Последний отзыв
По всем вопросам обращайтесь на: info@litportal.ru
(©) 2003-2024.
✖
Адеман. Орбітальне фентезі
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
Адеман. Орбiтальне фентезi
Олiвiя Глейс
Це iсторiя про втечу. Лабiринтом i Пустелею, по колу i параболою крiзь проталини у часi iз рваним пiвквитком. Вимушенi мандри негероiв зав’язанi на сюжетi про викрадення. Це iсторiя про знахiдку – iлюзiю полярностi, про бiле у чорному i темне у свiтлому. Адеман – старий град у Знайденнi, де спiвiснують iстоти людськоi раси i нащадки печерних гриханiв. Їх свiт обертаеться довкола двох сонць. Одна iз зiрок – Танна, колиска усiх свiтiв, яка, вмираючи, спричиняе катаклiзми планетарного масштабу.
Адеман
Орбiтальне фентезi
Олiвiя Глейс
© Олiвiя Глейс, 2018
ISBN 978-5-4490-2918-8
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Адеман
«Пояснення iснують для задоволення розуму. Вони не мають бути обов’язково вiрними. Для реальностi не дiбрати визначення i не описати»
Махарадж Нiсаргадатта
Танна. За хвилину до пiвночi
Не буде ночi такоi, що дае спочинок. Розкришиться акордами над землею, збудить приспаний нерв. Бiгла цятка змигне лежачим курсором i розiрве чорне екранне небо слiпучим болiдом навпiл.. по косiй. Вогню iз неба, як спраглим – ковток..
Танна вдихнула дим iз кислим присмаком горiлого металу i видихнула змучену усмiшку. Чванливим взором Лiзи Герардiнi вона палила рiзнi метеори, коли тi не мали гостьового статусу. Зараз поверхнею збiгла подоба тiнi: те саме вiдчуття, коли встигаеш зберегтися..
Атмосфера Танни – середовище гибле для всякого роду колонiзаторiв. Цих.. стримано чекали. Вона i трiйця менш стриманих. Усе матиме значення, якщо барханний змiй i його пасажирка не згорять заживо у тiй сплющенiй бляшанцi iз тисненням «МАСК-14».
Логiка прибульцiв розумiе умовнiсть тiеi безпеки i «комфорту», якi могла запропонувати хазяйка. Стерегтись лоунiв, ядрами iз озер грiтися, тишу шанувати, берегтись каменепадiв… – такi заповiти умовно працюють, коли не шикуються у зразковий стрiй. Як i iхня команда..
Гiбридна форма побратимства склеiла спiвучасникiв старим дорожнiм цементом iз пилу та поту. Виживати у нових для себе умовах iм вдавалось легше, нiж ковзати на каменях недовiри та хизи. Двое iз них успадкували загальнi риси прямоходячих iстот земного типу. У них було спiльне минуле iз твердим осадом, сточений тунелями свiт i жменька цiнностей.
За iнших обставин, у тихому домашньому кутку, подiбнi iм окреслюють умовнi кордони або вивiшують таблички iз написом: «Вiвчарка зла!», «Паркан пiд напругою!», «Усi дрони – психи!» i догорають свого урiзаного вiку на вiдлюддi.
Їх ломаним недогаркам не дали сховатися за перегородками у своiх мушлях. Витягли iз паленого свiтла Знайдення у нiч хвороi донни-гордячки.. У цьому свiтi вертлява черепашка на всiх одна. Встояти б на нiй.
Пiдтоплена ущелина на мiсцi колишньоi водоносноi жили умовно годилася на роль разовоi нiчлiжки. На виходi iз розколини унизу лиснiло скелясте дно сухоi долини. Третiй, той, що мав розгонистi крила i видюче око, такi сумнiвнi укриття рукавичного типу називав пастками для гризунiв. Скорився.., прикусивши хвоста.
