Адеман. Орбітальне фентезі

– Запах, чуеш? Вiдчуваеш.., горить сухе листя огрумiв? Ми близько вiд наших садiв.

– Вiтер iз дому? Це неможливо, бо надто далеко… Спи i не сумнiвайся: скоро ти будеш мрiяти про iнше. Зовсiм.. скоро.

Присiвши у позi сфiнкса, кiшка напружено вслухалася у темну тишу, що дзвенiла пiд кроною прадавнього старця.

– Солодких снiв, Агель, – дiвчина почувалась втомленою, але заснула не одразу. Крильця Симка ще довго деренчали у кронi, а запах палених листкiв врештi загасився нiчним туманом.

Гелена вичiкувала, нагостривши слух. Їi великi веснянi очi час вiд часу мружилися, а хижий вiдблиск спалахував вiд найменшого шелесту у сивiй i темнiй долинi. Все таки друга половина ночi видалась насправдi доброю, тихою, безпечною, немов прозорi Евинi сни.

Спостерiгаючи тонку вразливiсть недорослоi людини, Бiлогрива не переставала щоразу дивуватись химернiй вдачi матiнки природи, що вирiшила захистити людину вiд мороку на свiй лад. Нi лють, що закипае в жилах, нi гострий пазур, навiть не iкло – нiщо не увiйшло у перелiк захисних механiзмiв. Оцi лиш завитки вiдмiтин на долонях.. – ключi до внутрiшньоi порохiвницi..

Напiвкровка надто довго жила серед людей. Вони вважають, що технiчнi розумнi штуки зможуть iх захистити. Вiд себе.. нiщо не захистить. Вiд жадiбностi людськоi не винайшли лiкiв. Гелена служить не людинi – Лагос щось пiдозрюе. Це Пустеля натягла iй повiдок, змусивши носити маску тригорового ордену. Не за горами – за хвилею час ii звiльнення. І вона визволиться, поселиться у якомусь покинутому будинку на сухому горищi, що пахне гризунами, а неподалiк десь гратимуться дiтлахи…. Їi дiтлахи. Вона iх навчить, вони виростуть i покинуть ii, щоб витоптувати власнi болотянi стежки, якi нiколи не пересiчуться iз людськими.

І Знайдення, i Втрачений свiт повняться ряженими клоунами в масках, якi дурять iнших на потiху лялькарям iз закулiсся. Вона – один iз них. «Правда про тебе дае менi надiю…» – що старий мiг знати, якщо сам такий же..

Гелена перевела погляд на зморену сном дiвчину. На свiтанку ii чекатимуть перевiзники. Можливо, тiльки один… Там, у верхнiй смузi, щось трапилось. І це щось прискорить хiд подiй.

У той час, коли бiлокiт осмислював власну унiкальнiсть, молочний iмлистий порох поволi роздмухувалась i пiднiмався у нiчне небо. Необiзнаний вирiшив би, що назрiвае буря, спостерiгаючи, як згущуються пiд зорями хмари i сповнюеться лютi вiтер..

Крiзь мряку око хижака вловило ознаки наближення не вiтру. Над землею групувалися вiддаленi зорянi скупчення, набираючи форму чи то птаха, чи то ящура. Іронiчна усмiшка повзла по котячiй пащi i обiрвалася, коли в густiй кронi струснулась тиша. Хмара свiтлякiв пилом осипалась у тiй частинi епiфiтового гнiзда, де спала Ева, позолотивши iй коси.

– Тихi-i-ше, – протяжно по-змiiному прошипiла Бiлогрива.

Той, до кого вона зверталася, продовжував розхитувати гiлляку прямiсiнько над обличчям дiвчини i видавати звуки, що неприемно врiзалися у слух, наче заточували лезо на каменi. Прибульця маскували кошлатi повзучi стебла лiан, густа деревна крона i темрява. Судячи з того, як тремтiла пiд ним опора, розмiри цiеi iстоти переважали котячi. Пiсля черговоi хвилi iскристого пилу освiтлена темрява оголила масивнi кiгтистi лапи, що гнучко обiймали обiдраний шмат кори. Доки свiтляки наповнювали стривожену тишу золотистим дзвоном, Гелена вирiшила не мовчати.

– Втягуй кiгтi нарештi! – в ii голосi наростало напруження. – Аскет не оцiнить твоiх зусиль, Синiй.

– І тобi доброi ночi, любко темряви, – а голос лiтуна звучав, як шелест вiтру.

– Не час для церемонiй i не мiсце. Принiс, що я просила?

– Вари з мене воду, Гел, але дай спершу пояснити…

– Он воно.. як, – Бiлогрива не давала йому цiеi можливостi. – Пояснення, яке задовольнить менi розум, малу не врятують, Синiй. Цей факт додасть функцii ще одного.., або кiлькох. Ти не винен, що складеться все по-iншому.

– Ти знаеш… Як ти це можеш знати? – недовiрливо косився крилань.

– Кожному свое, ящiрко. Хтось бачить свiт згори, а дехто – з нутра. Кажи вже!

– Нема.. гордонiтного кар’еру бiльше. І це не тиха вода пiдiйшла з глибин землi. Не знаю, як це пояснити, але хвилi.., вони завихряються: фонтануе так, немов океан виливаеться iз прiрви. Згори це нагадуе виверження отрути. Нова вода.., воно нi на що не схоже – жовта ядуча пiна iз чорними острiвцями блискучоi плiвки i щось срiблясте у нiй, наче живе…

– Значить, молодший брат пiдняв голову? – перепитала зеленоока.

