнiсть певних тимчасових проблем у житловому будiвництвi обком партii видав розпорядження, згiдно з яким до особливого розпорядження про скасування цього розпорядження квартири членам нашоi спiлки будуть надаватися лише посмертно i… i в iнших надзвичайних ситуацiях. Але хто ж прочитае нам своi роздуми про перебування Тараса Григоровича Шевченка у нашому краi? Хоче… хоче це зробити… Гiмнюк Микола хоче!.. – майже полегшено оголосив Трохим Зубчук.

Микола Гiмнюк взяв з далекоi парти зошита з обвислими краями i, повернувшись обличчям до аудиторii, гугнявим одноманiтним голосом зачитав: «Дорогою з Корця у Межирiч Тарасовi Григоровичу довелося заночувати в селi Синiв, тепер Гощанського району. Швидко опускалися на землю сутiнки. Яскраво освiтленi стояли хати мiсцевих попiв, куркулiв i багатiiв. „Нi, не пiду я до них проситися на нiч, – вирiшив Тарас Григорович, – пiду до простих людей“. Вiн постукав у вiкно бiдноi хатинки на краю села, понад дорогою. Дверi вiдчинилися, й на порозi з’явився Омелько Стецюк, господар цiеi бiдноi хатинки. Тарас Григорович назвався й попросився переночувати. Омелько Стецюк з радiстю впустив такого дорогого гостя. („Го-го-го“, – подумки вiдзначив для себе Шлойма збiг трьох однакових складiв.) Хоча дiти вже й спали, Омелько Стецюк звелiв жiнцi накривати вечерю на стiл. Жiнка Омелькова, Параска Стецюк, з радiстю накрила на стiл, що вже мала до вечерi – молока, хлiба та вареноi картоплi…»

– Ану стоп! Ви це молоко викреслiть! – сердито втрутився у його читання Зубчук. – Звiдки в тих нещасних трударiв молоко, якщо першi тваринницькi ферми в нашiй областi з’явилися тiльки з приходом Радянськоi влади!

– Як ви до мене таким тоном говорите, то я взагалi не буду далi читати. Я вам не наймався!.. – плаксиво продудонiв у нiс Микола Гiмнюк i сiв на мiсце, уткнувшися обличчям у розгорнутого зошита.

– Ну що ви справдi! Що за колектив!!! – Зубчук, зауваживши, що припустився помилки, намагався виправити ситуацiю. – Добре, тут у нас iще поети есть. Он там, у самому кiнцi сидить, виходь-виходь, не ховайся, оце у нас Олесь Фiалко, це псевдонiм, його справжне прiзвище – Баранюк, студент педучилища, дуже перспективний молодий поет, учасник республiканськоi наради, давай-но, прочитай щось для гостей, отого свого вiршика… того вiрша, ну, про юрбу!

Веснянкуватий худорлявий юнак з вiдстовбурченими вухами й крупними переднiми зубами, що робили його схожим на виснаженого ховраха зi шкiльного зоокуточка, не примусив себе довго впрошувати й, виступивши убiк вiд парти, задекламував:

Невже це так довiку буде?
В наш час утвердження добра
Є люди.
Є чудовi люди!
А е юрба!..

Багаторука i столика, —
Хiба вiд неi е пуття?
Бо ж скiльки генiiв великих
Вона цькувала за життя!