Адеман. Орбітальне фентезі

Той мотив i слова знав кожен жовторотий адеманин, але я iх тодi не розумiв.

У дорозi з мелодiею легшае чоловiча ноша, стае свiтлiшим горизонт. Нiхто не шукае пiдтексту в словах. Їх автор, безликий i безiменний, давно розтанув у темних провулках старого Знайдення. Я так думав тодi.

Але iскра ще жеврiла на зотлiлих пiдмостках. Звiрина заманила хлопця на хиткий мотузяний мiсток, латаний павутинням з iсторiй. Щоб розум втратив опору, а серце приловчилося до бiгового ритму. Вдивляючись у рятiвну темряву, вiн побачив райдужний ореол обiцянки.

Видав погляд. Довгий, чiпкий, обрамлений попелястими вiями i ламаною лiнiею вигорiлих брiв. Хижак був його двiйником, а звiрина його суть удаваною.

– Маю дещо передати… Вiдкрий для мене свою пам'ять – деякi слова повторюються. Щоб не забутись…

– Я.. лиш хочу вибирати сам, – несмiле вiдлуння вдарилось об камiнь. – Ти знаеш, ти можеш менi сказати все.

– Нi, – сивобровий повернувся спиною, щоб навпомацки знайти вiй письмовий стiл. – Ми не будемо з тобою про це говорити. Я покликав тебе, як потiм ти покличеш його. Лише единий раз. Лови! – оголилась до лiктя кiстлява правиця, i холодний лоск металу навпiл розiдрав завiсу пiвтемряви. Гарячий дотик вогнем обпiк долоню, а в головi спалахнула рухома картинка. Вiн упiзнав ii. Це була його обiцянка…

Вiн знав, що собi не брехатиме. Вiрив йому, бо вiрив собi. Бiльше було нiкому. Петля бiльше його не лякала – рубець вiд олов’яноi монети залишиться на згадку. А з ним iще дещо. Вiн ще не знае, як це – вiдчиняти найпотаемнiшi дверцята. Розумiв едине: його дорога вистелена камiнням зради i скроплена чужою кров’ю. Його, неконтактного, не можливо упiймати на брехнi. Його, без роду i племенi, нiхто не запiдозрить у причетностi до справ Архiтектора. Темних справ i кривавих. Заради того, щоб мотузка iсторii не обiрвалася, щоб Знайдений свiт приймав втрачених, а втраченi знаходили i поверталися додому.

Вiдтепер вiн рубатиме вузли i в’язатиме новi хитромудрi. Розумiючи причини усiх обривiв, намагатиметься вдавати байдужiсть. Тут, на острiвку пам’ятi, вiн ще не самотнiй, а там, за межею невагомостi думки, змагатиметься iз тими, кому сам дозволить дихати i сумнiватись.

Жаль було i буде цього сiроокого хлопчину. Його спадок – моя ноша, яку вiн мусить перейняти. І все це не заради геройських мотивiв. Нас змусили повiрити у власну унiкальнiсть, викрали, пiдмiнили цiнностi, перейменували для ролi некласичноi i для мети туманноi. Я радий iз того, що Рун не буде сповна самотнiм. Вiн талановитiший за всiх своiх попередникiв i единий, хто зможе тераформувати Пустелю.

Про негероiв.. Вибiр тоi iсторii не впадае на смiливих, сильних чи розумних. Критерii вiдбору хранителiв тi самi: захудалi дворняги, викинутi на узбiччя, яких травили i давили колесами, але вони доповзли до хiдника. Не тому, що хотiли жити, просто пiсня в кровi так велiла.