Пiд софiтами близнюкiв-мiсяцiв висвiтлювалася шлiфована гладь вивiтреного русла. І пологий, пiдступно роблений кремнiевий схил. Над ним на рiзних рiвнях переплiтались хиткi конструкцii скелетворних мостiв. Їх кiстяки так високо дерлися, що спотворювали для приземленого глядача зоряне шитво. Вiдсутнiсть хмар цiеi ночi обiцяла i день похожий, i переддень бентежний.
Мутнi передчуття не завадили синьокрилу забутися у своiх драконячих сновидiннях. Незабаром вiн готувався скидати шкуру – довгий сон був потрiбен йому, як лiтнiй дощ цiй кам’янiй пустелi.
Чоловiк iз колючками пiд дугами брiв i прищуром, таким що пристае звичкою в умовах надмiрно слiпучих бiлих днiв, викладав пiвколом для iхньоi «прихожоi» виловленi iз озера ребристi ядра. Вони були единим джерелом хоч якогось тепла, i iх треба було ворушити.
Лякатись тiней, чи то.. нести варту заходились по черзi. Рун вiдчував: у спину йому цiлилось янтарне безсоння його супутницi, загорнуте у вовняну дорожню ковдру, яка мало зiгрiвала. Вiн не обертався, бо слухав нiч.
На хмурому смуглявому обличчi дiвчини мiгрували тiнi. Вiд залому одноi брови до iншоi.. В очах барахталось змагання. Це новi епiзоди зi старих спогадiв мурували фортецi в ii головi.
На Руна, що пробив iй грудну клiтку вiстрям iз протиотрутою для пам’ятi, Ева зла.. не тримала. Воно, зло, кудись глибоко заповзло. Інодi висувало жало або спурхувало зi слiв. Це Танна. Вона контролювала Руна. Вона обвуглила крила лусканю, натравила на них лоунiв i змусила прийняти гру, правил якоi нiхто до пуття не розумiе.
Перше переродження викинуло Евену з ii часу, друге – закинуло у мерзлоту живого пекла, яке повертае попередню пам’ять. Внутрiшня Евина порохiвниця знову тлiла. Танна – свiт хирявий, доведений до краю божевiлля. Нiхто при здоровому глуздi не став би зводити докупи розстрiляних негероiв, спалених, топтаних i самотнiх. Синiй вже не лiтатиме, Руна доконае гордонiтна ломка, iй зiрве дах. Десятки разiв обдуренi, не вмiли довiряти навiть собi. Лиш убогiсть цього краю стримувала iх вiд того, щоб не розбiгтися.
Ева силилась зiбрала докупи векторнi обривки зi своiх минулих хронiк. Зосталось звести iх у ту площину, iз якоi вислизне кручена тропа видимих глибоких слiдiв iхнiх нiг i лап. Вона не сумнiвалась, що погодиться знову убивати. Рун-хлопчик, у минулому довiрливо-манiрний та лагiдний, зламався. І вона пiдкориться. Пiд стягами бiло-чорними чи бiло-сiрими знову запалиться пiтьма i заморозиться свiтло.
«Сумнiвна твоя ласка, Танна, – думала Ева, прикриваючи повiки. – Ти дозволила гриханам i людям пiти, примирила iх, щоб вони знайшли спосiб вижити. Вiдпустила.. І раптом отямилась. Потягнула за ниточки. Що такого у тому попелi, який треба ворушити?»
Знайдення. Доба до падiння
Повернися до тями, довiрливий… Годi чекати зорепаду – сьогоднi нiхто не запалюватиме темряву. «Часткова хмарнiсть» – зауважили б синоптики, якби жили у цiй частинi свiту.
Пiдведи очi, скептику. Ось вони визирнули: нанизанi перлини надщербленоi четвiрки мiсяцiв.. У срiблi серпанку, ледь.. надкушенi. Звична картина нiчного неба вказувала шлях зухвалим мандрiвникам, бо прозорливi жителi верхньоi смуги Знайдення тричi перевiрили, чи надiйно замкненi вiкна i дверi, чи загострений клинок дiдiвський, чи щит ритуальний на стiнi не покосився.
