Адеман. Орбітальне фентезі

Інша права рука його була в нормi. Потворну вiн виставляв навмисно, але мене це не зупинило i я, вихопивши склянку, жадiбно осушив ii до дна.

У першi секунди нашого знайомства я вирiшив, що маю справу iз хитруном, особою, що буде мене провокувати.

– Чого вам треба? – запитуючи, не сподiвався вiдвертоi вiдповiдi.

– О! Нам, бачиш, треба. А вам уже нi? Треба.. – поговорити, – мене починала дратувати його дурнувата манера розмови у такт ритмiчного погойдування потворним тiлом, i я ледь стримувався, щоб не накидати камiння у город господаря. – Еге ж, цiкаво, мабуть, якого милого Тригор вiддав вас Пустелi на випiчку?

– Пустелi на випiчку.., – для мене це прозвучало, як вирок. – Хто такий Тригор? Може, ти? – але розпалювала цiкавiсть, i я навiть починав забувати про те, що вперто вирiшив не довiряти трипалому.

– Не варто, професоре, перебiльшувати моi скромнi заслуги. Я.. – Лис, ваш нескромний слуга-мамун, – називаючись, вiн схопився на рiвнi ноги та вийшов iз напiвтiнi, його коротка шия витяглась в нитку i резинкою втяглася швидко назад. – Не спiшiть називатись iменем, яке вам не личить. Що таке iм’я? Набiр звукiв, на який повертаеться голова.. Камiнь, що до смертi волочиться за тобою.. Ну, то як? У вас iз Тригором багато спiльного – не кожному випадае друга спроба – погоджуйтеся, професоре.

– Не розумiю тебе.., Лис. Мене викрали, щоб пропонувати ще якийсь вибiр.

– О-хо-хо.. – кривонога матри-хо, – мамун почухав свiй острiвок збитих волоскiв i вдавав розчарування дуже переконливо. – Усе, виходить.., складно. І нащо я пiдписався на таке? З дiтьми все таки простiше..

– Може, ти нарештi поясниш, чому – я? – мене дратувало у ньому все, але я хотiв знати правду, якою б трипалою вона не була.

Вiн подивився довгим поглядом очей-цяток, нiби в саму душу, не питаючи, не вивчаючи, але так глибоко i скорботно, що на секунду змусив мене засумнiватися, та раптово знову захихотiв, злобно i цинiчно. Наступноi митi я його ненавидiв.

– Брама у Знайдення вiдчиняеться не всякому, i лише мiй пан знае час i мiсце. Вважайте, ви – мiчена дворняжка, яку забрали з вулицi. Подiбнi вам приходять не самi.. Так, так – очi собi, глядiть, не видивiться. У парi йде кровний родич. Цуценятко.., – коротун вивчав мою реакцiю, потираючи свою спотворену пiтну долоню вказiвним пальцем правоi.

Гнiв уже бурлив гiрською рiчкою у моiх жилах, i я мав би втопити цього огидного клоуна. Вистачило лиш короткого зорового контакту iз котом.. Вiн висмикнув заглушку iз чашi, повноi лютi. Вся вона спливла у ринву, втопившись у новiй надii.

– А, згадали! Очi двоногого iз Втраченого свiту фiльмують правдивi iсторii. У Знайденнi все не так. У Знайденнi навiть тiнi подвiйнi, еге ж, матiнко, – примруживши щiлину правого ока, Лис подарував коту гримасу кривляння. – Моя прекрасна матуся тому живий доказ. Шкода, що зараз вона вимушено мовчить, та при нагодi обов’язково повiсть дуже цiкаву iсторiю. За свiй вiк не одне дитинча виходила. А дехто ще сумнiваеться? – вiн називав кицьку своею матiнкою, що навiвало менi огиднi здогади.

– Менi потрiбнi докази.., що вона жива, – прозвучало це з моiх вуст, як «Розбудiть мене!»

Лис химерно поморщився, похитав круглою, мов гарбуз, головою i заговорив уже серйозним тоном:

– Ви, вченi люди iз Втраченого свiту, – безмiрнi у власному невiгластвi. Тригор не дае вам зоряного неба – лиш телескоп. Ваша кровинка жива-здорова, але вже.. не ваша. О так, не скуштувавши огрума, правди землi не збагнеш. Вибачте, що вдався до нарiччя адеманцiв… Та скажу без кривлянь: вам випав квиток в один кiнець, i кiнець той мае стати початком великоi справи за участю вашого спадкоемця. То ж я б на твоему мiсцi, чоловiче, не лукавив. Пташку твою вполювали i пiдмiнили на ляльку. Я.. був у тому бiлому екiпажi iз хрестиком. Не сам.. звiсно. Ти мiг бачити, як працюе команда..

