Галицька сага. Ante bellum

Тодi Затонський, проходячи помiж безладно поставлених возiв, пiших червоноармiйцiв та кiнних будьонiвцiв, вирiзнив серед натовпу Степана Бiлецького, зупинився i просто запитав:

– Живий, товаришу Бiлецький?

Степан тодi спромiгся лише на кивок головою.

– Нiчого, не все втрачено! – заспокоiв його Затонський. – Нехай ми програли битву, але не вiйну! Прийде час, i ми заставимо панiв полякiв вернути нам все, що вони у нас забрали!

Чи повiрив Степан тодi словам Затонського? Напевне, що так. Вiн щиро вiрив, що так i станеться. Вiрив… i чекав, але такоi жаданоi вiйни все не було. А в довершення три роки тому мiж СРСР та Польщею був пiдписаний договiр про дружбу, а ще через пiвроку – договiр про ненапад. Це остаточно дезорiентувало Бiлецького. Вiн просто перестав щось розумiти. Йому було невтямки, що iдея свiтовоi соцiалiстичноi революцii, яку, до слова, Сталiн нiколи не пiдтримував, така популярна одразу пiсля жовтневого перевороту, перестала навiть згадуватись наприкiнцi двадцятих рокiв. Остаточно вона зникла пiсля того, як з краiни був видворений Лев Троцький – натхненник перманентноi революцii. Згадувати про свiтову революцiю стало небезпечно, оскiльки одночасно пiд цим розумiлася людина, iм’я якоi в СРСР можна було промовляти тiльки у негативному свiтлi. До того ж Краiнi Рад, що будувала соцiалiзм, потрiбнi були грошi, а iх можна отримати, лише щось продаючи. Тому договори з буржуазними, такими ненависними, краiнами здебiльшого були договорами про торгiвлю. Польща не стала винятком.

Високi партiйнi та державнi дiячi одразу пройшли далi, у натовп. Перед ними утворився живий коридор. Несподiвано для себе Степан Бiлецький опинився у першому ряду й мiг бачити все i всiх. Повз нього промайнула лиса голова Станiслава Косiора – першого секретаря ЦК. Вiн йшов, усмiхаючись до робiтникiв, що радiсно вiтали його. Справа вiд нього крокував невисокого зросту Павло Постишев. Людський коридор був неширокий, тому рукою Постишев навiть зачепив Бiлецького. Це чомусь навiть придало Степановi упевненостi, що й Затонський признае його.

Але Володимир Затонський – у незграбному костюмi й короткiй краватцi, що вивалилася з-пiд пiджака, – пройшов мимо, ковзнувши поглядом по натовпу, так i не зупинивши його на Бiлецькому. Розчарований Степан враз знiтився, перестав тримати тих, хто стояв за ним, i живий коридор зiмкнувся. Благо, що поважнi гостi вже пройшли.

Побачивши стан товариша, Сергiй Вашуленко поклав йому руку на плече.

– Не переживай, друже! – заспокоiв вiн. – То й не дивно, що вiн тебе не признав! Ти знаеш, скiльки людей проходить через його кабiнет? А скiльки пройшло за тi роки?

Степан зiтхнув. Вiн подивився на Майю, потiм на Сергiя.

– Та я й не переживаю! – сказав вiн. – Певно, що хотiлося, щоб мене упiзнали, але менi й так добре! А переiде товариш Затонський до Киева, то, може, й згадае колись.

– От i добре! – вигукнув Вашуленко. – А зараз я пропоную пiти на пиво!

– А мiтинг? – запитала Майя.

– Та там нас i не пустять на площу! Там вже багато людей, якi не прийшли сюди, а одразу на Площу Героiв Перекопу. А на «Динамо» нам не можна й поготiв! Ми ж не члени ЦК!

Аргументи Сергiя Вашуленка виявилися незаперечними.

– То на пиво? Майя?

Жiнка заперечливо похитала головою.

– Не хочу я вашого пива! – вiдказала вона. – Ви iдiть, а я погуляю з подругами.

Степан подивився на дружину.

– Ти справдi не хочеш з нами? – перепитав вiн.

– Справдi! Ідiть самi. Я приiду додому потiм.

Обличчя Сергiя розплилося в усмiшцi.

– Оце iдеальна дружина! – сказав вiн. – Степане, ти маеш це цiнувати!

– Я то цiную, а от ти досi сам! – вiдказав Бiлецький.

– А менi добре! Нема потреби в когось питати дозволу, щоб випити пива!

Так вони розсталися. Високi чини сiли в автомобiлi i поiхали у напрямку Площi Героiв Перекопу, частина натовпу рушила за ними, а частина – у тому числi й Бiлецький з Вашуленком – порозходилися урiзнобiч, шукаючи, де б то можна випити й закусити.