Цей свiт давно подiлений, розумнику. Смугами, стiнами, перегородками. Законом i беззаконням. Невмирущим володарем Тригорii i славним Архiтектором адеманського пагорбу у Надмор’i, нащадками другого i страхами першого. Коли знаеш свого ворога в лице, а знайомий голос впiзнаеш у темрявi – свiт подiлений правильно. Свiтобудова Знайдення не знала мiфiчноi полярностi. Змагання добра зi злом звелося до iгор у манiрне переодягання цих суперникiв. На дистанцii довжиною у вiчнiсть усi iмена затираються. Безсмертя грае не за правилами, i жарти у нього злi.
Двое рухались, як один – це мало гарантувати одному iз них невидимiсть. Двое сердець рiзноi щiльностi: незрiлоi людини i стрiляного хижака. Рiзнi та однаковi – спiвучасники субреального дiйства у звивистих лабiринтах Знайденого свiту. Їх об’еднувала мета i роз’еднували цiлi. Такий тандем ставав звичним явищем у лише вiдносно безпечних землях. Страх у Знайденнi мае владу зводити мости i спалювати переправи. Нiчого i хтозна-скiльки спiльного. Нас, мандрiвникiв, частенько еднають блудливi дороги уздовж одного берега. А роз’еднують вузли власного роду.
Сiра густа iмла закипала паром. Клубочилась i здiймалася вгору молочним птахом. Можна сподiватися вiд такоi ночi ще тих вибрикiв.
Дольки втомленоi свiдомостi вимолювали сну, зрадливо злипалися повiки. Загрозлива реальнiсть вислизала з-пiд контролю. «Вiдпусти повiдок пильностi, пiд тобою вправний ловець» – нашiптував туман..
– Ледве голову схили.., – першою завела пiсню чотирилапа.
– Порятунку не проси.., – спросоння вiдреагувала вершниця, мiцнiше обiйняла срiблястий котячий загривок, зануривши у нього лице.
– Ланцюгом прикутих правил – синiх мiсяцiв овали.., – вiдспiвала свою партiю Бiлогрива, замисливши лукавий жест.
– Бiлi костi омива.., – колискова обiрвалась пiд шумок падiння.
– Трохи ясностi цiеi ночi не завадить, – вишкiрилась болотяна кiшка. – Тоi, що очi розплющуе.
Обiймаючи холодну землю, кривлячись вiд болю, вершниця беззвучно лютувала. Наче птах, вислизнув сон. Наче змiй, пiдкрадався гнiв.
– Безбожне творiння ночi, лукавий виродок болiт, брехлива напiвкровка – усе в цьому перелiку – я, i навiть бiльше! Вiдточуй кiгтi, крихiтко, – нависаючи, протяжно шипiла кiшка.
Дiвчина уперто мовчала, сховавши голову мiж гострими колiнками. Намагалася зрозумiти, що iй бiльше болiло: кривда чи забитий лiкоть.
– Лю-ю-ю-ю-ю.., – витягнулись губи. Коли розплющились очi, цукристi, як мед, звуковий ряд повернувся до мовного русла. – Ти дня нiколи.. не бачила – менi тебе жаль.
– У жалощах немае порятунку. Щоб вижити, важливiше жало, – хризолiтовi кристали ii очей витискали чорнi щiлини. – Той, хто на тебе полюе, вилизувати тобi слiз не буде. Ти замкнула удома свою людину, Ев. Пам’ятаеш?
«Зрiлi вчинки двоногих – найнуднiшi iз передбачуваних у свiтi речей. Не будь прогнозованою», – справжнi думки протистояли манiрним повчанням, про що двоногiй не слiд було знати:
– Я не обiцяла, що буде легко, – тихою рiчкою попливли повчання. – Буде страшно i буде боляче. І Пустельник його знае, скiльки життiв треба прожити, щоб.. навчитися жити.
– Ти хотiла сказати.. трохи менше, як вiчнiсть.
Уся ця ситуацiя бiльше нагадувала педагогiчну сценку: суворий наставник глумливо мружив очi, удвiчi менший школяр очiкував черговоi порцii покарань. Бiлогрива вiдчувала, що гру у кидання багнюкою пора закiнчувати. Шкiльнi формати були iй огиднi, як торованi колесами дороги. Там, де проходять великi табуни, очiкуй засiдки.
