Адеман. Орбітальне фентезі

Наповнена прозорими бульбашками, вона залишала чорнильнi слiди. Ось чого тобi вiд мене треба, дiдько.. Давай познайомимось.. Я.., хто тепер я?

Вiн не йшов на контакт: словеснi ридання, прокльони, подяки i рiзного роду прохання зникали безслiдно разом з брудним посудом. Ігнор тривав якийсь час.. Перша записка складалася всього лиш з одного речення: «Пиши – будеш вiльний».

Щоб звiльнитися, я був готовий на все. Та не розумiв, про що писати. Знову прийшла коротка вiдповiдь: «Твоеi пам’ятi час не краде»

Наглядач чекав вiд мене сповiдi. Спогади.. У мене не залишилось бiльшого.

Я склеiв iх iз уривкiв нiкчемних просвiтлень. Я нiчого не додав i не придумав. Менi бiльше нiчого додати. Вiдпусти, як обiцяв.»

Лихий вiсник

Рiдколiсся змiнилось неприглядним скельним краем. На змiну прохолодним тiням прийшов сланцевий пил i кам’яне бездорiжжя..

По обiдi гладкi камiннi брили сильно нагрiвалися. У ландшафт не вписувалися новонасадженi мiж бiльшими плитами лунки-курильнi i глинистi калюжi, що ось-ось готувалися закипiти. Життя лиш недавно утекло iз цiеi кам’яноi сковорiдки, залишивши по собi скалiченоi форми повзучi стебла, трухлявi обрубки коренiв та згустки сiрого попелу. Де-не-де визирали скелетнi решки гiрських хижакiв i слiди моноколiс.

Гiрська тропа вивела дiвчину на пологе плато. Тиха безодня унизу озивалася вiдлунням каменепаду, але жодна пташина душа не подала ознак присутностi. Здавалось, навiть вiтер оминав це спустошене мiсце пiд небом Знайдення.

Канатна дорога, якою ще торiк вона збiгала до платформи рудокопiв, як виявилось, зовсiм зiтлiла. Схоже, копальню теж закрили, бо iншого шляху для переправи гiрських кристалiв просто не iснувало. Довелось будити Гелену. Їi видющий приятель прокинеться лиш в сутiнках. Інстинкт напiвкровки ще не видавав збоiв у сумнiвних ситуацiях денноi частини доби. Болокiт видряпав заховану пiд дрiбними уламками бiльшу плиту. За нею ховався короткий видовбаний у скелi лаз, що вивiв парочку на протилежний пологий схил штучного походження.

Сонця в парi немилосердно палили. Гелена ступала вальяжно i опасливо.

Дощова вода вибрала своi резерви, привал не передбачався.

Дiвчина сподiвалась уникнути зустрiчi з мiсцевими рудокопами, людьми понурими i потайними. Колишнi в’язнi, затаврованi суспiльством, збудували тут гiрське селище i добували у пiдземних надрах iллейнi скарби. Енергiя цих кристалi пульсувала стiйким холодним свiтло, яке не завдае дiтям опiкiв i дахiв не спалюе. Блакитнi сльози ростуть у найтемнiших пiдтоплених печерах, i дiстатися до них можуть лиш затятi мисливцi за коштовностями.

Лиха слава не робила честi колишнiм злочинцям. Але Евена вiдчула безпеку цих мiсць, як людський вакуум. Рудокопи теж.. пiшли.

Силует шпилястоi вершини Слiпоi гори майже пробивався крiзь курильну завiсу. На тих гладких скельних навiсах вiддавна були посадковi платформи для свiтлокрилих.

Спускаючись, Евена намагалася рiдше дихати, але новий стрiмкий пiдйом збивав ритм. Димова завiса густiшала, i щоразу бiльше незримих голок боляче врiзалося в легенi. Гаряча задуха зовсiм не турбувала чотирилапу, бо вона зупинялась лише, щоб озиратися. Силует Слiпня знайшовся на старому мiсцi.

При основi шпилю пiд присадженими навiсами димовi стовпи закручувалися i обтiкали гору молочним потоком. Увагу медоокоi привернула темна глиба. Розмазавши по лицi i шиi пил iз потом, дiвчина зосередила увагу.. на рухомiй плямi. Спека прогнала не усiх.

Здаля вiн нагадувала свiтлокрила. Однак, чим ближче вона наближалася, тим бiльше закрадалася у душу пiдозра, що на картинцi присутнi незнайомi ранiше деталi. Очi розпiзнавали звичнi привiтнi жести, але вiдлуння дротяного шелесту, немов морське шумовиння iз рогатоi спiральноi мушлi, гасило попередне враження.

Такого кута повороту голови у свiтлокрила Евена не бачила. Зовнi схожий на жителя висотних карнизiв, вiдрiзнявся вiд своiх адеманських родичiв темно-синiм окрасом лускатоi бронi i гнучкiшою, хоч i вкороченою шиею. На долю секунди розгубившись, адеманка розправила плечi i видавила подобу усмiшки:

– Вiтаю тебе, легiонере! – вийшло не цiлком переконливо.

Синьокрил витримував паузу, уважно розглядаючи запилене обличчя незнайомки. Вiн сумнiвався недовго. Запорошений сiрий хвiст здмухнув пiдозри. Але дiвчинi було незатишно пiд ковпаком його пронизливого темного погляду, тому вона починала дратуватися:

– Сама знаю, який у мене.., – i не договорила.

– Честь – служити адеманському Клеврiону, – як у скельну породу встромили дюжину лез, заскрипiв голос прибульця. – Бойове маскування дуже доречне. Сiрiсть не видасть тебе землi, але маеш вгамувати свою рвучкiсть.