Я змусив його нервувати i перейти на «ти». Своiм зiзнанням Сольчин викрадач тепер довiв до ступору мене: справжня решiтка.. ще не опустилася.

А вони були таки майстрами. Я згадав, як чув крики породiллi.. у каретi швидкоi-убивцi. Кричали усi.. І знову менi захотiлося заревiти диким звiром. І замiсть розбитого «форда», замiсть круглоi кiмнати мене триматиме iх.. нашийник.

– Як.., якщо Солька у твоему свiтi.., – мiй голос знову зривався, а слова чiплялися за спогади, – я зроблю, що завгодно. Але якщо ти збрехав, язика брехливого згодую твоему коту.

– Хо! Це вже розмова! Люблю такий.. дещо грубуватий, але творчий пiдхiд до справи. Я знав, чим тебе оживити. Лиш затям собi: жертовнiсть муруе людям п’едестали, але не в оцьому мiсцi. Тут свiт обертаеться навколо Тригора. Йому не становлять монументи – його ненавидять, то ж будь розумним – не дратуй його людськими сентиментами. І будь розважним, нахиляючись за каменем, якщо не знаеш сили свого суперника. Зважай, це буде банальна дiлова угода..

Наступноi митi кiт в ореолi блакитi нарештi перестав мене гiпнотизувати. Беззвучно вiдкидаючи довгу тiнь, так само нечутно розчинився у синiй темрявi. Ми з Лисом зосталися самi.»

Тригорiя – середнi смуги Надмор»я

Знають руiни: правду закопують пiд фундамент або з кiнцями топлять у в’язi болiт.. Палять, травлять, розстрiлюють. Трапляеться, iй вдаеться вижити i сховатись. Рукописнi тексти – ненадiйнi мiсця, вогнедоступнi. У iх рядки не втечеш – нишпорки винюхають, пiдмiнять. Ось i замуровують пам’ять у скельний бетон.

Буденнi реалii Знайдення не суперечать капризним законам свiтобудовноi гойдалки: галантний лицар на пробу одержимий хробаком iгроманii, мрiйлива красуня – хизою i лицемiрством, чуйний батько – манiакальний правитель-монарх. Голошкiрi не втомлюються iдеалiзувати або винищувати собi подiбних, вiдривають i перефарбовують хвости на списах, руйнують стовпи пам’ятi, перетасовують слова. А швидкi вiтри змiтають крихти i кiстки усiх земних бенкетiв. Нiщо нiколи не бiле – лиш свiтла замало, щоб побачити пляму. І нiщо не чорне, якщо звiльняе вiд болю.

Пустеля далеко котить пiщанi гребнi. Той пил забивае вiтром шпарини, проникае скрiзь. І в смугастих землях Знайдення свiтова гармонiя творилася не добрими перемогами, не зваленим у прiрву драконом – у ii пiдмурках палахкотiв незгасаючий вогонь протиборства, непримиримоi вiйни не мiж протилежностями, а мiж кровними родичами.. Не чорне бруднило бiле.. Просто сiрi змагались зi смугастими..

За пультом абсолютноi влади у середнiх i крайнiх смугах Знайдення сидiв Тригор Триликий – один iз тих довгожителiв, якi ховаються за товстою ширмою i змiнними масками. Буднi владотворця – нескiнченна низка потворних суспiльних реалiй, якi вiн довго терпiв i нарештi перерiзав. Бо свiт пiднiжних мандрiвок мiжчассям розширював прихованi горизонти.

Завдячуючи випадку, Тригор об’еднав жменьку вiдокремлених середнiх феодальних провiнцiй iз крайнiми. У них процвiтала торгiвля пiднiжними вояж-ресурсами, технологiчними i людськими. Йому не вдалось пiдняти планку у мистецтвi управлiння, зате вiн змiг скоротити чисельнiсть пiдданих. Населення Тригорii рiдшало, бо утiкало iз середнiх смуг у верхнi – адеманськi або в Геолiйськi гори в силу перiодичних набiгiв крагунських легiонiв, якi викрадали дiтей для вiйськових i наукових потреб свого монарха. Людськi ресурси не вичерпувалися лиш iз огляду на безперевнi мiграцiйнi процеси у цьому краi.

Життя Тригора знало два перiоди, роздiлених обертами часових виткiв. Вiн не мав люблячоi матерi, тому що був продуктом генетичних манiпуляцiй свого батька – Тригора Дволикого i з’явився на свiт iз нутра бiонiчного iнкубатора. Хлопчик мав стати зразковою копiею старшого Тригора, але вiд помилок не застрахованi навiть бездоганнi системи.