Нехай скарби та зброя – незмiннi об’екти героiчних хронiк, що пливуть до рук дужих та вправних смiливцiв, а приблуди i мрiйники несуть у запиленiй дорожнiй торбi крихкi знання та олов’янi вiдповiдi. Першi вiзьмуть гору над життям, другi здатнi вхопити за горло смерть. Кожен iз них може стати героем, якщо iтиме вузькою стежкою над велiнням натовпу; чи антигероем, якщо iз цiеi висоти кине камiнь у пророка. Неважливо, любитимуть земнi створiння своiх правителiв чи боятимуться. Викарбують iхнi iмена чи затруть потiм на каменях. Гучнi iмена та переможнi вчинки врештi-решт зiтлiють. Океани висохнуть, а сонця згаснуть. Порятунок у пiтьмi – одна лиш iскра.

Закони виживання у недосконалому свiтi породжують шаблони поведiнки: якщо ти – свiтило, маеш бути единим, якщо – гора, тiльки до найвищоi рватимешся. Якщо вершитель – то приречений бути самотнiм i безжалiсним. Легенди скажуть: боги знищують суперникiв. Коли зiйдеться клином свiт Знайдення, щойно один дiзнаеться про iснування iншого, котресь iз двох сонць згасне над горизонтом. Хтось видихне, втiшившись прохолодою. Дивитись не жмурячись в небо – життева потреба кожного птаха. Хтось змахне жалiсну сльозу, спостерiгаючи скорботний обрiй, чи прокляне довгi ночi i блiдi свiтанки. Байдужих серед вцiлiлих не залишиться. Це те, що буде…

Чужинець не збагне нi темноi семантика старого тексту, нi дивного звичаю засмаглого народу iз Медового Надмор’я – наспiвувати немовлятам дикого змiсту колискову. Нiхто не назве це варварством, бо нiкому: приблуди – рiдкiсть у цьому краi. Минули часи панування лиховiсних гриханiв. Вiдколи вiйни у Знайденнi перестали горлати в сурми, свiт врiвноважився i бiльше не штормив. Дивлячись на високий кам’яний мур, нiхто бiльше не наважиться на подвиг. Це те, що було…

Лiтописнi iсторii не дадуть забути часи страху i кривавi спустошливi столiття. Нащадки палених сонцями пiвнiчних мореплавцiв зi шрамованими долонями слiв на вiтер не кидають: «Зоря, що свiтиться в тобi, запалить iскру в темнотi – вiзьми ii з собою..»

Зачувши iх, край битого шляху прокинеться зi сну чорноока макова квiтка. Непоказна i яскрава водночас. Тендiтна, iз прихованим вмiстом i силою сотень життiв. Десь на далекiй пiвночi трiсне крижина, оголивши прихований вiд очей суходiл.. У гарячiй пустелi вiтер здмухне бархан над критим колодязем.. Заб’еться серце у дерева.. Пристарiлий сивий ворон усмiхнеться.. Зацвiтуть голi скелястi береги.. Безрукий коханець обiйме..

Вона – це спалах.. Якого, шукаючи, не знайдеш. Побачивши, не впiзнаеш. Слiпа юнiсть чи зряча старiсть.. Для декого i час – не союзник. Якщо за нею i озиратися, то в дитинство свiту, якщо кудись i повертатися – не додому, а на голос.

Можливо, iдучи навпростець бездорiжжям, перестрибуючи через висохлi рiвчаки, приземляючись на копицi зi скошеноi кропиви, продираючись крiзь колючi ожинники, приглядаючись, упiзнаеш власнi слiди, зрозумiеш: вона стрибала з тобою поруч, спiваючи. Сiяла позаду бите щастя, не оглядаючись на нього. Кружляла в осiннiх листопадах, танула снiгами на чорних зораних полях, поливала сльозами спаленi прерii, дихала прохолодою у спекотних пустелях, сипала жаринки у скутi кригою серця.