– Я.. чула про таких, як ти… Люди не вигадують, – не здавалась юна адеманка.

– Можеш звати мене.. Синiм, – клiпнуло лiве око прибульця. – У всього, навiть дуже рiдкiсного, мае бути якесь iм’я, цiдити з нього воду.

– Вони прислали тебе.. не по воду… Щось трапилось? – на останнiх словах Ева понизила недовiрливо голос.

– Бiда осiдлала воду, – Синiй здавалось зважував своi вiдповiдi. – Нi Клеврiону, нi Легiону.. Одним словом, нiкому розпоряджатися на адеманському пагорбi. Усе сталось дуже швидко. І маеш рацiю: там, унизу.. Я.., я не вмiю дiбрати вiрних слiв..

– Ти можеш казати правду, якщо знаеш ii, – дiвчину зараз важко було чимось налякати. Вона було втомлена, зла i голодна, тому егоiстично жадала почути усi вiдповiдi, не злiтаючи з мiсця.

– Учора вночi я говорив iз нею.., ну, твоiм провiдником. Перевiзники не прилетять. Надто пiзно.., стрiмкi подii.. Є таке застарiле слово.. – вiйна.. Ну знаеш, коли сусiди вдаються до бiльшого, нiж словеснi перепалки. Не знаю, що воно насправдi, але то.. почалося, – крилань говорив уривчасто пошепки, так нiби його думки перескакували через якiсь подii. – Твоя справа – довiряти менi, чи пiти, але вiтер вiд того не змiниться.

Евена не виглядала розгубленою. Бiльше втомленою. І незнайомцю не хапалася довiряти:

– Ти здивуешся: вiтер кориться, коли надто припече…

– Вiйною, що постала iз кровi, керувати важче. Історiя моеi раси приховала деякi подробицi життя Танала. Тобi вiдомо про молодшого його сина? – Синiй вперше заговорив на видиху.

– Замковi печери пiд Адеманом ще страхають дiтей тими мутними фресками. Але ж вiйна мiж людьми i гриханами залишилася в минулому?

– Тодi тобi не треба розповiдати про третього.., того, хто через неврожай огрумiв був вiд народження, ну скажiмо, трохи неповноцiнним i обдiлений здатнiстю лiтати. У всьому винна засуха i.. Пустеля.

– Якщо iснують тобi подiбнi, значить десь живуть i нащадки третього брата.

– Існували…

– Тобто? Вони що, вимерли?

– Те, чим вони стали.. Змiнились.. Іншого слова я не знаю, але воно не пояснить тих процесiв. На крайньому заходi Бiлий океан закипае i пiниться, а береги його гладко блищать, мов скло. Там гиблi мiсця – там нiщо б не вижило. А безкрилi змогли..

– Я бачила край тоi зони.. Нiколи б не повiрила, що мiж пилом i пiною можна жити.

– Не життя, а виживання. Кажуть, саме скрута змушуе активiзувати прихованi резерви органiзму. Щоб вижити, iм довелось забути свое походження i родовi домовленостi. Ймовiрно, щоб змiнитися, вони доклали максимум зусиль i мiнiмум часу. Безкрилi пiдняли отруйний срiблястий мул на гребiнь хвиль, а мали його глядiти. Це значить, що змiни торкнулись не самоi лишень зовнiшностi. Свiтлокрилi надто пiзно усвiдомили небезпеку, i все ж протрубили про загрозу долинi. Сьогоднi перед свiтанком першого сонця нiч над пагорбом адеманським взялася спалахами. Нiхто iз вцiлiлих не знае, що сталося, але… Адеману – як нема.. Нi з неба, анi з землi.. нiхто його не бачить.

Евена перейняла естафету мовчання. Тiльки свердлила медовим взором горизонт, вишукуючи пiдстави.

– Тобi нiкуди повертатися, вибач.., – пробивався пташиний шелест крiзь людське заперечення.

– Як? – голос вiдмовлявся слугувати, нiби його душили.

– Жоден iз тих небагатьох, якi були за межами силового накриттям, не розумiе. Мiсто на пагорбi.. просто зникло. Там.. тiльки сiрий порох. Нi каменю, нi кiстки вцiлiлоi. Великий цвинтар на березi солодкого моря..

– Сам вiриш.. у те, що бачив? – ще перемiг тон удаваноi байдужостi. Дiвчина ледве могла змагатися iз хвилею, яка ii душила.

– Ілюзiя це чи правда, хтось згодом розбереться, але тобi залишатися тут не можна. Я маю забрати вас подалi вiд зони прицiлу, доки… доки ми будемо готовi. Безкрилi не зупиняться. Вони замахнулися на острiвну Імперiю, i вони переслiдуватимуть вцiлiлих.

– Вони знають про гордонiтнi схрони? – Ева не зустрiчалися з третiм братом, але iй була вiдома зустрiч з iншим ворогом.

– Малоймовiрно, але в силу обставин наш давнiй невмирущий «друг» захоче скористатись вигодою. Хто зна, що вiн замислить: об’еднатись iз ними заодно, щоб прискорити розорення Долини Гнiзд, чи стояти осторонь i вичiкувати вдалого моменту. І все ж у Тригора репутацiя деспота, але не дурня. Дiлитись знаннями про гордонiтнi лази iз будь-ким вiн не стане.

– Доки на ваги не покладуть щось цiннiше.. Нам треба знайти Лагоса. Хранитель знае бiльше, нiж увесь Клеврiон поколiнь.

– Це той бородань, що був тобi за батька? – синьокрил замислено сколював плиту масивними кiгтями. – Вiн – знайдений чужинець, а стосовно Клеврiону.., то вже.. нема його. Ти i ще Гор’ян.. не встигли.