Немовля викрала бiснувата дочка його пiдслiпуватоi покоiвки i продала кочiвному табору за дрiбку якихось магiчних спецiй. Дволикий зi своiми крагунами гнався за кочiвниками чотири доби. Не iвши i не спавши, лютував i карав усiх без розбору. Вiн передушив увесь дорослий люд табору. Не пошкодував навiть дiтей, але.., але свого сина так i не знайшов.

Коли бездiтний володар нижнiх смуг Оллеяр вiддавав погребальнiй церемонii свою молоду дружину, повз нього прохромала стара худюща юлка. Із рваноi торби, що гойдалась на рельефних ребрах, донiсся дитячий плач. Нiхто з юрби не виказав свого права на вичахлу голодом в’ючну тварину та живий ii багаж. Царською милiстю охлялого хлопчика залишили при дворi. Примхлива доля дарувала малому те, чого вiн би не отримав вiд свого генетичного батька. Його любили..

У пам’ять про сум’ятну нiч Оллеяр виростив i виховав дитину, мов власну. І вже на порозi смертi передав юному Тригоровi владу над землею, яку вiн заприсягся боронити.

Тим часом Дволикий не змiг повторити експеримент iз продукуванням нового спадкоемця. Вiн вiддавався лютi i шаленству, не вiдаючи, що його генетична копiя росте в оточеннi турботи i людськоi ласки, а не осмислюе способи впливу на психiку рабiв.

Пустелi було завгодно, щоб вони знайшли один одного. Власне вiдображення важко не упiзнати. Дволикий не вiдмовився вiд гонитви за втраченим, але абсолютного впливу на сина-монарха не мiг мати.

Дволикий не припиняв спроби улестити сусiда. Вiн дiлився сакральним i вiдкривав очам незбагненi для розуму та безмiрнi у силi можливостi втручання у чужi свiти та долi. Вони стали полiтичними спiльниками, об’еднавши iх землi, тiльки молодому Тригору цей новий тандем принiс розчарування.

Юний правитель смугастих земель занадто швидко пiдхопив синдром престольноi втоми. Вiн приймав отруту премудрих знань не дозами, а великими спраглими ковтками, що мало його не задушили. Це була цiна, яку платять владолюбцi: тримати у правицi мiльйони повiдкiв i боятися, що вони вислизнуть, залишивши його самого у путах.

Звiвши до мiнiмуму видиме спiлкування iз його реальнiстю, вихованець Оллеяра пiддався манливому зову чужих нових берегiв. Вiн зникав так часто i так надовго, що пiдданi зажадали вiд нього пояснень. Щоб втримати васалiв у покорi, знадобились тиранiчнi методи.

Його чекала участь самiтника i доля монарха-вигнанця. Лиш крагунськi легiони його батька допомагали втримувати провiнцiйних правителiв вiд бажання розпочати внутрiшню вiйну. Коли Дволикий отримав свiй передоз старостi i назавжди попрощався зi Знайденням, син вiддалився вiд реальностi крайнiм чином.

Триликий пiшов далi свого наставника. Вiн домiгся бiльших успiхiв в експериментах iз гордонiтною породою. Якщо старший лиш переселяв людей iз потрiбними йому навиками, здiбностями та хистом, то його молодша копiя розпочала спорудження власного кишенькового свiту мiжчасся.

У такий спосiб Триликий позбудеться галасливоi юрби, залишивши при собi лиш жменьку найвiрнiших. Вiн вiдгородиться вiд дурнiв i невдах – нехай виживають, як умiють. Його амбiтна велич збудуе внутрiшнiй свiт iз новими законами i його правилами. Населить його слухняними васалами, iстотами рiдкiсного дару.

Дволикому забракло умiнь обдурити смерть, але Триликому вона ще викаже свiй подив. Коли великий манiпулятор поглядав у недалеке майбутне, вiн тривожився: на пiвнiчному сходi вiд його досяжних кордонiв пускала коренi нова цивiлiзацiя. Чорнокрилi грихани еволюцiонували у нову расу i змогли розширити кордони власноi iмперii далеко на пiвнiч. У них було небо i дивне мiсто на пагорбi крайньоi сушi Надмор’я, а вiдтак, вони пiдкорювали новi острiвнi землi. Без армiй, без вiйн, без технологiй..

Найбiльше Триликого непокоiв симбiоз двох рас. Той виток мiг дати надто сильнi паростки. Близьке сусiдство сильного конкурента – це та загроза, яка вiдбирае сон у владотворцiв. Тригорова влада пiдтримувалася страхом його надможливостей. Новiтня могутнiсть на адеманських пагорбах вибухне натхненним джерелом iз земних глибин, щоб проникнути у свiдомiсть рiзних рас i виростити нове поколiння. Це буде епiчна хода грандiозних задумiв i гориходних держав.