Адеман. Орбітальне фентезі

Виповзти iз неi самому несила, тому що борсатись на ii днi легше, нiж обдирати кiстяшками пальцiв навiснi стiни. Мужнiсть програла двобiй iз сумлiнням, а я уперше вiдчув присутнiсть невидимого лялькаря. Вiн усе спланував, зробивши кожен мiй крок схожим на сiпання марiонетки у петлi. Змагатися iз ним – що воювати iз власним божевiллям. Я спав, iв, ходив на роботу – виконував простi i складнi рухи по iнерцii, без осмислення, мов сновида. Я втратив цiкавiсть до свiту, та скоро свiт став мене iгнорувати i згорнувся до розмiру вузенького скляного горла. Все стало неважливим, непотрiбним, незначним.

Я мiг би сам поставити собi дiагноз, якби залишався самим собою. Вiд колишнього мене нiчого не зосталося – втративши майбутне, я поволi прощався iз тим, що мало стати минулим. Юлька пiшла – зiбрала малу свою валiзу для вiдряджень, тихо прикрила дверi, i бiльше ми не бачились. Героiня.. Стiльки витерпiти безслiзно i безслiвно. Вона завжди була сильною. Настiльки, що мала сили не звинувачувати мене навiть очима. Якби вона плакала, можливо, не жалiвся би я. Але вона просто мовчала, так, нiби забула усi тi мови, якими вмiла говорити.

Колись давно я теж умiв говорити, що любив. Такi, як вона, – рiдкiснi «мерси» помiж людей. Я пiдозрював, що ii бос нерiвно дихае i щедро удобрюе любовну ниву, але менi було байдуже. Нехай буде щаслива, бо я – живий портрет ii втрати i свого злочину, зi мною вона вичахне i зiв’яне.

Сам би я нiколи не зробив такого кроку – Солька, ii iграшки i речi не вiдпускали. Бiля дверей дитячоi гравiтацiя вiдбирала ходу i розтягувала фiзичний час. У вiйнi iз власним розумом допомогла надiйна отрута. Горло iз чистою заспиртованою правдою говорило зi мною: «Спи, убивця!». Воно – мiй порятунок i мiй кат. Із ним я вiдпустив Юльку, але не себе… Із ним скорочувались сiрi моменти пробудження i вiдступали осiннi пташинi спогади. Із ним я бачив едину цiль – забутися.

Одного такого туманного зимового дня бiлозубi пацюки в дiлових шкурках iз людей заявились на моему порозi iз розповiдями про принади реабiлiтацiйного центру «Лiга вiдроджених». Для бою iз ними менi забракло тверезих набоiв. Потiм я прокинувся пiд дахом iз холодноi синяви над нестриженою головою. Без документiв, ключiв i «пального». Таким чином пiсля кiлькох невдалих спроб потрапити у свою «буду», побитий мокрий «пес» знюхався зi зграею собi подiбних.

Не знав, що життя на зашкарублому днi староi каструлi суспiльства може бути таким.. довгим. Найбiльшу живучiсть демонстрували актори з фiзичними вадами – жебраки професiйного рiвня у драматичному жанрi. Найменшу – наiвнi сiроштанцi, яких гнало iз дому банальне сiмейне насильство. Особи, iнфiкованi слабоумством, та дiти-втiкачi виростали у пiдворiттях, як дощовики пiсля зливи. Із тою з швидкiстю i закопувались..

Третина народу вiрила iсторiям про чорних ниркорвачiв, менша винуватила провладних неожидiв у тотальних змовах, але бiльшiсть вiдмовчувалась iз розумним видом. Убогi лежнi-вiвцi, гiени в рясi, старi вовки-падальщики ставали вiдполiрованими гвинтиками бандитськоi машини. Будеш крутити педалi – ще поживеш. А нi – скотишся на узбiччя. Не принизливо, коли кидаються об’iдками замурзанi роми, коли спиш iз дворнягами, знаеш смак мiськоi дичини i не цураешся смороду смiттевих бакiв.. Принизливо розплющувати очi.

Згадуючи це, як сон, що тривав чотири зими, сам собi не вiрю. Так довго там не живуть. Вiк гризуна в природi – неповний рiк, але ж вiн плодючий, гад. Безпритульнi такi ж плiднi на всяку заразу. Благо, людськi щуролови негласно воюють iз тим нашестям, адже чеснiй братii потрiбнi чистенькi пiд’iзди i свiжi лавочки у скверах, щоб дурити самих себе.