– На власнi очi бачив. Темне озеро уже охрестили Змiiним шляхом. Знаеш, що це означае?

– Рвати кiгтями твою пiдстилку…

– Що?

– Що таке звiра викурювати з його нори, знаеш?

– А то.. Цi тварюки, хоч i безкрилi, отрути не пошкодують своiй рiднi..

– Гадаеш, це назрiвае вiйна?

– Що ж iще? Із такою чисельнiстю вгостi не ходять. Свiтлокрилi вже оголосили евакуацiю.

– Мокрий час – вдалий вибiр для нападу. Але ви з братами помиляетесь.. Справжня вiйна – не ця. Чорна хвиля виросла у дуже особливий спосiб. Видовище – для вiдведення очей, – велика кiшка замружилась, схиливши голову набiк. Кiлька секунд ii заплющенi очi свердлили темний, нiкому невiданий простiр.

– І ти, як завжди, бiльшого не скажеш.. Звичайно, це не моя справа.., – прибулець зрушив паузу, – i все ж… я б радив повертати до Геолii.

– Вiд наших дiй мало що тепер залежить. Ти правильно сказав: це не твоя справа, але незворотнi змiни торкнуться усiх химер Знайдення i не тiльки його, – Гелена явно щось обдумувала i несвiдомо нанизувала на випущенi кiгтi свiтлякiв, що повзали скрiзь i всюди.

Обое деякий час мовчали, дивлячись, як шукають захисту увi снi Евинi руки. Бiлогрива тим часом зиркала помiж гiллям, вишукуючи мiсце, щоб забратися чим вище. Примiтивши мiсце, подерлася догори, щоб краще роздивитися Синьокрила.

– Скiльки тебе знаю, Синiй, нiяк не можу звикнути до твоеi мiнливоi подоби, – Гелена з цiкавiстю розглядала старого i водночас нового Синьокрила. – Як часто ти скидаеш шкуру?

– Про змiни хто б казав, сама живеш за першим сонцем. У Змiiному каньйонi спека така, що мiзки плавляться, не те що трiскае луска.

– Постережеш ii, доки мене не буде? – стрiпнула вухами напiвкровка.

– Вари з мене воду на тихому вогнi! Ти що задумала, мара! Із мене нiкудишня нянька. І ти, певно, не зрозумiла – рибоголовi не в черзi стоять. Їм човнiв тесати не треба, а океан – iх рiдна стихiя без загонiв. Старший за народженням не винесе хлiба-солi молодшому – гриханська кров спiвае на свiй лад у кожному iз нас. Голошкiрi це розумiють, бо вiд захiдних ворiт Адеману коридор зачинили. Кажуть, мiсцевi замурували всi входи-виходи, а поселяни з околиць до Геолiйських гiр подалi вiд узбережжя тiкають. І не тiльки вони. Навiть альфаяри покидали своi роговi корита. Мiгрують на вертиполях – скажений народ. Наслiдницi твоiй не мiсце на цьому трактi!

– Скажи iй про це сам. Завтра…

– Завтра? Топи з мене лiд!

– Люди вважають себе розумними. Де логiку по мордi вiдшмагають, там нутро котяче пригнеться. Безкровнi вiйни – ти вiриш у таке? Той, хто штовхае валун, чекае побачити збитi ним тiла. Адеман.. – наспiх збита загорожа для травоiдiв.. Нiколи не повiрю у його стратегiчнiсть.

– Адеман – не цiль, а лише перешкода. Вони пiдуть далi на пiвнiч. Острiвна iмперiя – ласий шматок для безкрилих. Хтось знав, хтось добре знав, якою вразливою зараз стала Долина Гнiзд. Надто вдало вибраний час. Не здивуюся, якщо зрадником виявиться голошкiрий.

– Це тому, що ти належиш до того лицарства. Хоч… i не до кiнця свiтлокрил, однак iхня кров, що у твоiх жилах, визначае твое бачення. Ти не вiриш в них.

– У двоногих? Нi…, я просто плавлюся вiд любовi до голошкiрих. Не хизуйся: фiнал описаний смутно, i хранителi не вирахують усiх версiй.

– Пустеля його знае.. Може ще помiряемось iз тобою кiгтями та зубами, коли змiниться свiт, який ми знаемо. По-людськи це якось – гратися словами. Тиша мудрiша..

– Якщо ти знаеш бiльше, нiж говориш, може подiлишся генiальним рiшенням? – у голосi криланя скрипiли нотки роздратування.

Гелена втомлено подивилась у його темнi, позолоченi зоряним вiдблиском, непташинi очi поглядом далекоi вiдсутностi:

– Кип’яти свою воду, гриханю.. Завтра.., на плато Слiпоi гори.., коли друге сонце подiлить бiлий день.

– Пiдступне мiсце.. Обережно там, на канатнiй дорозi – нею не часто користуються двоногi.

– І я так гадаю.., що менше свiдкiв, то надiйнiше. Не зганьбися, брате, – витримавши паузу, блиснула оком велика кiшка. – Норов у малоi дикий, коритися тобi не буде.

Синiй добре знав цей спалах, тому не барився: