Галицька сага. Ante bellum

– Вставай, чого розляглася! – грубо озвався Сергеев. – Тобi ще треба написати на паперi все, що менi наговорила!

Майя пiдвелася. Вона не спiшила одягатися, але й не рiшалася сказати слова, якi вже давно пекли душу.

– Я бiльше так не можу! – тихо мовила вона.

– Що не можеш? – не зрозумiв Сергеев. – Ти вiдмовляешся допомогти нам виявляти ворогiв народу?

– Нi, я не про те! Цього бiльше не хочу!

– Ах цього! – протягнув Сергеев. – То я тобi противний!

– Нi, але в мене е чоловiк…

– Чоловiк? А ти правильно сказала: е чоловiк. А чому вiн у тебе е, ти не питала себе?

– Що ви хочете цим сказати? – не зрозумiла Майя.

– Ти ж хочеш, щоб твого нацiоналiста залишили у спокоi?! – чи то запитав, чи ствердив Сергеев.

– Чому нацiоналiста? – поцiкавилася Майя, надiваючи спiдницю.

На що куратор усмiхнувся:

– А ти нiколи не запитувала себе, чого це твого Степана досi не арештували?

Запитання змусило Майю закам’янiти.

– Вiн чесний бiльшовик! – спробувала заперечити вона.

– Усi так кажуть! Ми арештували майже всiх западенцiв, що приiхали до Радянськоi Украiни. Вони всi виявилися ворожими агентами. Де вони зараз? Ти щось чула про Соловки? Отам вони всi i е! Всi, крiм твого Степана. І тiльки для нього зробили виняток! Тебе не цiкавить, чому йому така честь?

Майя мовчала.

– Так я тобi скажу! Вiн буде спокiйно жити i працювати у своему видавi доти, доки ти будеш чемною i виконуватимеш все, що ми скажемо, – безжально говорив Сергеев. – Якщо ти так любиш свого западенця, то будеш чемною i слухняною. А то буде твiй Степан працювати не у головному видавництвi Радянськоi Украiни, а десь за полярним кругом видавати газету «Сонце сходить i заходить»! Ти зрозумiла?

Майя опустила голову, ховаючи свiй сором, але все ж кивнула нею.

– Чемна! – похвалив ii Сергеев. – І не переживай так! Нiхто про нас не буде знати. Я не збираюся з нiким тебе дiлити. А твiй чоловiк навiть не буде про нас знати! Адже тобi не хочеться, щоб вiн дивився на тебе, як на повiю!

Цього Майi хотiлося менше за все.

– От i добре! А зараз сiдай за стiл i опиши все, що ти бачила нинi, – наказав Сергеев. – І нiчого не приховуй! Чуе мое серце, що цей Вашуленко не той, за кого себе видае. Так, i не одягайся сильно! Я хочу ще! Дай менi десять хвилин. За цей час ти встигнеш написати…

Майя Бiлецька повернулася додому, коли ще не стемнiло. Степана не було. Видно, вiн прийде пiзно, сповна використавши шанс на додатковий вихiдний. Майя роздягнулася й знесилено впала у лiжко. Зараз iй хотiлося лише одного: кудись провалитися, у глибоку-глибоку безодню, щоб не бачити нiкого – нi противного начальника змiни Власа Коробльова, нi куратора Сергеева, нi навiть… Степана. Жiнцi здавалося, що чоловiк уже здогадуеться про ii подвiйне, а тепер уже й потрiйне життя, i колись настане момент, i iй доведеться розповiсти Степановi все. Чи пробачить вiн ii? Чи зрозумiе, що причиною, через що вона згодилася на це все, було лише бажання огородити його вiд жахливоi долi?

Чи просто назве ii повiею, як говорив Сергеев?

Тут Майя чи не уперше подумала, що не знае його iменi.

4

Пiсля того як молодь не послухалась i таки здiйснила, здавалось би, неможливе вбивство Бронiслава Перацького, для Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв настали важкi часи. Ситуацiя виглядала так, що ОУН була, але на захiдноукраiнських землях ii… вже не iснувало. Упродовж декiлькох днiв до атентату i пiсля нього польська кримiнальна полiцiя заарештувала практично усе керiвництво Крайового Проводу, включаючи усiх причетних до нашумiлого вбивства. Дивним чином безпосереднiй виконавець атентату – Григорiй Мацейко – зумiв не те, що вижити, хоч у це мало хто вiрив, але й спокiйно, без пригод, добратися спочатку до Люблiна на конспiративну квартиру, затим до Львова, а вже потiм через чехословацький кордон опинитися у безпецi.

Іншим пощастило менше.

Крайовий Провiд на захiдних землях був найвiдповiдальнiшою i водночас найнебезпечнiшою дiлянкою в органiзацii ОУН. Люди там надовго просто не затримувалися: вiд часу створення ОУН – а це вiд лютого 1929 року – на посадi Крайового Провiдника змiнилося семеро чоловiк, причому двох з них – Юлiана Головiнського та Степана Охрiмовича – вбили поляки. Але ще нiколи полiцiя не арештовувала одразу всiх!

