Галицька сага. Ante bellum

Але стосунки з сусiдами е лише стосунками, а гешефт залишаеться гешефтом, тому Моше – як нi в чому не бувало – поцiкавився, що потрiбно Романовi.

– Не за крамом я до тебе прийшов! – вiдказав той. – Поговорити.

– Я тебе слухаю, Романе!

– Вчора у мене була твоя дочка Лея.

Моше похитав головою.

– Ой, Романе, ти щось переплутав! – вiдповiв Моше. – В мене нема дочки Леi, а е твоя невiстка Олена.

– Мошку, кинь то! Твоя дочка нiкуди сьи не дiла! Ти знаеш, що спочатку я тоже не прийняв нi ii, нi свого Михайла! Але вони так i лишилисьи нашими дiтьми: мiй Михайло i твоя Лея. Вона не перестала бути твоею дочкою, навiть коли стала Оленою.

– То всьо так, Романе, але вони приiхали до тебе, на вашу Пасху, а не до мене, на седер Песах[10 - Седер Песах – ритуальна сiмейна трапеза в празник Песах.]! Моя Лея… – Моше замовк, але потiм продовжив: – Олена сидiла за твоiм столом, спiвала ваших пiсень, прославляла вашого Бога, а iй треба було слухати, як я читаю кiддуш[11 - Кiддуш – молитва за днi суботи та свята.], з всiма iсти мацу i пiсля iжi промовляти барех[12 - Барех – благословенна молитва пiсля iжi.]. Вона вибрала вашого Розп’ятого, а не нашого Істинного. Вона пiшла проти своеi вiри й перестала бути нашою. Тому ти, Романе, може, i знайшов собi невiстку Олену, але я втратив дочку Лею.

Говорячи таке, Моше переставляв речi на прилавку, неначе вони стояли не на своему мiсцi.

– До тебе, Романе, у мене немае нiяких претензiй, – продовжував Гутман. – Усе, що ти хочеш вiд мене, я тобi продам чи зроблю, але хочу, щоб ти знав: у мене один син i одна дочка. А за твого Михайла я радий. Чув, що вiн став справжнiм господарем.

Роман Панас востанне подивився на вкотре переставленi речi на прилавку i попрямував до дверей. Уже взявшись за ручку, вiн обернувся.

– Я тебе розумiю, Мошку, i навiть тебе шкода, – сказав вiн. – Але знаеш – дай Боже, щоб такого не сталосьи! – може, колись настане такий час, коли единою людиною, яку ти згадаеш, буде твоя Лея.

З цими словами Роман залишив крамницю…

Наступноi суботи, у переддень Провiдноi недiлi, або ж iнакше Томиноi, в церквi вiдбулася панахида за Томою Бiлецьким. А наступного дня у Львовi на Личакiвському цвинтарi вiдслужили щорiчну панахиду за жертвами Талергофа. Серед тих, хто зiбрався перед хрестом, поставленим на символiчнiй могилi, нiхто не згадав того, хто пробув у концтаборi вiд першого до останнього дня, – поминали всiх тих, хто згинув тодi й помер пiсля, а про смерть Томи Бiлецького не було вiдомо нiкому…

У понедiлок Марiя зазбиралася в дорогу. На запитання матерi, куди це вона iде, адже робота на городi не роблена, вона заспокоiла, що iде до Кам’янки, до вечора вернеться, а роботу нiхто нiколи всю не переробить.

Катерина так i не випитала, чого це дочка так заспiшила до мiста, але мати не звикла випитувати чи докоряти iй, тому, як тiльки Марiя закрила за собою хвiртку, важко зiтхнула, взяла у стайнi мотику й подалася на город, який вже встиг зарости бур’яном.

А Марii потрiбно було конче бути у Кам’янцi. Майже рiк вона чекала вiд Федора Мороза звiстки про розмову з Андрiем Вальком. Зрозумiвши, що сусiд просто забув про неi чи спецiально уникае розмови з нею, Марiя вирiшила сама вирiшити свою проблему. Їй здавалося, що як тiльки Андрiй Валько почуе ii аргументацiю, вiн одразу ж назначить бiднiй вдовi пенсiю, до того ж таку, що бiльше працювати не доведеться.

Саме з таким настроем Марiя Макуха стукала у дверi квартири, де жили Вальки. Будинок був добротний, ще австрiйський, двоповерховий. Вальки жили на другому поверсi i займали три кiмнати.

Андрiй був сам. Вiн здивувався появi колишньоi сусiдки, хоч на подiбний вiзит все ж чекав.

– Христос воскрес, Андрiю! – привiталася Марiя.

– Воiстину воскрес! – вiдповiв Андрiй. – Ти до мене?

– Так, приiхала з тобою поговорити.

– Тодi заходь!

Андрiй провiв неждану гостю до вiтальнi. Обстановка, яку побачила Марiя, була геть не схожа на ту, у якiй вона жила в Перетинi, i навiть ii колишне львiвське помешкання явно програвало.

– Файно живеш, Андрiю! – похвалила вона.

– Так, трохи закупили до Паски, – згодився Валько. – Сiдай!

– А твоi де?

– А де вони можуть бути? Марта на роботi, дочка в гiмназii, син здае матуру.

– Пiде вчитисьи далi?

– Як Бог дасть! – вiдказав Андрiй. – Марiе, ти кажи скорше, яке в тебе дiло, бо я прийшов на обiд перекусити. Маю вертати на роботу.

Марiя розумiюче кивнула.

– Я довго не буду, – сказала вона. – Я хотiла поговорити з тобою, коли ти був в селi, але смерть тата, потiм Пасха… Всьо сьи закрутило, а ти вже поiхав. Мусила приiхати до Камiнки.

– То що у тебе? – нетерпляче нагадав Андрiй.

Вiн взагалi-то одразу зрозумiв, у чому справа, як тiльки побачив Марiю. В одну з поiздок до Львова з ним зустрiвся Федiр Мороз i розповiв про дивне прохання, з котрим до нього пiдiйшла наймолодша Бiлецька. Реакцiя Андрiя була прогнозована.

– А до чого тут я? – тiльки й запитав вiн.

– Вона переконана, що ти належиш до ОУН, – пояснив Федiр.

– Але я не належу до ОУН! – заперечив Андрiй.

– Не заводься! Не належиш, то не належиш! Менi до того нiякого дiла! Але я мусив пообiцяти Марii розiбратися i при змозi поговорити з тобою.

– Поговорив?

– Не заводься! – повторив швагер. – Поговорив.

– Ну, i що ти скажеш вдовi члена ОУН?

– Нiчого iй не скажу. Скажеш ти, коли вона захоче з тобою поговорити.

Це навiть обурило Андрiя.

– То, може, менi ще пенсiю виплачувати з каси «Маслосоюзу»? – iдко поцiкавився вiн.

– Не заводься! – утрете сказав Мороз. – Нiхто нiчого виплачувати не буде. А що сказати безутiшнiй вдовi, ми зараз подумаемо…

Ця розмова вiдбулася ще пiвроку тому, i от тiльки сьогоднi Марiя зважилася заговорити про пенсiю.

І Андрiй Валько не помилився.

– Я говорила з Федьком, твоiм швагром, про мого чоловiка Павла, – почала Марiя. – Вже пiсля того як його вбили, менi сказали, що вiн був в ОУН i саме через то його вбили.

– Менi шкода, певно, але до чого тут я?

– Вiн був в ОУН, i ти е в ОУН! Я хочу, щоб ви платили менi пенсiю.