– Доброi ночi, володарко болотяних пацюкiв, хай береже тебе велика Пустеля, – зiрвавшись з мiсця, крилань знову сколихнув принишклу у деревнiй кронi тишу. Огорнутий золотавим пилом, ледь торкнувся темною тiнню землi, щоб розчинитися помiж хмар у мутному небi.
– Будь впевнений: вона тебе почула.., – кiшка говорила з лiсом – нiхто з ii оточення не мiг назвати ii приязною.
Із рукопису негероя. Куди пропадають люди?
«Струшувати iз дерев яблука, чи рвати iх зеленими.. То був хробачливий сад. Я зачинив за собою хвiртку, кинув з рук почорнiлого сiкатора, бо зiбрався додому. Тихий вечiр обiцяв менi скласти пару, але з дiри у небi вилилася гроза. Вручила менi символiчний двозубець, накресливши нiч на обрii. «Воюй!» – додала, i я пiдкорився, опустивши плечi: пiшов з ним у бiй косити нетрi i русла вiдводити. Невдовзi молодi яблунi, розкiшнi i щедрi, розквiтли новим Еденом.
Потiм прилiз варан зi сльозливими очима, роззявив землисту пащу i став хлебтати живильнi соки. Я кинув двозубця. Поцiлив. Голову ненаситного прищемило лещатами до яблуньки. Звiр вигинався, клацав зубами i бив хвостом. Нi пiти, нi вмерти вiн не мiг. Я залишився його стерегти. Знову чекатиму вечора i новоi грози, i рум’яних яблук, омитих дощами. Доки iх стерегтиму, цвiстимуть новi дерева, i новi садiвники не проситимуться додому..
Що люди бачать увi снi, хранителi виловлюю iз пилових бурь i гроз. Бачать i пишуть подiбнi iсторii. Про себе i для подiбних собi. Слiдами негероiв вистеленi i блудливi стежки Знайдення, i швидкiснi траси Втраченого свiту.. Моiй в’язi довелось довго плутати.. у формулах мiж чисел i знакiв, у Тригорових лабiринтах, мiж барханами штучних пустель, у трясовинах смугастих земель, в рядах крагунських легiонiв, мiж горянських стрiх Геолii i злiтних смуг агорiйських грозольотiв.
Задуми прагнуть тишi, а люди, якi беруть на зберiгання чужi таемницi – чистого сумлiння. Звичка спокушених – не розголошувати деталей незакiнченоi справи. У Знайденому свiтi стратегiчно цiнна гра у стару мовчанку. Чи легше змусити грозу випити сироп вiд кашлю, нiж забiлити вуха стiнам? Чотирма руками погоджуюсь. Гроза вилiкуеться, людина вiд тiеi жаги – нiколи.
Танали, тригори, олiвii – вiнценосцi i претенденти на кровний iх спадок, якi тиражують вухастих нишпорок. Кожному мариться змова, кожен змагаеться з власними демонами, але викошуе буйнi сади i вiтрянi довгокосi дiброви.
Правду шукати у рядках красиво кривих i мiж ними – гiдна справа книжникiв, та оманливий ii пiслясмак. Бо повiрять вони у власну мудрiсть, одуренi вродженим хистом поводиря.
Запах – спокусник звиватиметься мiж руiн мертвого мiста. До пiдземноi кав’ярнi – лиш пригнути голову. З порогу пригощатиме фiсташковим пломбiром, приправленим стронцiем. Смоляну кiптяву назве квiтковим пилком, оплавлений чорний камiнь – скандинавським стилем. Чиюсь зiгнилу кiнцiвку цiлуватиме i слухатиме убогу мелодiю iржавоi гiтари-труни. Убога клiть примариться шипшиновим садом – не бiйся зiв’ялих голiвок, вони – людськi.
Поводир на тих руiнах – сутулий спецiалiст по зв’язку iз суспiльством, облисiлий на скронях, але з живими очима-револьверами. Як варiант, найманий лiтописець для нарощування слави i клонування героiв, у засаленiй бородi якого застряли обiднi крихти. Обое вимушено коряться, але почуваються майже щасливими: вони заслужили свое мiсце в загальнiй нiшi. Хто шукатиме першу iскру, нехай спробуе протиснутись мiж хитрими штуками-уламками, якими списанi листки.
Полотна для писання у Знайденнi витканi iз жовтих волокон польових царинок. Якщо слова не читаються, ненаситнi згризають краi, шукаючи сенс мiж тороками. Голод – сильний штовхач. Чорнило зволiкае висихати – п’ють його. Настирливi листконошi не втомляться вимагати чергового епiзоду, чигаючи пiд вiкнами. Шкода газон. Дожени iх, Пустеля.
Це перегони. На дистанцiю без фiнiшноi мiтки. На трибунах – воскованi усмiшки i тiнi двiйникiв, на лицях вершителiв – пробiли. Палець вгору – лицедiй, униз – будь хранителем у Знайденнi. Чи втомишся ти колись, рука зi стартером?»