Якби не вбивство польського мiнiстра, несподiваний арешт Степана Бандери напередоднi варшавськоi акцii закiнчився так, як закiнчувалися усi попереднi: через день-два його випустили б, щоправда, без обов’язкових у таких випадках вибачень. Зрештою, нiчого проти Бандери у полiцii не було – так, звичайна профiлактика перед важливою зустрiччю воевод. Так би i сталося, але громом серед ясного неба стала звiстка з Варшави: украiнський нацiоналiст стрiляв у мiнiстра внутрiшнiх справ Бронiслава Перацького, який того ж дня помер. Тут у полiцii згадали про дивний документ, який надiйшов вiд того-таки Перацького. Не вiдомо, що хотiв сказати цим жестом мiнiстр, приславши на воеводства повiдомлення, що на нього ОУН готуе замах. В усякому разi жодних вказiвок, що робити з цим документом, мiсцева полiцiя не отримала. Складалося враження, що сам мiнiстр Перацький не вiрить у можливiсть такого розвитку подiй. Коли ж Степана Бандеру вже хотiли випускати, вчасно для полiцii (i, вiдповiдно, невчасно для Крайового Провiдника) надiйшла звiстка з Варшави. Тодi львiвська полiцiя, нарештi, згадала про попередження.

Якщо хтось в ОУН сподiвався, що полiцii нiчого не вiдомо про iхню органiзацiю, то, напевне, був би розчарований, дiзнавшись, що та знала про них все. Дивно, але розпорядження поки що не чiпати оунiвцiв виходило вiд самого Перацького – мiнiстр внутрiшнiх справ цим жестом сподiвався спонукати непримиренних украiнцiв до спiвпрацi. Нарада iз воеводами, запланована на п’ятнадцяте червня, була першим пунктом цього плану.

Смерть Бронiслава Перацького остаточно перекреслила цi плани, як i знищила тi маленькi паростки довiри, якi ще були у мiсцевоi полiцii. Тепер же доля заарештованих оунiвцiв була незавидною.

Упродовж тижня пiсля вбивства усi, хто так чи iнакше виявився причетний до нього, опинилися у тюрмах – вiд Львова до Варшави та Данцига. Для цього десь на пiвночi у бiлоруських лiсах у мало кому вiдомому мiстечку Береза-Картузька колишнi казарми росiйського Сто п’ятдесят першого П’ятигорського пiхотного полку спiшно перебудовувалися для прийому перших противникiв правлячого режиму. Хоч iз самого початку у Варшавi було вирiшено, що перебування у таборi не повинно тривати бiльше двох мiсяцiв, його перший комендант, iнспектор познанськоi полiцii Ян Греффнер, вирiшив не звертати увагу на такi дрiбницi. В’язнiв, яким «пощастило» першими переступити ворота iзоляцiйного табору, зустрiли голi стiни колишнiх казарм, де не було навiть звичайних нар – про них адмiнiстрацiя вирiшила подумати пiзнiше.

Серед цих «пiонерiв» був i Роман Шухевич. Його арештували через три днi пiсля вбивства Перацького – строк досить малий, щоб втекти кудись далеко, але водночас достатнiй, щоб замести всi слiди. Оскiльки проти нього полiцiя не мала достатнiх доказiв причетностi до вбивства мiнiстра, Шухевича вiдправили до нововiдкритого концтабору, адже туди саме вiдправляли таких, якi були «без достатнiх доказiв вини». Дивно, але саме це i врятувало Романа Шухевича вiд того, що вiн не зайняв мiсце поруч iз усiма iншими: на судi вiн виступав лише як свiдок.

Такий стан на землях Галичини – найважливiшому напрямку роботи – не мiг не непокоiти Головний Провiд ОУН, тому наприкiнцi лiта Євген Коновалець зiбрав своiх людей. За вiкном досить ошатного будинку у Швейцарських Альпах вiдкривався чудовий вид на недалекi гори. Десь там, значно пiвденнiше, уже у Францii, височiв величний Монблан, але звiдси його не було видно, як i не було бажання говорити про щось iнше, нiж те, що i привело iх сюди.

Євген Коновалець вирiшив провести збiр не в самiй Женевi, де за ними можна було спокiйно спостерiгати, а вибрав невеличке мiстечко на самому французькому кордонi. Тут, у курортнiй мiсцевостi, можна було водночас загубитися серед численних вiдпочивальникiв i мати бiльше шансiв виявити, коли за тобою слiдкують.

Пансiонат, де зiбралися найближчi соратники, примикав до самоi гори, що була природною межею мiстечка з пiвдня; а на пiвночi лежала Женева, звiдки i приiхав Євген Коновалець. Іншi учасники зiбрання прибули окремо.

За iнших, не таких трагiчних обставин, Євген Коновалець навiть був би радий зустрiтися iз своiми помiчниками, якi стали його друзями. Тодi можна було просто узяти напрокат лижi i пiти у гори, де снiг не зникав навiть улiтку. Полковник любив це чисте холодне гiрське повiтря, навiть час вiд часу вибирався iз сiм’ею в гори, щоб покататися або просто помилуватися мальовничими краевидами.

