– Там гуси-лебедi… на деревi на мене дивились.
Лагос обмiнявся поглядом iз великою кiшкою:
– Не бiйся, серденько, – поправив розтрiпанi гладенькi русявi кучерi, – ти ж знаеш, вони дiтей стережуть вiд чорних каптурникiв.
– Агель! – Ева рвучко вивернулась iз таткових обiймiв, щоб зануритись у м’якi хвилi хутра. – Ти недоказала казку про синi гуси…
Гелена вiртуозно позiхнула бiля нiг Лагоса, пхикнула, нiби обтяжена лiнню, пiднялась, закинула пiдборiддя, запрошуючи до гри. Подвiйним стрибком перетнула кiмнату i зникла у темних сплетiннях коридорних лабiринтiв. Мала блискавкою метнулась за нею. Пiсля змагань iз пiдмурком, бойовий дитячий клич розбудив сонне життя у цiлому будинку.
За вiконною решiткою шелестiла крилами тепла лiтня нiч, своею присутнiстю розрiзала час на до i пiсля.
Нiч гартуе, а день вибирае
Історiя любить повторюватись у приспiвах. Ступивши на ту саму стежку вдруге i розпiзнати ii у нових сезонних декорацiях – дар рiдкiсного спостереження.
Довкола нових пенькiв постарiлого лiсу блукають тi, хто сильно скучив за домом. Хочеться, аби все залишилось на своiх мiсцях. А порядок рветься до хаосу. Стежки заростають, густiшають нетрi – зменшуеться популяцiя людей, оголюеться порода i пустелi наступають – iм стало затiсно.
– Ми заблукали.., – двонога вкотре набридала Геленi своею людською обережнiстю. – Добре було когось живого зустрiти. Чи е щось, чого менi не слiд знати, Гел?
«Наступного разу зроблю це: скину посеред дюн бiля нiр пiщаних гризунiв, щоби наковталася пилу i не могла скиглити – першитиме горло, зате нарiкань менше», – вирiшила про себе Бiлогрива. Де вона помилилася, коли вирiшила, що Ева дозрiла для дорослих мандрiвок. У блуканнях нiчних мало радостi i кольорiв для пiдлiтка. Нелегко зберiгати холодний спокiй та обачнiсть звiра. Без iнтуiцii та вишколених iнстинктiв вполюють тебе або крагуни, або повзуни, або просто природнi пастки.
– Це правда, що бiля скель бувають невидимi заломи простору? Зайдеш зi схилу – вийдеш на пiк. Ото було б добре.., – Ева сподiвалась почути вiдлуння звичних котячих вiбрацiй, але Бiлогрива вперто мовчала, вiд чого у дiвчини ще дужче розiгралась уява.
Якби у цю мить двонога зазирнула болокоту у вiчi, хорошого упiзнала небагато. Малиновi iскри запалюються по тривозi, i вiддзеркалюють вони загрозу.
У свiтлi блiдоi плеяди мiсяцiв не все розрiзняють нетренованi людськi очi. Про дотик холодного, як метал, поцiлунку, який морозить слину i кров, Ева бiльше знала, нiж чула. Умовний сигнал запiзнився.
– Краги! Замр-р-ри, – протяжно зашипiла Бiлогрива i завалилась на бiк, скинувши свою вершницю. – Не ди-хай…
Подiбнi маневри болокоту зазвичай вдавалися, але сьогоднi падiння видалось невдалим. Евi здавило дiафрагму ii дорожнiм наплiчником, який перекрутився пiд час падiння, i зараз вона задихалась. Медоока встигла подумати про Лагоса, вбитого горем, про траурнi стяги в Адеманi, про своi недочитанi згортки, коли цей пекучий тиск ослабився, i горло засудомило вiд рiзкого ковтка повiтря.
Каптурник був один. Вiн залишив у пащi звiра шмат вiдiрваноi поли i замороженi зi слини борулi. Доля дарувала дiвчинi наступну мить земного пробудження. Кашель i зацiпенiння кiнцiвок минули, невидима карусель зменшила оберти, думки прийшли до тями, але голос ще не пiдкорявся:
– Да-руй.., що я.. та-ка хилячка! – слова давались iй iз зусиллям.