Олiвiя Глейс
Це iсторiя про втечу. Лабiринтом i Пустелею, по колу i параболою крiзь проталини у часi iз рваним пiвквитком. Вимушенi мандри негероiв зав’язанi на сюжетi про викрадення. Це iсторiя про знахiдку – iлюзiю полярностi, про бiле у чорному i темне у свiтлому. Адеман – старий град у Знайденнi, де спiвiснують iстоти людськоi раси i нащадки печерних гриханiв. Їх свiт обертаеться довкола двох сонць. Одна iз зiрок – Танна, колиска усiх свiтiв, яка, вмираючи, спричиняе катаклiзми планетарного масштабу.
Адеман
Орбiтальне фентезi
Олiвiя Глейс
© Олiвiя Глейс, 2018
ISBN 978-5-4490-2918-8
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Адеман
«Пояснення iснують для задоволення розуму. Вони не мають бути обов’язково вiрними. Для реальностi не дiбрати визначення i не описати»
Махарадж Нiсаргадатта
Танна. За хвилину до пiвночi
Не буде ночi такоi, що дае спочинок. Розкришиться акордами над землею, збудить приспаний нерв. Бiгла цятка змигне лежачим курсором i розiрве чорне екранне небо слiпучим болiдом навпiл.. по косiй. Вогню iз неба, як спраглим – ковток..
Танна вдихнула дим iз кислим присмаком горiлого металу i видихнула змучену усмiшку. Чванливим взором Лiзи Герардiнi вона палила рiзнi метеори, коли тi не мали гостьового статусу. Зараз поверхнею збiгла подоба тiнi: те саме вiдчуття, коли встигаеш зберегтися..
Атмосфера Танни – середовище гибле для всякого роду колонiзаторiв. Цих.. стримано чекали. Вона i трiйця менш стриманих. Усе матиме значення, якщо барханний змiй i його пасажирка не згорять заживо у тiй сплющенiй бляшанцi iз тисненням «МАСК-14».
Логiка прибульцiв розумiе умовнiсть тiеi безпеки i «комфорту», якi могла запропонувати хазяйка. Стерегтись лоунiв, ядрами iз озер грiтися, тишу шанувати, берегтись каменепадiв… – такi заповiти умовно працюють, коли не шикуються у зразковий стрiй. Як i iхня команда..
Гiбридна форма побратимства склеiла спiвучасникiв старим дорожнiм цементом iз пилу та поту. Виживати у нових для себе умовах iм вдавалось легше, нiж ковзати на каменях недовiри та хизи. Двое iз них успадкували загальнi риси прямоходячих iстот земного типу. У них було спiльне минуле iз твердим осадом, сточений тунелями свiт i жменька цiнностей.
За iнших обставин, у тихому домашньому кутку, подiбнi iм окреслюють умовнi кордони або вивiшують таблички iз написом: «Вiвчарка зла!», «Паркан пiд напругою!», «Усi дрони – психи!» i догорають свого урiзаного вiку на вiдлюддi.
Їх ломаним недогаркам не дали сховатися за перегородками у своiх мушлях. Витягли iз паленого свiтла Знайдення у нiч хвороi донни-гордячки.. У цьому свiтi вертлява черепашка на всiх одна. Встояти б на нiй.
Пiдтоплена ущелина на мiсцi колишньоi водоносноi жили умовно годилася на роль разовоi нiчлiжки. На виходi iз розколини унизу лиснiло скелясте дно сухоi долини. Третiй, той, що мав розгонистi крила i видюче око, такi сумнiвнi укриття рукавичного типу називав пастками для гризунiв. Скорився.., прикусивши хвоста.
Пiд софiтами близнюкiв-мiсяцiв висвiтлювалася шлiфована гладь вивiтреного русла. І пологий, пiдступно роблений кремнiевий схил. Над ним на рiзних рiвнях переплiтались хиткi конструкцii скелетворних мостiв. Їх кiстяки так високо дерлися, що спотворювали для приземленого глядача зоряне шитво. Вiдсутнiсть хмар цiеi ночi обiцяла i день похожий, i переддень бентежний.