Ту, що не вiдгукуеться на жодне iм’я, не вдасться приручити. Як чорно-бiла картинка зi старого нiмого кiно, ковзне ii тiнь в сучасному мегаполiсному натовпi, нiким не помiчена, i розтане. Упiзнавши ii, не окликуй – безiменнi не оглядаються. Вклонися самим поглядом i промовчи серцем. Вона вiдчуе, якщо воно зупиниться, збившись з ритму, хоч виду не подасть. Змахне рудими горобиними крилами i знову зникне в пташинiй галасливiй бандi. Ходу – на один квартал. Льоту – на секунди. Зауважиш сповiльнений ритм мiста, безвiтряний день, i вдихнеш гiркуватий запах ii близькоi присутностi, вiдчуеш ворсинками шкiри наближення грозових спалахiв у безхмарному iще небi; спинишся, щоб зазирнути у бездонно мудрi iз золотавою поволокою очi, пiрнеш в iх провалля, щоб захлиснутись, i стати назавжди тiею маленькою пiщинкою, яка ростиме i вибухатиме знову i знову. Зi знанням того, що не може бути iншоi, рiднiшоi i бiльше, нiж справжньоi. І, можливо, станеш сам таким – рудокрилим, безiменним, забутим, нi на кого не схожим. Із вибуховою здатнiстю думки руйнувати, щоб заново творити. Це те, що Є.

Правда… Без лушпиння.

Зi мною чи без мене, забута чи знайдена, тут чи по той бiк, вона не перестане сяяти.»

Щелепи альфаяра

Не надто втiшно прокидатись вiд поцiлункiв роси. Ночувати горiлиць пiд вiдкритим небом Ева не звикла. Вологiстю i прiлим запахом пройнявся ii дорожнiй вовняний хiтон. Капризний шлунок вимагав снiданку, а голова волала про недосип. Верхнi поверхи осiннього лiсу перекликались пташиним галасом i хвилюванням. Вже першi променi бiлого сонця пробивались крiзь рiдке листя, злизуючи на своему шляху дошкульну вологiсть. У свiтлi дня мiсцевiсть не навiвала поганих сподiвань. Навпаки, згори тiшили око одноколiйнi сiрi смуги помiж сухоi трави, геометричнi острiвки прив’ялоi зеленi i щось вiддалено схоже на штучну лiсову посадку. Зi шпарин кори старого аскета вже продирались i розгортали своi прозорi крильця зеленi красавки – вони вiдчували друге сонце.

Бiлогрива пiшла. Так тривало вiд самого початку: сонце проганяло болокота, але дозволяло приходити Геленi, сурогату хижака, домашнiй копii дикоi прирученоi iстоти. Це вона хрумтiла кiстками бурого щезника пiд колючим ягiдним кущем, чим видала себе.

– Смачного, кровожеро! – прокричала двонога, упавши просто з неба, i випустила з рук стебла волохатих лiан.

Кiшка сполохано зашипiла повним ротом пiр’iн. Ще б мить – кинулась, випустивши пазурi. Звiсивши вуха, дико огризнулася, нахмурила чоло i злiсно блиснула зеленими очима.

– Ну.. вибач, якщо скажу, що бiльше не буду – злукавлю, – Ева обережно торкнулась ii перенiсся. – Не сердься на дурне дiвчисько. Напевно, цей приступ шалу вiд близького вiдчуття дому.. Там.. е ознаки цивiлiзацii, бiля пiднiжжя рудного хребта.

Люди часто бачать те, що просто хочуть бачити. Дiвчина не могла знати, що видивлялася на давно покинуте поселення. Старою одноколiйкою тепер користувалися альфаяри, пiдколiнний рiчковий народ, який вiднедавна взявся сушити весла i приручив вертиполе для суходiльних мандрiвок. Чiпкий погляд однiеi iз таких iстот прямо зараз вивчав поведiнку людини, вираховуючи нагоду пiдкрастися якомога ближче. Можливо, кiшка його б вiдчула, якби вслухалася у голоси лiсу, але ii спинний мозок ще не оговтався пiсля сказу пiдлiтка.