Майя залишилася сама. Сергеева на мiсцi не було, але жiнка знала, що робити далi. Недалеко вiд вокзалу, буквально на сусiднiй вулицi стояв непримiтний будинок. Вiн нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших, але Майя знала, що у квартирi, на другому поверсi, ii чекають. Жiнка ще раз озирнулася, перевiряючи, чи не слiдкують за нею, але вже далеко вона запримiтила спини Степана та Вашуленка – чоловiки спiшили до однiеi з численних бочок з пивом, перед якими вже вишикувались чималенькi черги спраглих чоловiкiв.

Майя перейшла площу у напрямку до потрiбноi iй вулицi, знайшла будинок, зайшла у пошарпаний пiд’iзд, пiднялася на другий поверх. Дверi квартири навiть не були замкненими, але це i не дивно – ii тут чекали.

– Чомусь ти запiзнилася, товаришко «Кларо»! – замiсть привiтання сказав Сергеев.

Вiн сидiв на кухнi, вiрнiше, у кiмнатi, яка колись була кухнею. Зараз про ii справжне призначення свiдчила стара газова плита, вже вiд’еднана вiд труб. Взагалi-то ця квартира вже давно була нежитловою i використовувалася для подiбних зустрiчей.

Сергеев ось уже три роки е ii куратором. Саме йому вона повiдомляе пiдслуханi розмови, якi стосуються безпеки (так сподiваеться Майя) ii Степана. А те, що вiн може потрапити пiд якийсь неправильний вплив, Майя була майже певна.

– Я не могла просто так пiти, – виправдовувалася жiнка. – Чоловiк мiг щось запiдозрити. До того ж вiн був не сам!

– Сергiй Вашуленко, – пiдказав Сергеев.

– Так, i я хотiла б проти нього застерегти.

– Застерегти? У чому е твое застереження?

– Я боюся, що Вашуленко мае на чоловiка вплив бiльший, нiж менi хотiлося б!

– А що тут поганого? Ми вiтаемо мiцну чоловiчу дружбу, яка тiльки сприяе правильному усвiдомленню ролi, що i твiй чоловiк, i Вашуленко виконують у себе. Робота у видавництвi, тим бiльше у такому важливому, як Держвидав, е вiдповiдальною.

– Я розумiю, але менi не подобаеться тон, яким Вашуленко розповiдае про наше життя i нашi досягнення, – сказала Майя.

Почувши таке, Сергеев звiв угору брови.

– Ану детальнiше! – наказав вiн.

І Майя якомога точнiше переказала сьогоднiшню розмову Степана з Сергiем Вашуленком. Сергеев слухав ii уважно, час вiд часу киваючи головою.

– Прекрасно! – мовив вiн, коли Майя закiнчила. – Що ж, ти нинi недаремно прийшла сюди. До цього субчика треба придивитися ближче, а то твiй чоловiк може потрапити у погану компанiю й опинитися там, де оленi кажуть: «Добрий день!».

– Я боюся за Степана, – мовила Майя.

– І правильно робиш, що боiшся! А ми маемо зробити все, щоб огородити його вiд рiзних вашуленкiв. Ще не вiдомо, чим вони дихають!

Сергеев вийняв з теки, що лежала перед ним, аркуш паперу, поклав на стiл. Хотiв дiстати олiвець, але в останню мить передумав. Вiн подивився на Майю, провiв поглядом по ii фiгурi, зупинився на спiдницi.

Жiнка зрозумiла його без слiв.

Сергеев не повiв свого агента до сусiдньоi кiмнати, до лiжка, бо й лiжка у квартирi не було. Все сталося тут, на кухонному столi, причому Майi навiть не прийшлося розстiбати кофту.

Все вiдбулося, як завжди, мовчки, а сьогоднi навiть швидше звичайного. Сергеев декiлька разiв вигнувся, вiд блаженства закотив очi i вже наступноi митi став заправляти штани.

Майя деякий час продовжувала лежати на столi, вiдходячи вiд того, що вiдбулося.

Коли це сталося уперше, Майю, природно, пiк звичайний жiночий сором. Тодi Сергеев просто брутально домiгся ii i згвалтував. Розумiючи, що нiхто iй не повiрить (а якщо i повiрить, то сприйме це зовсiм не так, як вона хотiла б), Майя Бiлецька нiкому не призналася у тому, що трапилось iз нею. Вона гадала, що це був банальний чоловiчий порив задовiльнити свою потребу, але наступного разу, коли Майя прийшла iз черговим донесенням, це повторилося знову. І так кожного разу. Вона вже не пам’ятае, коли iй стало байдуже вiд того, що з нею робить Сергеев.