Пазуриста частково ще притискала нещасну своею вагою. «Схибила..» – подумала про себе кiшка i не полiнувалась швидко вiдповзти. Вiстрями сталевих кiгтiв вона збивала iз зубiв кригу, яку перемогла. Потiм перекинулась на лiвий бiк, щоб дати можливiсть своiй супутницi перевести дух.
– Обiйдемось без оплескiв, – протяжно виспiвала Бiлолика.
– Ти була права: не потрiбна менi ця торба. Пташок годуе лiс – i я не пропаду, – голос i здоровий глузд поверталися. – Знаеш, кожен твiй наступний стрибок нiжнiший за попереднiй. Звикати до криги пiд шкiрою важче. Цi напади почастiшали, тобi так не здаеться?
– Можливо, ми наближаемося до людських осель – крагуни iх чують, – не обертаючись, вiдповiдала розумна iстота. – Гартуйся, люба. І торбу перед фiнiшом краще побережи.
– Ти пам’ятаеш, як це було першого разу?
– Ясно, мов учора.. Вiд твого писклявого вереску жовтобрюшники з верхнiх гнiзд повипадали – такий-сякий, але ж наiдок.
– Дражнишся, як дворовий пес. Ту нiч я слабо пам’ятаю, але те, що ми ходили цiею дорогою три роки тому, мене бiльше хвилюе. Так раптово усе помiнялося. Зiзнайся нарештi: ми заблукали, – Ева упритул пiдiйшла до грiзного звiра, щоб прочитати згоду у ii хижих очах.
Болокiт зберiгав удаваний спокiй, а вигляд мав жалюгiдний: зiв’ялi довгi вii тривожно посiпувалися, краплини нiчноi вологи скочувалися i лоскотали iй вуха, вiд чого Гелена пхикала i нервово здригалася.
– Нiколи не знаеш, що можеш знайти, шукаючи втрачене, – звiр знову говорив загадками, – у цьому мiсцi внутрiшнiй голос – единий дороговказ.
– І що вiн цього разу тобi пiдказуе? – дiвчина вже могла глузувати, а Бiлогрива, нагостривши вуха, виглядала щось у темрявi.
– Як ти дивишся на поживну бiлкову вечерю? – вишкiрилась голодна ii натура.
– По горло сита твоiми гризунами, – скривилось вiд огиди гарненьке личко.
– Завжди маеш вибiр: смаженi равлики або у власному соцi, – глумливий важiль настрою осiкся: – І Симка-волоцюгу лапами своiми людськими не пинай – живий бо, не машина.
– Спасибi, переб’юсь! – другий параграф Евена проiгнорувала.
Велика кiшка зникла в густiй iмлистiй ночi. «Симко», симулятор макрооптичного типу, вирiс iскоркою iз темряви до розмiру котячого ока. Евинi голосовi команди шельма вибiрково iгнорував, бо керувався алгоритмом собачоi вiрностi болокоту. Срiбляста сфера грацiйно виростила прозорi крильця i завiбрувала у вiтаннi всiма кольорами веселки. Зазвичай вона вираховувала оптимально безпечний курс. Свого шпигуна Гелена частенько залишала за няньку, коли саму ii кликали справи. Вона знала: крагуни до завтра дадуть iм спокiй.
Ева не розумiла такоi потреби, наглядач ii дратував, однак Бiлогрива не втомлювалася демонструвати власну домiнантнiсть.
Із неудаваною люттю двонога пнула ногою срiблясту пульсуючу сферу. Куля метнулась, закрутилась-забарахталась, вибухаючи у гнiвi слiпучим свiтлом. Пiднялась над землею вище i ненадовго зависла. «За що це менi?» – могла вона спитати, якби умiла. «У нас так сiк чавлять з огрумiв, – вiдповiла б зi злiстю медоока. – Уночi, любчику, свiтла не бувае забагато!».
