Галицька сага. Ante bellum

Андрiй ледве не засмiявся. Вiн до останнього не вiрив у слова Федора, що Марiя пiдозрюе його у причетностi до Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв, але тiльки що почуте переконало його у протилежному.

А Марiя продовжувала:

– Я чекала довго, всьо думала, що Федько поможе менi, але коли помер мiй тато, прийшла до тебе. І щоб ти знав: я так то не лишу! Якщо менi не будуть платити грошей, то я пiду далi.

Вона не уточнила, куди пiде у разi вiдмови, але Андрiй вловив у ii голосi погрозу. Тим не менше вiн вирiшив не нариватися.

– Що ж, скажу чесно: я чекав на тебе! – сказав вiн. – Федя говорив зi мною про то…

– Говорив? То чого ти менi не сказав?

– А що я мав казати? Всьо то, що ти собi навигадувала, то неправда!

– Що всьо? – не зрозумiла Марiя.

– Всьо! По-перше, я нiколи не був в ОУН! Сама розумiеш, що то заборонена органiзацiя, поляки за нею ганяютьсьи, а в мене файна робота, нашо менi то?

– А…

– А друге, що неправда, то що твiй чоловiк тоже був в ОУН!

Марiя широко розплющила очi.

– Та як ти то говориш? В полiцii менi сказали, що вiн нацiоналiст! – заперечила вона.

– То тобi в полiцii так сказали, бо вони не знали правди. Федя, хоч вже i не в полiцii служить, все ж мае там зв’язки. Вiн i повiв менi, що твiй Павло був не в ОУН, а служив бiльшовицьким агентом.

– То неправда! – сказала ошелешена почутим Марiя.

– Хочеш, щоб тобi в полiцii пiдтвердили моi слова? – запитав Андрiй. – Йди, спитай iх! Вони тобi скажуть, але тодi ти не те що не получиш грошей, але ще й станеш для них вдовою ворожого агента! Скажи: то тобi треба?

Пiсля таких слiв Марiя вся осунулася. Жiнка раптом зрозумiла, що усi плани, на якi розраховувала, враз зникли i вона залишилася з тим, що i була, й навiть надiя на краще зникла.

– Що менi робити? – розгублено запитала вона. – Як менi далi жити?

Андрiй спiвчутливо подивився на колишню сусiдку.

– Тобi вже не сiмнадцять рокiв, Марiе! – сказав вiн. – Знаеш життя! Подивись, як живуть твоi сусiди i твоя мати. Роби те саме. І всьо буде добре!

Це, певно, були не тi слова, якi сподiвалася почути Марiя, але щось iнше Андрiй Валько говорити не хотiв. Вiн демонстративно подивився на годинник i пiдвiвся.

– Мушу йти! – сказав господар. – Робота чекае. Послухай моеi поради, Марiе! Вертайсьи додому i не думай про легкi грошi. Вони ще нiкому добра не приносили. І ще одна моя порада: нiкому бiльше не говори про Павла. Зараз у Варшавi навiть бiльше ненавидять бiльшовикiв, нiж украiнських нацiоналiстiв. Не варто нагадувати комусь, ким був твiй Павло.

Розбита почутим, Марiя попрощалася й пiшла; Андрiй же залишився ще на деякий час. Йому потрiбно було вiдiйти вiд неприемноi для себе розмови. Приiзд Марii остаточно вибив його зi звичного порядку, i Андрiй вирiшив, що нiчого поганого не буде, коли вiн перекине ще одну чарчину горiлки.

7

…уряд буде пiдтримувати процес нормалiзацii украiнсько-польських взаемин, вiзьме пiд увагу господарськi потреби та мовну i культурну окремiшнiсть украiнськоi меншини.

Мiнiстр внутрiшнiх справ Польщi В. Рацкевiч Виступ у Сенатi, грудень 1935 р.

У приймальнi мiнiстра внутрiшнiх справ Речi Посполитоi аудiенцii чекали трое чоловiкiв. Вони сидiли на крiслах бiля масивних дверей i майже не реагували на присутнiсть помiчника. Той зручно умостився за столом навпроти вiкна i також лише iнодi кидав мимовiльний погляд на присутнiх. Здавалося, у його поставi i поведiнцi не було жодноi вади – всiм своiм виглядом вiн пiдкреслював необхiднiсть своеi роботи й у цьому примiщеннi, i для Польщi в цiлому. Темний костюм лежав на помiчниковi мiнiстра бездоганно, нiчого на ньому не було зайвим i навiть пасувала чорна траурна стрiчка на лiвому рукавi. Хоч всепольський траур, оголошений на смерть Маршала Юзефа Пiлсудського, офiцiйно завершився, багато чиновникiв не спiшили знiмати траурнi стрiчки нi з рукавiв, нi з приспущених бiло-червоних знамен.

Запрошенi чорних стрiчок не мали, i причина цьому була не у тому, що всi трое були украiнцями i мали свою думку щодо колишнього Начальника держави. Швидше навпаки: вони належали до помiркованого крила украiнського iстеблiшменту i, мало того, були присутнi на церемонii поховання Пiлсудського. Звичайно, iм не дозволили йти за гробом у перших рядах, там вистачало бiльш високих гостей, причому з-помiж усiх видiлялася огрядна фiгура голови нiмецькоi делегацii Германа Гьорiнга. Прибулi на похорон украiнцi скромно йшли десь посерединi довгоi процесii, i, здавалося, так буде й надалi: про них забудуть i згадають лише тодi, коли настане конечна потреба.