Галицька сага. Ante bellum

І усмiхнувся.

– Що вас так розсмiшило? – запитав Осип.

– Менi пригадалася наша розмова з тодiшнiм комендантом Львова полковником Стефанiвим. Коли ви вiдмовилися виконувати його наказ залишити Львiв, а заледве заново не вiдвоювали його у полякiв, полковник зажадав вас заарештувати i публiчно судити, – повiдомив Лозинський.

Цього разу усмiхнувся Букшований.

– Не вiн один! Чому ви тут?

– А чому ми всi тут? – перепитав Лозинський. – У двадцять сьомому роцi з дозволу радянського уряду переiхав до радянськоi Украiни, навiть дали кафедру права в Інститутi народного господарства у Харковi, займав посаду у Харкiвському iнститутi марксизму. Друкувався у радянськiй перiодицi про подii мiжнародного життя. Через три роки разом з усiма арешт, звинувачення в причетностi до УВО, до того ж менi пригадали мою участь у Паризькiй конференцii, де я разом з Дмитром Вiтовським вiдстоював iнтереси нашоi Галичини, i ось уже рiк, як валю лiс тут. Та тут багато наших. Ось там, – Лозинський показав на бородатого чоловiка, який повiльно пережовував зароблений за сьогоднiшнiй день кусень хлiба, – лiтератор Антiн Крушельницький. Так вiн лише пiвроку встиг порадiти життю тут, у Союзi. Арештували i його, i його дiтей. Остап та Богдан тут же, на островi, але в iншому будинку. Дочка Володимира також тут.

Лозинський зiтхнув i закiнчив:

– Всi тут! А оскiльки я i вас бачу, то навiть не питаю, що вас привело сюди.

– Так, це даремно, – мовив Осип, але Лозинський перебив його:

– Я не про те! Коли в тюрмi я дiзнався, що належу до «Украiнськоi вiйськовоi органiзацii», пiд час допиту мiй слiдчий декiлька разiв питав мене, коли останнiй раз я бачив потрiбних йому людей i якi саме накази передавав iм. Серед названих прiзвищ було i ваше.

Осип Букшований недовiрливо подивився на Лозинського.

– Що не так? Не переживайте, я не признався, що знаю вас, – заспокоiв його той. – Але, судячи з того, що ви тут, мого признання й не знадобилося.

– Я не про те! – повторив Букшований. – Зазвичай слiдчi питали, що арештантам наказували робити, принаймнi вiд мене мiй слiдчий хотiв це почути протягом чотирьох мiсяцiв.

Михайло Лозинський криво усмiхнувся.

– На вiдмiну вiд вас, Осипе, мене тягнули на керiвника одного з пiдроздiлiв «УВО», але, на щастя, дали лише десять рокiв. Що ж, якщо пощастить, то у березнi сорокового року я вийду на волю, – мовив вiн i iдко закiнчив: – Якщо дозволять!

– І як тут?

– Ви нiколи не чули про СЛОН?

– Перепрошую? – не зрозумiв Осип.

– СЛОН! Соловецький табiр особливого призначення[8 - СЛОН – абревiатура росiйськоi назви «Соловецкий лагерь особого назначения».]!

– Признаюся, свого часу я читав Максима Горького.

Лозинський усмiхнувся.

– Я також читав!

– І як?

– А от вам i випала нагода перевiрити це. Ще до того, як я прибув сюди, всiх вiдправляли на материк, на будiвництво Бiломорканалу. Бiльшiсть там i лишилася! Коли канал здали, то й нас уже стали гнати валити лiс – як-не-як, а треба було i себе забезпечити дровами, i план виконати. А самi знаете, яка тут публiка: письменники, iнтелiгенцiя, артисти… Якi з них дроворуби! Кожного дня когось або завалить деревом, або покалiчить пилою. Багато ж i не знае, як ту пилу тримати в руках! Тих, кого привалило, одразу на цвинтар, а хто покалiчився – в лазарет!

– Тут е лазарет?

– Ага. На горi, в скиту Саватiя.

Михайло Лозинський кивнув головою в бiк зачинених дверей.

– Але не тiште себе думкою, що там вас вилiкують, – сказав вiн. – Звiдтам ще нiхто живим не вертався. Що там е, не знае нiхто, бо нiкому розповiсти.

Пiсля таких слiв Осип Букшований похмурнiв. Йому вже видалося розкiшним курортом перебування у переповненiй камерi харкiвськоi тюрми. Його стан помiтив Лозинський.

– Та не все так погано! Є й приемнi моменти.

– Приемнi моменти? – перепитав Букшований. – Якi, цiкаво?

– Тут у нас е власний украiнський театр.

Осипу здалося, що вiн не почув.

– Як це?

– А ви як гадали? Мiсцеве начальство, хоч i звiрi, але коли тверезе, то навiть нiчого собi! Ви познайомилися з черговим?

– Так.

– Це Лесь Курбас!

Вiд здивування Осип повернув голову туди, де, на його думку, зараз був черговий.

– Той самий? – здивовано запитав вiн.

– Той самий! У Харковi ви не були в його театрi «Березiль»?

– Не доводилося, – признався Осип. – Знаете, я належав до тiеi категорii, котрiй було не рекомендовано вiдвiдувати подiбнi заклади.

– От i матимете можливiсть оцiнити гру наших артистiв! Тут багато iх е!

Михайло Лозинський пiдвiвся. Вже прощаючись, закiнчив:

– Але спочатку треба пережити цю нiч!

І попрямував до свого мiсця.

Змiст цих слiв Осип Букшований зрозумiв вже пiзнiше. Вночi вдарили заморозки, що не було дивним наприкiнцi серпня, i незвиклi до такоi рiзкоi змiни температури новачки практично не заснули. Вони першими i почули вовтузiння за дверима. Їм не вистачило часу подумати, що вiдбуваеться, як дверi вiдчинилися, i у трапезнiй з’явився одягнутий у теплу шинель старший вiйськовий. Вiн пiдняв вгору руку з пiстолетом i вистрiлив. В’язнi машинально поскакували з нар.

– На плац, сукинi сини! – п’яним голосом крикнув комендант.

Осип не зрозумiв, що вiдбуваеться, але з того, як старожили стрiмко побiгли до виходу, зрозумiв, що подiбна процедура для них не перша.

Надворi ще стояла морозна нiч, але центральний плац вже освiтлювався декiлькома прожекторами. В’язнi швидко розмiстилися у майже правильнi шеренги, причому мiж ними утворилися коридори у два кроки. Букшований стояв у п’ятiй шерензi разом з Антiном Крушельницьким. Бiльше знайомих поруч не було.

– Що тут буде? – тихо запитав вiн.