* * *
«Записувати подii iз кiнця – один iз нехитрих способiв вберегтися вiд спокуси домальовувати гарних кучерiв персонажам сiрим i помноженим. Але ще – це едина можливiсть перестати заглядати наперед.
Молодого i зухвалого лiплять iз бiлоi глини, щоб випалити героя. Бо не шляхетно якось це: вiдкопувати з-пiд купи бруду та смiття майже мертвого i ледве вiдважного, аби потiм, вимiряючи його, гратися ним у солдатика.
Життевий цикл рафiнованих персонажiв незмiнний: народитись, змагатись, перемогти i в свiтлi софiтiв покинути сцену. Не досягне промiнь того, хто, довго ховаючись в тiнi, не може пiрнути за лаштунки, щоб просто пiти.
Моя з’ява тут вплiтаеться надтрiснутою жилою у стару рибацьку сiть, безмiрну кiлькiсть разiв латану i рвану. І мае закiнчитися там, де був колись зав’язаний перший вузол, що позбавив мене спогаду. Як ослаблюються канатнi мости над головою i починае знову кришитися нитками небосхил, забута мить спалахуе i освiтлюе на мить мою темну печеру.
Беруся з фiналу, щоб встигнути до початку вiдлiку. На той самий край зародження давнього протистояння. Пiдозрюю, цей лист зiтлiе задовго до того, як зiрвуть iз нього восковий вiдтиск.
Колись пiзнiше я подумаю, що робитиму це для звiльнення, але тут, сидячи пiд склепiнням iз мотузяних петель, де фiнiшуе старт i торочиться нитками пам’ять, знаю: тюремнi мури не обмежуються стiнами. Вихiд – не там, де маячить свiтло чи прощупуеться подвiйне дно. Визволення на вивернутому боцi сот спогадiв. Коли спаде останнiй вузол, i я пригадаю те, що знав до початку себе, доведеться перейти на iнший, безжальний бiк цензури.
Печерник-упорядник помiтить тiнi проти лiтер, вистелить зi своiх пiдозр нiшу в стiнi, черкне «пташку» бiля iменi i.. замуруе. Згадки про стару обiцянку обпiкають надкушеною правдою: сонця народжуються парами.
Це гра, у якiй вiдсутнi овацii i переможцi. Сенс якоi в тому, щоб нiколи не спинятись. Де нема списку iз правилами, бо важлива невпиннiсть. А Пустеля – ii вiсь.»
* * *
«Одноi зухвалоi зоряноi доби засвiтиться багряний карлик. Вiку його нiхто не пам’ятатиме, бо тьмяних не помiчають. У тiнi сяючого брата, довгожитель не викаже млявоi присутностi. Розумiючи призначення сонць, своеi причетностi не пригадае. Нудьгуючи, довго дивитиметься, як буянить i вигинаеться зiрваний повзунок пiсочного життя. Абсурдно будити Пустелю, закидаючи ii жменями мiсячного гравiю.
Земнi кривди – не новi, та й перемоги – тлiннi. Просвiтлення, мов м’ячики бiльярднi, – колись закочуються. Кожна ява булькне каменем, залишивши хвилi. Читати цi кола на водi – не найнуднiше у свiтi дiло, коли зайнятись особливо нiчим.
Усе нове, що написане, i старе.. знайденi задовго до початку. Немае змiсту в iсторii та ii повчаннях для того, хто застряг на узбiччi, звiвши скам’янiлий погляд до свiтла, що бiльше не грiе. І нема бiльшоi надii, нiж та, що одвiчно штовхае пiрнати у заграву незмiнно нових свiтанкiв.
Нинiшнiй день буде iншим. Не схожим на вчора i завтра.
Ранок повториться ковтком води, але iз новим смаком. Вже iнша хвиля сильнiше притягнеться зграйкою мiсяцiв, i, не перестаючи бути просто водою, почне убивати, щоб потому творити нинiшнiй рельеф i дарувати територii новим видам. У всiх своiх загрозливих змiнах вона – лиш крапля, крихта льоду, що прагне стати кипучим океаном життя.
Іскра волiе творити. Запалювати, сяяти i рости. Лиш пожежi i попiл замiтають шлейфом траекторiю ii епiчного ходу.
В одвiчних таких мандрах, багато разiв втрачаючи, щоб заново вiднайти, бачиш сенс не в сяйвi свiтового порядку, а в розумiннi необхiдностi усiх на свiтi змiн. Грати на старих заiржавiлих струнах – iще одна спроба дати старiй мелодii новi слова.
Як одна жила обiрветься, заплямувавши краплями iншi, я повiрю не в звуковий ряд i не в гармонiю порядку. Я повiрю у пiсню кровi, якiй не треба голосу, щоб розбити лiд чи роздмухати полум’я. Як камiнь зависне, уперто долаючи канони фiзики, не бажаючи булькати, я повiрю не в закон. А повiрю у гравiй..
Вона – той пил i крапля, що сама не падае i менi.. не дае.