Випромiнюючи м’яке ображене сяйво, Симко поплентався десь у схiдному напрямi, залишаючи позаду срiбну iмлисту дорiжку. Видихнувши лють, адеманка подалась за ним. «Мстивий усе ж» – подумала дiвчина, спотикаючись мiж грубим корiнням. Вона вирiшила, що волоцюга навмисно вибирае горбистi дiлянки i стрiмкi пiдйоми.
Гостре, мов лезо, камiння виповзало i кидалось пiд ноги, колюче гiлля карликових дерев витягувало нитки iз ii в’язаного хiтону. Коси застрявали в липких клешнях лисих чагарникiв.
Нарештi те, що дасть спочинок втомленим ногам i очам, виповзло з рiдкого туману – високий столiтнiй аскет з розлогим товстим гiллям буде ii нiчлiгом. Сяюча сфера зависла на рiвнi вищому людського зросту i безшумно розтанула у листянiй кронi. Трапиться згадати безтурботне дитинство: в умiннi видряпуватись по стовбурах медоокiй заздрили усi дворовi друзi. Та цього разу не довелось напружувати сили, оскiльки на корi знайшлися i старi рукотворнi виiмки, i природнi нарости. Легкий пiдйом ускладнювався лише слизькою опорою – товстезна галузка, до голизни обiдрана чиiмись пазурами, кiлька разiв пiдступно вислизала з-пiд нiг, але дiвчину рятували порослi праворуч стебла повзучих деревних лiан. Просуватись далi iй завадили стороннi звуки.
Напружити увагу, Ева завмерла i не дихала. Вона намагалася щось розгледiти у свiтлi пульсуючого свiтла уже видимого Симка, але це щось рухалось зi спритнiстю тiнi i не давало себе розгледiти.
– Когось виглядаеш? – завчене змiiне шипiння розрiзало застиглу тишу, наполохавши зграю нiчних метеликiв i ще когось.
– Ти…? – Евi вже вiдлягло вiд серця. – Коли ти туди встигла..? – з удаваним спокоем двонога шукала поглядом свою супутницю.
– Пiсля тебе, – сухо обiзвалася кiшка, звiсивши донизу кудлату голову i оголивши при цьому слiпучо-бiлi iкла. – Бери вище – мiсце для ночiвлi впору обом, – хитрувато примружила великi очi i метнулась помiж гiллям кудись убiк, немилосердно шматуючи пазурами вiкову кору аскета.
Старий велетень смиренно прийняв непроханих гостей. Очевидно, робив це не вперше. На його горищах лiтували десятки видiв птахiв, нижче поверхом вмостились кошлатi лiани, смолянi колонii грибiв i лишайникiв. Пiд корою мiгрували i досиджували свого часу цiлi армади личинок та зрiлих комашиних особин. Бiльша частина цих квартирантiв давно дрiмала. Менша – ворушила лапками, вусиками, хобiтками, прислухаючись до звукових вiбрацiй у iхньому домi.
– Пiсля тебе, моя принцесо, – в iгровiй манерi прогнулася Бiлогрива, витягнувши масивнi переднi лапи. – Найкращi привiлейованi мiсця для королiвських осiб.
– Менi б твiй грайливий настрiй, – Евена втомлено позiхнула, вмощуючи на твердих епiфiтових коренях.
– М’якенькоi ковдри тобi, любонько, – i собi позiхнула Гелена, iз напускною байдужiстю накриваючи сонне людське дитинча своiм великим пухнастим хвостом.
– І нехай нам присниться коротка дорога до дому.
– Кому – зорi, кому – гравiй, – удруге зiвнув болокiт.
– У дитинствi я лiчила кроки на схилi вiд сплетених старих липникiв до мiдноi скрипучоi брами. Їх було 39, i ще 44 до бiленоi пекарнi тiтки Сiроi Золи. Зелену покрiвлю нашого дому можна було бачити з вiдусюди. Їi золотили свiтляки, i вона сяяла i вдень пiд сонцями, i вночi пiд зорями.
– Скучаеш за старими днями iз Лагосом… безумним.