І я тее чинив. Орденами розцяцькована шкура, а татуюванням – нутро.

Із чужого досвiду знаю, що повернення звiдти нема – винятки ну дуже поодинокi. Але в силу обставин мiй темний тунель трiснув.

У Люськи-собачницi з’явився новий платоспроможний квартирант. Вiчно твереза, але зi спухлою подобою лиця пiд свист ватаги п’яних бандерлогiв виставила мене пiд зимовий дощ замерзати. Довелося шукати iншу нiчлiжку, i я почвалав до центру мiста, осяяного святковою iлюмiнацiею, як мотиль пiд гiпнозом. Вiдсутнiсть снiгу та морозу у груднi нiкого не дивувала, але вiтер у парi з дрiбною мжичкою лютiшав, тому я квапився, як мiг. Сповiльнив ходу, примiтивши бiля гамiрноi забiгайлiвки пiрамiду з нiг та коробок. Брати слiд мене навчила скрута. «Повелителька» кухнi жбурнула свою ношу бiля переповнених контейнерiв i попливла до заднiх дверей нiчного «звiринця».

На тому «святi» життя бути самотнiм – рiдкiсна удача. Менi вона оскалилась. Ще одна баба iз довгими пасмами рiдкого перекисного волосся – лихий знак. На очi сповзала червона в’язана шапка iз товстим вiдворотом. Широке розпашiле лице, розмазана помадна фарба та блiдий вiдьмачий нiс, в’язка ключiв, затиснутих мiж червоних сосисок-пальцiв – типовий набiр iнструментiв для знущань над дворнягами. Я роздивився ii риси у свiтлi пiд’iздного лiхтаря, самого ж ховала тiнь. Сходилось на те, що чужа присутнiсть ii мало обходила, або я надто добре маскувався. Спостерiгаючи ii незв’язне бурмотiння та жваву мову тiла, навiть не сумнiвався, що вона несповна розуму. Тiльки б не вчепилася менi в горлянку нестриженими кiгтями, промайнуло в головi. Достатньо з мене на сьогоднi шалених баб, а до «палацу князя» (так мiсцевi називали покинутий дiряву халупу у парковiй зонi) чотири вулицi пиляти.

Але Червона Шапка уже примiряла шати безумства. Королiвським жестом стягла iз себе перистий хомут, довго по ньому топталася, плювалась, по тому завмерла, до чогось прислухаючись. Десь хвилину я не дихав, здавлюючи кашель. Ритуал швидко закiнчився: божевiльна метнулась на дорогу, що пiднiмалась вулицею круто догори i помчала, немов за нею гнались дикi вовки.

Навiть у своему колишньому кишеньковому життi я не видiлявся показною хоробрiстю. Існування за межею загартувало мое терпiння до бруду зовнiшнього i внутрiшнього, але не додало смiливостi нi тверезiй, нi п’янiй головi. Коли я, мов тремтяче щеня, спостерiгав божевiльний фарс на асфальтних пiдмостках помийного театру, едина думка, що прорiзувала свiдомiсть, пiдганяла мене до втечi. Втеча, а не бiйка, вирiшувала бiльшiсть моiх проблем. Ймовiрно, утiкачi – найщасливiшi люди, доки можуть вiдчувати себе переможцями у перегонах. Упiйманi – вже в’язнi.

Як завжди, витримав недовгу паузу. Навiсна баба могла повернутись, але сталося iнше: нiч заскрипiла звуками автомобiльних гальм. Хтось скрикнув, хтось упав. У синьому свiтлi вузькооких фар я спостерiгав, як починае припускати у швидкостi i силi зимовий дощ, бачив жiночий силует, розiп’ятий на брукiвцi i шапку, бачив спалах прикритоi запальнички у чоловiчих руках i невдалi спроби кiлька разiв прикурити. Глухий звук зачинених дверцят, моторне ревiння i котячий вереск..