Мутнi передчуття не завадили синьокрилу забутися у своiх драконячих сновидiннях. Незабаром вiн готувався скидати шкуру – довгий сон був потрiбен йому, як лiтнiй дощ цiй кам’янiй пустелi.
Чоловiк iз колючками пiд дугами брiв i прищуром, таким що пристае звичкою в умовах надмiрно слiпучих бiлих днiв, викладав пiвколом для iхньоi «прихожоi» виловленi iз озера ребристi ядра. Вони були единим джерелом хоч якогось тепла, i iх треба було ворушити.
Лякатись тiней, чи то.. нести варту заходились по черзi. Рун вiдчував: у спину йому цiлилось янтарне безсоння його супутницi, загорнуте у вовняну дорожню ковдру, яка мало зiгрiвала. Вiн не обертався, бо слухав нiч.
На хмурому смуглявому обличчi дiвчини мiгрували тiнi. Вiд залому одноi брови до iншоi.. В очах барахталось змагання. Це новi епiзоди зi старих спогадiв мурували фортецi в ii головi.
На Руна, що пробив iй грудну клiтку вiстрям iз протиотрутою для пам’ятi, Ева зла.. не тримала. Воно, зло, кудись глибоко заповзло. Інодi висувало жало або спурхувало зi слiв. Це Танна. Вона контролювала Руна. Вона обвуглила крила лусканю, натравила на них лоунiв i змусила прийняти гру, правил якоi нiхто до пуття не розумiе.
Перше переродження викинуло Евену з ii часу, друге – закинуло у мерзлоту живого пекла, яке повертае попередню пам’ять. Внутрiшня Евина порохiвниця знову тлiла. Танна – свiт хирявий, доведений до краю божевiлля. Нiхто при здоровому глуздi не став би зводити докупи розстрiляних негероiв, спалених, топтаних i самотнiх. Синiй вже не лiтатиме, Руна доконае гордонiтна ломка, iй зiрве дах. Десятки разiв обдуренi, не вмiли довiряти навiть собi. Лиш убогiсть цього краю стримувала iх вiд того, щоб не розбiгтися.
Ева силилась зiбрала докупи векторнi обривки зi своiх минулих хронiк. Зосталось звести iх у ту площину, iз якоi вислизне кручена тропа видимих глибоких слiдiв iхнiх нiг i лап. Вона не сумнiвалась, що погодиться знову убивати. Рун-хлопчик, у минулому довiрливо-манiрний та лагiдний, зламався. І вона пiдкориться. Пiд стягами бiло-чорними чи бiло-сiрими знову запалиться пiтьма i заморозиться свiтло.
«Сумнiвна твоя ласка, Танна, – думала Ева, прикриваючи повiки. – Ти дозволила гриханам i людям пiти, примирила iх, щоб вони знайшли спосiб вижити. Вiдпустила.. І раптом отямилась. Потягнула за ниточки. Що такого у тому попелi, який треба ворушити?»
Знайдення. Доба до падiння
Повернися до тями, довiрливий… Годi чекати зорепаду – сьогоднi нiхто не запалюватиме темряву. «Часткова хмарнiсть» – зауважили б синоптики, якби жили у цiй частинi свiту.
Пiдведи очi, скептику. Ось вони визирнули: нанизанi перлини надщербленоi четвiрки мiсяцiв.. У срiблi серпанку, ледь.. надкушенi. Звична картина нiчного неба вказувала шлях зухвалим мандрiвникам, бо прозорливi жителi верхньоi смуги Знайдення тричi перевiрили, чи надiйно замкненi вiкна i дверi, чи загострений клинок дiдiвський, чи щит ритуальний на стiнi не покосився.