Але зараз нiкому з присутнiх у кiмнатi на другому поверсi пансiонату було не до мiсцевоi екзотики, бо зiбралися вони не для того. Голова ОУН окинув поглядом присутнiх. З Рiко Ярим доля звела у далекому двадцятому роцi, коли вони разом перебували у таборi для iнтернованих воякiв УНР. Тодi Коновальцю припав до душi цей високого зросту i нормальноi статури сотник iз блискучими скельцями пенсне. Хоч вiн i говорив украiнською iз сильним акцентом i, бувало, пiд час розмови не встигав пiдбирати слiв, бажання бути саме украiнцем не могло не подобатися Коновальцю. Коли ж виявилося, що практично нiхто не знае про його справжне походження – хтось казав, що вiн нiмець, iншi стверджували, що Рiхард Ярий е чехом, а свояк Коновальця Андрiй Мельник припускав, що той мае нiмецьке та еврейське корiння, – навiть постало питання про те, чи можна йому довiряти таку важливу справу. Проблема вирiшилася сама собою, коли стало зрозумiло, що практично бiльше нiхто, окрiм Ярого, не мае таких зв’язкiв iз нiмецьким iстеблiшментом. Мабуть, тут певну роль вiдiграло його напiвнiмецьке походження. Рiко Ярий був iз Коновальцем протягом усiх цих рокiв i жодного разу не пошкодував про свiй вибiр. Щоправда, тепер вiд природноi статури Рiко не залишилося й слiду, вiн погладшав, буйна чуприна поступилася мiсцем блискучiй лисинi; напевне, единим, що залишилося вiд колишнього Ярого, було пенсне i досi неправильна украiнська вимова.

Ярославу Барановському недавно виповнилося двадцять вiсiм рокiв, але попри свiй молодий вiк вiн встиг побувати у «Летючiй бригадi», котра здiйснювала експропрiацii грошей у полякiв, вiдсидiти за це три роки, навiть пережити недовiру, що сталася через зраду старшого брата Романа. Зрештою, це не стало причиною того, щоб Коновалець перестав йому довiряти. На недавньому з’iздi Центрального Союзу Украiнського Студентства його обрали президентом, а вже у цiй якостi став секретарем у Проводi Украiнських Нацiоналiстiв, фактично, його, Євгена Коновальця, особистим секретарем. Голова ОУН довiряв йому дедалi бiльше, навiть попри свое не надто шанобливе ставлення до молодi.

Дмитро Андрiевський був майже ровесником Коновальцю, i той вiдносив його до «старикiв». Вiн хоч i не мав такого «послужного» списку, як Рiко Ярий чи навiть Барановський, все ж був серед засновникiв ОУН i вiдповiдав за зовнiшню розвiдку. За влучним висловом Коновальця, Андрiевський тримав руку на пульсi усiеi Європи.

Андрiй Мельник прибув до Швейцарii останнiм i майже випадково. Свого часу вiн познайомився iз люксембурзьким князем Фелiксом, коли той приiжджав на Галичину на запрошення Митрополита Андрея. Вражений прийомом князь запросив Мельника до себе, i ось той уже повертав додому. Дорогою вiн просто не мiг не вiдвiдати свого свояка – вони з Євгеном Коновальцем одруженi на рiдних сестрах. Крiм того, саме Мельник, хоч офiцiйно i не належав до керiвництва ОУН, на прохання свояка привiз iз Галичини найсвiжiшi новини.

Саме до нього першим i звернувся Євген Коновалець:

– Андрiю, нам цiкаво послухати саме вiд тебе про становище Органiзацii на Галичинi. Тим бiльше що нiхто iнший це не зробить.

На вiдмiну вiд iнших, що прийшли з портфелями i поклали перед собою теки з паперами, Андрiй Мельник не користувався жодними записами: проживаючи на окупованiй Галичинi, вiн навчився покладатися лише на свою пам’ять, а вона його нiколи не пiдводила.

– Ми з тобою вже говорили про це у мене вдома, але прошу повторити для iнших!

– Так, Євгене! Ти правий! – згодився Мельник. – Весь Крайовий Провiд розкиданий по тюрмах чи не по всiй Польщi. Робота Проводу паралiзована.

– Насамперед скажи, чому наш категоричний наказ згорнути заплановану акцiю так i не був виконаний.

– Та тому, що молодь просто не встигла це зробити! – вiдказав Мельник. – Бандера отримав телеграму увечерi тринадцятого червня; було вирiшено вiдправити до Варшави молодшого Шухевича зранку наступного дня, але до Романа дiйшла звiстка про арешт Крайового Провiдника. Гадаючи, що полiцiя вийшла на його слiд i виконавцi атентату вже арештованi, Шухевич до столицi не поiхав. Хто ж знав, що арешт Бандери був лише превентивним?

Присутнi слухали Мельника не перебиваючи.