Галицька сага. Ante bellum

Нарештi змiг з оказiею дати про себе звiстку. Я уявляю собi, що ви там передумали про мене. Не дае про себе чути, може, щось сталось. Але спiшу вас заспокоiти: я живий, чого i вам бажаю. Живу я у Киевi, працюю на важливiй роботi. Ви пам’ятаете, коли я приiжджав до Перетина, то говорив, як ми всi будем жити при соцiалiзмi. То все то вже е в Радянськiй Украiнi. Люди роблять не на панiв, а на себе i я сподiваюсь, що такий час настане i в Галичинi. Мушу сказати, що я вже женився. Жiнку звуть Майя. Вона е робоча на залiзницi. Ми жиемо в гуртожитку, де е багато спiльного i нiхто не скаржиться на труднощi. Всi розумiють, що скоро все буде iнакше, i коли всюди переможе соцiалiзм, жити стане лiпше.

Я дуже зрадiв, коли взнав, що наша Марiйка вийшла замiж за Павла. Певно, що вiн не Василь Мороз, який тiльки i хоче заробити грошей, щоб потiм гнобити бiдних. Прошу, тату, передайте сей конверт i лист Марiйцi з Павлом. Най i вони почитають його!

На тому буду кiнчати свою листову розмову. Сподiваюся, що скоро ми поженемо всiх експлуататорiв i знову зможу вас побачити.

    Ваш син Степан».

Остап пiдвiв очi.

– Ну i що тут вам не ясно? – здивувався вiн. – А Василь Мороз то…

– Мiй брат, – сказав Федiр. – Але я не про те. Дивно, що людина, котрiй цей лист власне не призначався – той самий Павло – лише прочитав його i йому одразу стали ненависними свiтлi iдеi москвофiльства, вiн покинув роботу у «Сельробi» i через одну нашу людину став членом ОУН.

Остап пiдозрiло подивився на Федора, потiм перевiв погляд на дивного листа, хоч нiчого дивного у ньому вiн не прочитав, але у цей момент саме закипiла вода у чайнику. Остап розiлляв окрiп у фiлiжанки з чаем, поставив перед гостем цукерницю.

– Так не бувае! – впевнено сказав вiн.

– Звичайно, не бувае, але, тим не менше, це так.

– Тодi чому ви прийшли до мене? Якщо у листi щось зашифровано, то це до шифрувальникiв. Я хiмiк.

– Я знаю, то й прийшов до тебе. Правда, ранiше його перевiряв Федiр Яцура.

– То що менi робити пiсля нього? – здивувався Косач.

– Перевiр, що ховае цей лист! Ну не може така людина, як Павло Макуха, просто так кинути роботу, яка годувала i його, i його жiнку, що приiхала з села i требувала дуже багато!

– А ви не пробували запитати самого Павла Макуху? Якщо б не захотiв, то можна помогти йому.

– Пiзно! За вироком трибуналу вiн був вбитий пiвроку тому.

– Чому?

– Макуха був причетний до смертi крайового провiдника.

– Головiнського? – здивувався Остап.

– Угу.

– А ви вмiете заiнтригувати! Чекайте!

Косач сховався за дверима кiмнати, прикривши за собою дверi. Федiр зовсiм не здивувався i не вбачав у цьому якоiсь недовiри до себе. В Органiзацii кожен займався своею справою i цiкавитися, що робить хтось iнший, могло означати будь-що, у тому числi i пiдозру у чомусь крамольному.

Вiн встиг випити гербату (без цукру, звик ще на фронтi, бо, траплялося, що цього продукту й не бувало в окопах), роздивився на завидний порядок на кухнi (ii господар, видно, був зациклений не просто на порядку, але iдеальному порядку), аж тут дверi знову вiдчинилися.

– Зробив? – поцiкавився Федiр.

Остап кивнув головою.

– Так швидко?

Косач взяв фiлiжанку з недопитою гербатою, випив до кiнця.

– Я зрозумiв, що у листi нiчого цiкавого для мене бути не може, – сказав вiн. – Бо навiть, якби й було, то я у цьому безсилий. Але одна фраза мене зацiкавила.

Остап поклав лист перед Федором i показав мiзинцем на потрiбний рядок.

«Прошу, тату, передайте сей конверт i лист Марiйцi з Павлом».

– Ну i що? Чому тебе зацiкавив цей рядок? – запитав Федiр.

– Я розумiю бажання сина, щоб його листа прочитала сестра з зятем, але навiщо наголошувати на тому, щоб передавати конверт?

Мороз пiдозрiло подивився на Остапа, затим перевiв погляд на конверт.

– Що ти дiзнався?

Остап усмiхнувся.

– Достатньо простоi праски, щоб вивiдати всi таемницi, – сказав вiн. – Хоч конверт i старий…

– Шiсть рокiв, – пiдказав Федiр.

– Менi все ж вдалося прочитати зсередини.

– Прочитати? Що?

Замiсть вiдповiдi Остап Косач пiдiйшов до плити, потримав над нею конверт, подивився на отриманий результат, швидко подав Морозу. Той вчитався у ледь помiтний блiдий напис.

«Центр – Гесеру! Зробiть все можливе, щоб вступити в ряди УВО».

Вiн здивовано пiдвiв очi.

– Хто такий Гессер? – запитав вiн.

– У мiфологii народiв Азii син неба i бог вiйни. Я цiкавився цим, то й трохи знаю, – пояснив Остап.

Федiр знову подивився на напис, але той вже зник, неначе його i не було зовсiм.

– Можливо, саме тому цей напис i не помiтили ранiше, – сказав Косач. – Вiн дуже швидко зникае.

Федiр Мороз пiдвiвся, засунув листа у зловiсний конверт, сховав назад у кишеню.

– Що ви на це скажете? – поцiкавився Остап, спостерiгаючи за дiями старшого товариша.

Федiр зiтхнув.

– Скажу лише одне: ми поспiшили зi стратою Павла Макухи, – мовив вiн.