– Ну ось, поглянь, – не втихала ii запальна вдача. – Бiла зiрка злизала всю росу. Я не встигла зiбрати i краплини. І дощу вже тиждень не було. Другий свiтанок вже незабаром, а ми тут прохолоджуемось, – звичним жестом, сповненим рiшучостi, Ева закинула плетений наплiчник, нагнулась, щоб забрати на руки тварину. І.. скрикнула вiд сильного несподiваного поштовху. Ноги втратили опору i злетiли в повiтря. Очей торкнувся гарячий чорний спалах. У спинi i шиi почалась ланцюгова реакцiя зоретворення.

Удар вiд падiння вiдiбрав у дiвчини здатнiсть розумiти подii. Їi волочило по гострому камiннi i сухому листу, завдаючи нестерпного болю скроням i кiнцiвкам. Адеманка звивалася i несамовито кричала, обзиваючи безiменного нападника усiма вiдомими ii вiку словами. Нападник не зупинявся i не вiдповiдав. Нарештi дiвчина усвiдомила справжнiй стан речей i припинила боротьбу.

Так, Гелена не пам’ятае себе при днi. Їi замiщенi iнстинкти потрiбнi, щоб себе захищати. А вона, людина.., мусить. Зiбравши розхитану мужнiсть, адеманка збагнула, що пручання iй не допоможе – лиш додасть мук. Наважившись на вiдсiч, вона попустила праву руку, щоб дотягнутись до лiвого нарукавного крiплення iз ременей. Коротке лезо блиснуло i ковзнуло по чомусь сухому i колючому. Невдача. Друга спроба досягла цiлi – власнi коси. Подерта i подряпана, налякана до пiвсмертi, дiвчина схопилась на ноги, але бiгти у протилежний напрям iй завадило споглядання моторошноi картини нападника.

Істота з виду химер – суцiльне густе сплетiння чи то коренiв, чи то щупальцiв не спинило бiгу i продовжувало котитись, намотуючи на себе зрiзану дiвочу косу. Евi вже доводилось зустрiчатися з альфаярами, зарослими вiдлюдниками-рiчковиками, але цього задираку, який забрався в середину вертиполя i керував ним iз вправнiстю оператора, ii око не розпiзнало. Дiвчина ще недостатньо оговталась пiсля пережитого, щоб осмислити подiю, але радiла iз того, що iстота не готувалася до повторного замаху.

Поверталося дихання, бiль i тривога. Розумом вона вiдчувала наближення людських поселень, але чуйка била на сполох. У свiтлi сонць на цьому трактi iй ранiше не стрiчались химери iз агресивною поведiнкою. Створiння, що вчепилося iй у коси, породило в уявi безлiч абсурдних теорiй.

Щось змiнилося у ii свiтi iз учорашнього дня.. Ева починала це розумiти, приглядаючись до кольорiв i звукiв.

Виглядаючи з-помiж сiрих i бурих плям рухому бiлу, адеманка довго не наважувалася подати голос, тому тiльки прислухалася. Увага переключилась на дрiбнi деталi: пташинi голоси звучали якось фальшиво i непевно, поховались у щiлинах кори цалики i семикрилки, стулили пелюстки гордi монархи, лапатi колосянки втягнули вуса i вже не гойдались. Час нiби спинився i застиг у тривожному очiкуваннi. Не вiдаючи, що насправдi вiдбуваеться, дiвчина i сама впала у транс. Із зацiпенiння ii вивели нищiвнi хлисти негоди: мов ляпаси, краплi теплого дощу зненацька перетворився у навiсну осiнню зливу. Вона пропустила момент, коли синь свiтанкiв заволоклася сiрою кiптявою, але ясно побачила зворотнiй процес.

Сiро-рожевi хмари розвiялись у неi над головою. Злива залишила на грунтi живу дорiжку – одноколiйка стала руслом бурого струмка.

Усе поверталося на свого життя i справ: рiдколiсся знову наповнилося живою метушнею. Треба було шукати слiди боягузки. Шукала на стовбурах, а знайшла.. брудну i мокру в iглярковiй норi помiж зiтлiлих коренiв, звiдкiля вона вилiзла на голос. Обое вигляд мали жалюгiдний.