Жителi сусiднiх будинкiв? Випадковi перехожi i запiзнiлi коханцi – де ви усi? Я дивився на дорогу, мене не бачили. Заросле щетиною обличчя, мокре вiд дощу, було менi маскою. Потiм був короткий спалах. У головi, зi споду спогадiв. Кудись усе попливло, закружляло у мокрому сплетiннi свiтла i тiнi, реального i минулого, i знову, мов з-за хмар, виринув далекий образ, який я давно колись прогнав вiд себе…

Холод i сирiсть – союзники нiчних рвачiв, якi пiд виглядом карет iз хрестиками вивозять i утилiзують недолюдей, мов смiття. Навiть у думки пробрався зимовий вiтер iз дощем, а сирiсть проймала до самих кiсток…

Нi тодi, нi зараз не можу зрозумiти мотивацiю свого вчинку. Можливо, безумство перекисноi вiдьми було заразним, або ж мiсяць тодi був уповнi… Зате пам’ять не затерла жодного епiзоду:

– Ти не змерз, тат? – питав дитячий, але вихолощений голос, що винирнув iз калюжi. – Хочеш, я позичу тобi своi рукавицi з ведмедиками?

– Не турбуйся, Солько, у мене теплий шалик, – як нi в чому, вiдповiдав я i намотував вiдьмацький хомут на холоднi загрубiлi долонi.

– Це змiя! Скинь ii, скинь! Чуеш мене! – дитячий крик розчинився у шумi автомобiльного двигуна, i загойдались електричнi лiхтарi.

Я не послухався, вибiг iз тiнi i зупинився проти «звiра» без номерних знакiв, уявляючи, як швидко i безжально змете мене або його..

Коли я розплющив очi, дива не сталося. Я багато разiв шукав смерть у жiночому образi, а вона лиш реготала в лице. Може, не був переконливим? І знову отак – нiяк. Ось справжня вона пiднiмаеться повiльно iз незграбнiстю, властивою ii вiку. Живуче стерво i набридливе. Пливе, як качур, у моему напрямку.. Треба було тiкати. Потiм з’явився вiн.. – щойно припаркувався на узбiччi. Не заглушивши мотору, вийшов iз машини, щоб вiдчинити пасажирськi дверцята. Здавалось, мене iгнорували. Начебто нiчого не сталося, або увесь цей фарс менi п’яному наснився чи привидiвся.

Князь зi своею ватагою пережовують подiбнi фантазii сотнi разiв. Чимало реальних подiй iз репертуару рвачiв щодня чи щоночi обростають кудлатими оздобами на вiдiгрiвi у головного «iнквiзитора». У мою нiхто б не повiрив. Просто висмiяли б, а самого затаврували, як невиправного галюника.

Тодi менi дуже хотiлося бути не единим глядачем цiеi бездарноi i безглуздоi комедiйноi п’еси, щоб довiряти своiм вiдчуттям, щоб вiрити самому собi. Однак моiм спiльником i свiдком, i другом, i ворогом залишався тiльки дощ, який намiрився вигнати мене iз власноi одежi.

Червона Шапка теж не вшанувала мене увагою. Вигляд мала зiм’ятий. Вона мовчки пiдiйшла до розмальованого свiтлом салону, подарувала водiю кислу усмiшку, лукаво пiдморгнула. Або ж це сiпнулась ii перекошена лiва щока. Високий чоловiк у темному костюмi галантним рухом тихенько причинив дверцята i, покосившись у мiй бiк, вимовив вбивчу фразу:

– За вами черга, пане професоре, – опiсля короткоi паузи додав, – Адеман.. не чекатиме вiчнiсть.

Його слова змусили мене озирнутись: ми були самi. У пам’ять врiзались не слова, а вiбрацii голосу, хриплого iз дротяним пилянням. Тодi я не замислювався над змiстом його слiв, просто слухав голос i залипав на нього. Деякi слова живуть окремо вiд iх репродукторiв. Ось про що я подумав. Але на задне сидiння штовхнула сильнiша думка: про можливiсть зiгрiтися, про теплу суху ночiвлю. Дурень! Чому я не тiкав?! Голос взяв мене у полон i зв’язав.. волю.

Коли дверцята захлопнулись i.. заблокувались, я вимучив дурнувату усмiшку. Версii рiзнi.. виринули. Кров пульсувала у скронях, страх – у шлунку, а пальцi радiли теплу. Затаено з-пiд лоба я вивчав своiх нових супутникiв, втiшаючись тим, що органи хронiчних алкоманiв не вельми цiннi.