Цей свiт давно подiлений, розумнику. Смугами, стiнами, перегородками. Законом i беззаконням. Невмирущим володарем Тригорii i славним Архiтектором адеманського пагорбу у Надмор’i, нащадками другого i страхами першого. Коли знаеш свого ворога в лице, а знайомий голос впiзнаеш у темрявi – свiт подiлений правильно. Свiтобудова Знайдення не знала мiфiчноi полярностi. Змагання добра зi злом звелося до iгор у манiрне переодягання цих суперникiв. На дистанцii довжиною у вiчнiсть усi iмена затираються. Безсмертя грае не за правилами, i жарти у нього злi.
Двое рухались, як один – це мало гарантувати одному iз них невидимiсть. Двое сердець рiзноi щiльностi: незрiлоi людини i стрiляного хижака. Рiзнi та однаковi – спiвучасники субреального дiйства у звивистих лабiринтах Знайденого свiту. Їх об’еднувала мета i роз’еднували цiлi. Такий тандем ставав звичним явищем у лише вiдносно безпечних землях. Страх у Знайденнi мае владу зводити мости i спалювати переправи. Нiчого i хтозна-скiльки спiльного. Нас, мандрiвникiв, частенько еднають блудливi дороги уздовж одного берега. А роз’еднують вузли власного роду.
Сiра густа iмла закипала паром. Клубочилась i здiймалася вгору молочним птахом. Можна сподiватися вiд такоi ночi ще тих вибрикiв.
Дольки втомленоi свiдомостi вимолювали сну, зрадливо злипалися повiки. Загрозлива реальнiсть вислизала з-пiд контролю. «Вiдпусти повiдок пильностi, пiд тобою вправний ловець» – нашiптував туман..
– Ледве голову схили.., – першою завела пiсню чотирилапа.
– Порятунку не проси.., – спросоння вiдреагувала вершниця, мiцнiше обiйняла срiблястий котячий загривок, зануривши у нього лице.
– Ланцюгом прикутих правил – синiх мiсяцiв овали.., – вiдспiвала свою партiю Бiлогрива, замисливши лукавий жест.
– Бiлi костi омива.., – колискова обiрвалась пiд шумок падiння.
– Трохи ясностi цiеi ночi не завадить, – вишкiрилась болотяна кiшка. – Тоi, що очi розплющуе.
Обiймаючи холодну землю, кривлячись вiд болю, вершниця беззвучно лютувала. Наче птах, вислизнув сон. Наче змiй, пiдкрадався гнiв.
– Безбожне творiння ночi, лукавий виродок болiт, брехлива напiвкровка – усе в цьому перелiку – я, i навiть бiльше! Вiдточуй кiгтi, крихiтко, – нависаючи, протяжно шипiла кiшка.
Дiвчина уперто мовчала, сховавши голову мiж гострими колiнками. Намагалася зрозумiти, що iй бiльше болiло: кривда чи забитий лiкоть.
– Лю-ю-ю-ю-ю.., – витягнулись губи. Коли розплющились очi, цукристi, як мед, звуковий ряд повернувся до мовного русла. – Ти дня нiколи.. не бачила – менi тебе жаль.
– У жалощах немае порятунку. Щоб вижити, важливiше жало, – хризолiтовi кристали ii очей витискали чорнi щiлини. – Той, хто на тебе полюе, вилизувати тобi слiз не буде. Ти замкнула удома свою людину, Ев. Пам’ятаеш?
«Зрiлi вчинки двоногих – найнуднiшi iз передбачуваних у свiтi речей. Не будь прогнозованою», – справжнi думки протистояли манiрним повчанням, про що двоногiй не слiд було знати:
– Я не обiцяла, що буде легко, – тихою рiчкою попливли повчання. – Буде страшно i буде боляче. І Пустельник його знае, скiльки життiв треба прожити, щоб.. навчитися жити.
– Ти хотiла сказати.. трохи менше, як вiчнiсть.
Уся ця ситуацiя бiльше нагадувала педагогiчну сценку: суворий наставник глумливо мружив очi, удвiчi менший школяр очiкував черговоi порцii покарань. Бiлогрива вiдчувала, що гру у кидання багнюкою пора закiнчувати. Шкiльнi формати були iй огиднi, як торованi колесами дороги. Там, де проходять великi табуни, очiкуй засiдки.