Нехай у новому часi випурхне летючкою iз сiро-жовтими очима – я упiзнаю ii усякою. Такою, що тiкае сумнiвно, полюе незграбно, та не прогинаеться пiд заточеним вiстрям знайомого вбивцi. Не тому, що безстрашна, а тому, що жити вмiе натхненно. Вона смiеться до мене текучим бiлим свiтлом i обiцяе.. не закiнчуватись.
Колишню я знав ii надто мало, бо гадав, що матиму поруч вдосталь рокiв. Іншу не пiзнаю, мабуть, нiколи. Уламки зi спогадiв про таку, як вона, стали щiлиною iскри для подiбних менi.
Тягнутись до дверноi клямки, доки росту хватить малечого. Рватись за горизонт, доки неба вистачить синього. Першi спроби пiзнавати свiт виколупують iз каменiв серця.
Єдинi у своему прагненнi вирости, земнi дiти однаково безпечнi i зухвалi. Граючись iз паперовими муляжами на водi, торкаючись стиглоi м’якоi глини, втоптуючи карамельки у розпечений асфальт, не шукають iстини чи сенсу. Їм природно грузнути ногами в багнюцi i полохати тишу, злизувати росу на пiдвiконнi i копiювати поведiнку степового канюка. Із вiтром змагатись, вiд грози пiд ковдрою ховатись.. Або ж не лякатись i питати про все на свiтi. Коли нiчне травневе небо розпорюе блискавка i заходиться мокрим кашлем грiм, бiле свiтло повертае менi ii дитячi фото.
Інша вона ривком тенiсистки зiштовхнула планету. Бiль, що додае мужностi i сили, назавжди вiдбирае дитинство.
Бiльше земля не змусить гойдатися. Бiлий океан не топитиме, сонця не заслiплять, нiч не схвилюе. Понад сушею вона недосяжна, понад безоднями вiльна.
Покликав би ii. Якби знав.., як.
Нареченi соцiумом знають своi iмена. Озираються на вiбрацii знайомих iм звукiв. А тi, що ховаються пiд високими стелями Тригорових зелених лабiринтiв, голови не повертають. Заручники власноi унiкальностi, не пам’ятають анi iншого iгрового поля, анi власних iмен. Не кожному випадае осяяна здогадом мить, щоб зупинитись i змiряти вiдстань до перегородки. Тi, що змогли, стали безiменними. Нехай землю успадковують смиреннi – смiливцi переступлять вогняне коло, щоб досягнути неба.
Руйнування ширм – добрий ii дар. Не вiдае, куди мчить, i не знае iнших горизонтiв крайнiше крайнiх. Їi зiр приваблюють тiнi невидимих ниток i лякливих силуетiв, занедбанi стежки, вiдлюднi майдани i сяйво парованих зiрок.
Дотягнувся б до тоi самоi. Якби.. мiг.
Що зорi умiють зваблювати, знають усi. Звабленi, тi, що кидають гральнi костi, знають лиш пошепки: траекторii визначенi, швидкiсть змiряна, а мiсце падiння помiчене старим бiлим хрестиком. Усi вiрять, тому що страхаються не вiрити. Не про неi це.
Я люблю ii. Не тому, що знаю давно i впiзнаю у пiтьмi ii кроки. Тому, що вона iнша. Не схожа нi на мене, анi на свою земну матiр, i завжди буде триматися осторонь. Якщо до цiлiсностi склеiти усi шматки розбитого горнятка, може статись – один зостанеться зайвий. Цим уламком буде вона. Частиною вiд iншого i не цiлого, не мого.
Я не знаю, як ii називати, не знаю, чи загляну колись знов у тi пiщанi озера, чи обiйму i скажу, що люблю i вiрю в неi. Лишень вiдчуваю незриму ii присутнiсть у затяжних спалахах грози. Чую смiх, який обiцяе розлитися океаном, запах дорожнього пилу, прибитого першими краплями зливи i вивiряння довгого погляду – поруч iз нею вона.. Спи Пустеле.. Онде кришаться твоi береги.. Дитяча рука набирае гравiю повнi жменi.. Ану, як.. долетить.»
* * *
«Володарко, не маркуй свiтлом приречених на темну гру. Не слiпи тих, хто, живучи у пiтьмi, не бачив нiколи тiней. Благослови оселю, ту що без вiкон. Вона не видасть.
Рудокрилi пустельники, дiти тихих лiтнiх сутiнкiв безшумно приходили зi свiтлоi темряви, щоб позолотити вечiрнiм спiвом смугасту землю. Із тремтливими нотками в голосi скльовували iз пiснi слова й акорди. Несли iх Пустелi.. Те, що губилось дорогою, проростало голосом iз трави i квiтки, з iншого ткали своi епоси вершителi мiж людьми.
Уперше я почув ii з дитячих вуст. Незнайомi слова покладенi на старий мотив у виконаннi володаря iз сором’язливою усмiшкою. Сукенка в горошок, рипуча гойдалка, бiлий кiт i нев’янучi квiти спiвали в один голос:
«Зимовий ранок не проспи. Вiдкинь липку утому – дивись за обрiй, вiдчувай: повернемось додому. Зоря – зрадлива, що вгорi, лишень затиснута в руцi навчить тебе простому…»