Фарсова реальнiсть перевершила усi сподiвання: незнайомцi виказали виняткову люб’язнiсть: не морщили носiв, не лаялись, не глумились i не моралiзували. Вкутали теплою ковдрою, вiдкоркували пляшку хенессi. Померти iз вiдчуттям вiдмiряного п’яного щастя – рай для сизоносого. Нi напрям, нi мета не хвилювали. У туманi золотоi ейфорii салонна парочка замiнила родину, i я не пручався. Коли ще й сон погладив i обiйняв.. Пам’ятаю лиш, що плакав.

Оце i все… Тепер я в’язень у силiконовiй кiмнатi зi стертими кутами. Споглядання картинних дверей без виходу доводить до сказу. Я перепробував майже все – вибратися назовнi нереально. Бiльшого я не знаю: чому я тут, кому я здався, чи вийду колись i чому там, з iншого боку свiту, нiколи не йде дощ? Я намагався лiчити днi, але всi зробленi мною зарубки щезають, як i спроби прокопати лаз. Стiни, стеля, пiдлога – самолiкуються. На вiкнi немае решiток, а скло – райдужна мильна бульбашка з немислимою щiльнiстю. Не пробитись…

У перший день iзоляцii менi здавалось, що я помер, i вiдбуваю покарання у чистилищi. Гадав, ще трохи i божевiлля стане единою реальнiстю, глузд помахае ручкою i вороття назад не буде. Лиш чорти не забiгали.

Усi моi прогнози не знаходили пiдтвердження: нiхто не влаштовував менi iгор з розумом, не дубасив по спинi i не змушував пити пiгулки. Хтось готував непiдгорiлi снiданки, приносив свiжу бiлизну у щiльних пакунках, одяг, навiть витирав пил. Нiяк, виправний заклад санаторного типу.

Одного пiзнього ранку я помiтив першi змiни – за мальованими дверима вiдчинилася кiмната. Іnferno-читальня iз рукописними книгами на мовi незнайомiй. Лiтери-закарлючки спершу глузували з мене – стрибали i кривлялися. Пiсля кiлькох струсiв вгамувались – вишикувались зразковим строем, i я почав розумiти написане. Читання врятувало вiд сказу. Знайомих iмен, назв, iсторiй навiть мiж рядками не бачив. Це були дивного змiсту мiстичнi трактати та ще iсторичнi хронiки невiдомих менi подiй i держав. Серед цього старого мотлоху потрапив на очi звiдкiлясь вирваний i пожмаканий аркуш. Згадка про Адеман – у лукавого нема почуття гумору.

Створити iлюзiю i поселити мене в неi – справа клопiтка. Я вiрив в iснування iнквiзитора, але не вiрив у себе. Можливо, пiдсвiдомо надiявся, що зможу одного разу знайти вихiд, якого поки не бачу. Або ж хтось у сяйвi i з крилами зайде i скаже, що прогрес – на лицi, i менi можна повернутись. Але.. куди? На вулицю? Там, звiдки я прийшов, у мене нiкого не залишилося. Яку iще пiгулку винайдуть невiдомi за перегородкою?

Змiни бентежили: спрага i тривога повертались. Годинами я просиджував бiля вiкна з надiею зустрiти там людське обличчя чи силует. Однак навiть мухи не побачив. Днi за днями я спостерiгав, як починаеться i закiнчуеться день, як заходить дивне подвоене сонце, зафарбовуючи небо у багрянi кольори, як рухаються хмари, як тремтить на гiлках дерев вiчнозелене листя, як хвилями в травi накочуеться вiтер. І нiколи не лив дощ, а незмiнне лiто палило, та не висушувало зелених барв землi.

Скоро я знову взявся до протестiв. Щоб впевнитись у тому, що я ще живий, намагався спалити собi долонi. Жартiвники залишили менi вогонь, який.. не пече, i воду, яка тече, але не наповнюеться. Кожного разу, як запалював сiрку, уявляв, як спалахне яскравим полум’ям мое замкнене безумство. І воно згорало блакитно-рожевим свiтлом, а пам’ять так прагнула звичного – жовтогарячого. Ця звичка закрiпилася – спостерiгати, як спалахуе i гасне iскра надii. Безболiсно. Якщо вода у склянцi i навiвала спогади про колишне життя, то воно здавалось чужим. Тут, у своiй в’язницi, я позбувся колишнiх бажань, мрiй, тривог, нiчних жахiв i денних клопотiв. Я почувався дивно. Немов i не я це, а якась додаткова запчастина вiд мене.