– Землерийкою треба народитись, – рука нервово визбирувала колючки iз шерстi. – Навiщо котам пазури? Невже.. тепер звiрячi лази бiльш безпечнiшi, нiж дерева?

В умовах дня свiдомiсть Бiлогривоi спала. Гел не могла нi чути, нi спiвпереживати, анi огризатися.

Адеманка прагнула чим швидше повернутися до рудного хребта на свiй маршрут, але перед тим вона мае зiбрати з листкiв i квiткових чаш дощовоi води. На скелях димляться курильнi, i там буде гаряче, отже i висохнуть обое там. Узявши болокота на руки, не пiшла – побiгла, майже не вiдчуваючи, як впиваються у ii плече гострi пазурi.

Хронiки Лагоса

Не шукайте його у товщах iсторичного пилу. Вiн не в скелях i не в морi, анi в кранi з водою.. В овалах нiчних свiтил змигне тiнь драконячих крил i розтане. У крихтах зiрок – попiл вiд iсторiй Знайдення. Нехай чужинцi захмелено розповiдають небилицi про коливання адеманських пагорбiв. Не вiрте плодам змученоi уяви. У Пустелi власний задум..

Цей град запетльований на повторення власних перемог i поразок. Є таке темне минуле, якого краще не пам’ятати. Пiщанi бурi хоронять свiти. Щоб колись здмухнути тi бархани i виказати очам таемницю часу.

«Уперше пробiгаючи очима списаний акуратним почерком клаптик пожовклого паперу, я мимоволi посмiхався. Вимучений пафос.. Хто сiе пусте зерно i родить такi химернi тексти, щоб дiти iх переписували?

Моя iронiя виростала корiнням iз невiгластва: тодi я не знав, що написане було не дитям, та й не для людини. Що то був не папiр, пiдозра навiть не закралась..

Я так i не докопався до тоi сутi, бо особливо не мучився дедуктивним синдромом настирливих шукачiв. Нехай буде, як е. Зiм’ятий аркуш залишився лежати на пiдвiконнi. Поруч примостилася репана попiльничка-цукерниця iз горсткою спалених ущент сiрникiв, а я переключив увагу.. Нi, просто вимкнув. Слово з тексту лиш застряло в головi. Щось знайоме.., як холодне гiрке паливо для протравленого нутра.

Так, ранiше я уявляв тее людським iменем i причиною свого ув’язнення у круглому кабiнетi. Кiмнатi без дверей. Ще були вiкна, або ж замаскованi пiд них монiтори, броньованi чимось таким пластичним, як мильна бульбашка, але мiцнiшим за всякий кевлар. Я випробував на мiцнiсть усi крiсла. Усi спроби вирватись безглуздi. Я бився, та жодних збиткiв не донiс до рiвня хаосу. Живi зi мною не спiлкуються, тому нiкому вiдповiдати.

У 49 (тепер я не зовсiм певен стосовно свого вiку) багато чого встиг пiдiбрати, досягти i… загубити у тому мiсцi, де дорога роздвоюеться. Нiколи не думав, що буду це комусь розповiдати вiд самого початку. Спершу довго вагався, однак без вступу наступнi, описанi мною, подii можуть видатись не зрозумiлими, тому вирiшив повернутись на перехрестя. Хтось iнший на моему мiсцi так не вчинив би, бо розповiдати про своi грiхи – честь сумнiвна. Втiшае мене думка, що нiкому мене судити i нiкому виправдати, бо Суду у цьому вимiрi не мае.

Лiтери кривляться, бо я всмiхаюся. Я пiдозрюю, що ближче до кiнця цього рукопису, менi знайдеться.. замiна.

Із недавнього часу багато що змiнилося. З якого часу? Із того самого, коли я подумав, що поцiлив на роздорiжжi.. крутиголовку. Не плямистого сiрого птаха – п’ятирiчну доньку. Той випадок, що зветься нещасним i звiльняе тебе вiд суспiльноi вiдповiдальностi, а на дiлi садовить у найглибшу яму. Із кiстками..