Здавалось, вiчнiсть живе поруч зi мною, i я застряг поруч iз нею, не старiючи у своiх власних петлях. Якщо менi належить провести у полонi решту життя, то нехай мiй час витiкае у пошуках вiдповiдей мiж рядками чужих слiв. Гортаючи старi рукописи, що розсипалися iнодi просто мiж пальцями, я натрапив на те, що так довго шукав: згадка про Адеман у «Невидимих серед очевидних» без помiтки про автора.

«Розум не може осягнути факт iснування мегатонних споруд, якi нiхто не будував. У Знайденнi такi виросли на адеманських пагорбах. Час iх вийде, як засурмлять вiтри i здiймуться хвилi над Медовим Надмор’ям. Що зорi насправдi згасли – очi людськi того не бачать. Вежi враз зникнуть, а люди житимуть протяжну вiчнiсть у Пустелi.

Бозна куди може вiдкинути коливальна сила гордонiтних пластiв. Їх пороскидало Знайденням у мiсцях тонких i незахищених. Найбiльше iх у шахтах пiд Адеманом.

Дивлячись, як гаснуть сонячнi диски, не думай, що у тих кам’яних ущелинах закiнчуеться свiт. Плаский горизонт не обриваеться прiрвою. Бiля пiднiжжя високоi скелi розбиваються хвилi Медового моря – смарагдового iз золотистим вiдблиском, якого нi човном не перепливти, нi грозольотом не перелетiти – потопить дзеркальна зона. Якщо ти був на пагорбi i бачив у небi непташину зграю, що прямуе до острiвноi iмперii, ти попав.., брате.

Адеман – град без коренiв. Усi споруди – житловi i фортечнi, збудованi на фундаментi iз повзкого гордонiту, мiнералу, який мав бути джерелом фiзичноi стабiльностi.

Владу у мiстi дiлять люди i свiтлокрилi. Небодержцi поселились тут давно, але не ранiше за людей. Вони – привiлейована раса, яка тримаеться визначеноi дистанцii. Приземленi побiчно уникають спiлкування iз свiтлокрилими, iстотами, що ведуть свiй рiд вiд диких гриханiв.

Огрумовi сади – ще одна цiннiсть гордонiтного краю.. Людям не смакують огруми через неприемний терпкуватий присмак цих плодiв, але в нектарi гiркота осiдае на дно. Стиглi грона мiсцевi фермери висипають у глибокi колодязi. Те, що вiдбуваеться на днi, – магiя, якоi нiхто не розумiе. Із наближенням вечiрнiх прохолодних вiтрiв шостоi ночi над вiдчиненими люками туманом пiдiймаеться м’яке рожеве сяйво. До першого свiтанку вологе свiтло тлiе i пiниться, а потiм пiрнае на дно.

Свiтлокрилi злiтаються сюди зграями, доки нектар пiдходить до краю колодязiв. Вигинаючи довгi шиi, припадають до джерел iз заплющеними очима. Хто з людей наважиться ковтнути хоч краплю, розумiтиме iх мову..»

Оповiдь не закiнчувалась – обривалась. Та рука, що писала, робила це впевнено i не для себе. Усi iсторii приходять, щоб у них вiрили.

Очевидно iснуе хтось, кого поеднуе зi мною одна i та ж вулиця. Куди ж ти мене заведеш.. До якоi межi.. Де ти, жива людино, яка розкопала цей архiвний мотлох?

Рибою об лiд билося зусилля вiднайти у текстi хоча б крихiтний натяк на те, що зараз вiдбуваеться. Результат нульовий. Жодних вiдповiдей чи пiдказок. Прогнозування вiдсоткiв на позитивне вирiшення моеi проблеми взагалi недоречне. Ситуацiя безнадiйна, пане професоре.

У свiтi стiн десь мало iснувати сонце. Джерело, яке не дозволяе збожеволiти i здичавiти.

«Почати» – жирна назва книги iз незайманими сторiнками. Я знайшов ii мiж запилених хронiк на верхнiй полицi майже пiд стелею читальнi. Наступного дня на обiдньому столi з’явилась.. авторучка. Я довго реготав. Я.. розучився писати.