Галицька сага. Ante bellum

– Аж нiяк! У мене з… об’ектом своi рахунки!

Сталiн здивовано вийняв з рота люльку.

– Своi рахунки? – перепитав вiн.

– Так точно! За його наказом у Львовi вбили мого друга Андрiя Майлова, – повiдомив Судоплатов. – Я хочу помститись.

Сталiн уважно подивився на Судоплатова, потiм перевiв погляд на Ягоду.

– Звичайно, помста бувае хорошим стимулом, але вона iнодi заважае справi, – сказав Сталiн. – Перед вами, товаришу Судоплатов, партiя поставила конкретне завдання, яке ви маете виконати. Фелiкс Едмундович говорив, що чекiст повинен мати холодну голову i гаряче серце. Вами, товаришу Судоплатов, мае керувати не особиста помста, а бажання виконати завдання, поставлене перед вами. Тодi й про особисту образу можна подумати. Ви зрозумiли, товаришу Судоплатов?

– Так точно, товаришу Сталiн! Постараюся виконати ваш наказ! – вiдказав Судоплатов.

– Не треба старатися – треба виконати! – уточнив Сталiн. – І це не товариш Сталiн наказуе вам, а партiя, тому вважайте це вашим партiйним дорученням!

Вiн знову пiдiйшов до свого столу, розгорнув блокнот i швидко щось написав.

Павло Судоплатов заворожено i з якимось мiстичним страхом спостерiгав за усiма рухами Сталiна. Коли йому повiдомили, що сьогоднi вiн розмовлятиме з самим товаришем Сталiним, у нього пропав не те що сон, але й взагалi усякий спокiй. Зрештою, його сприйняття Генерального секретаря ЦК ВКП(б) до цього моменту нiчим не вiдрiзнялося вiд бiльшостi громадян Радянського Союзу: товариш Сталiн був присутнiй в кожному кабiнетi, на численних картинах, плакатах, але мало кому пощастило бачити його «вживу». Вiн, Павло Судоплатов, котрий ще зовсiм недавно i не думав залишити Харкiв, удостоiвся честi розмовляти iз цiею великою людиною й ба бiльше, особисто отримав вiд цiеi людини партiйний наказ. Що ж, вiн не пiдведе i зробить усе можливе, а й навiть неможливе, щоб виконати завдання Сталiна. Судоплатова вже не хвилювало навiть те, що вiн iде на смертельний ризик. Зараз вiн думав лише про те, щоб виправдати покладену на нього довiру.

– Можете йти! – озвався зi свого мiсця Сталiн. – Товаришу Судоплатов, усi iнструкцii ви отримаете вiд товариша наркома. Бажаю вам успiхiв!

Коли чекiсти покинули кабiнет, Сталiн знову викликав Поскрьобишева.

– Запросiть Єжова! – розпорядився вiн.

Миколi Єжову належало вiдправитися до Ленiнграда. Першому секретаревi дуже не подобався стан справ очолюваноi Сергiем Кiровим ленiнградськоi партiйноi органiзацii.

1

Той тиждень у червнi, який Федiр Мороз провiв у батькiвськiй хатi у Перетинi, був його найдовшим вiдпочинком у селi. Минулi роки йому якось не вдавалося затриматися у старшого брата на довший час, найбiльше на два-три днi, i вiн знову повертався до своеi львiвськоi квартири на вулицi Зиблiкевича. Кожного разу у Федора були вiдмовки, щоб не залишатися у брата. Цi вiдмовки звучали настiльки переконливо, що у них вiрив навiть сам Федiр. Щоправда, йому нiщо не заважало виiхати з дружиною Ольгою та сином до Залiщан на винний фестиваль чи «на води» до Трускавця.

Яким же було здивування брата Олекси, коли червневого дня до нього на обiйстя заходив Федiр iз сином Гордiем! Радiсний шок вiд появи дорогих гостей не пройшов, коли Олекса дiзнався, що вони затримаються у нього на тиждень. На запитання «А де мама?» Федiр пояснив, що Ольга не змогла вирватися з роботи навiть на пару днiв, натомiсть змушена поiхати до Варшави «у справах». Вернеться аж в понедiлок, тому у iхньому помешканнi iх годувати буде нiкому.

Сприйнявши цi слова як неприхований натяк, що гостi голоднi, Ганна насварила на чоловiка, мовляв, нiчого годувати словами, можна й за стiл посадити, а сама заходилася порати бiля кухнi.

Цей тиждень для Федора проминув швидко, у роботах, а ii в селi (а тим бiльше влiтку) нiколи не бракувало. Цим зазвичай займалися брати, а Гордiй цiлими днями пропадав зi своiми братаничами то в лiсi, то на рiчцi. Якщо дев’ятирiчна Марiйка та п’ятирiчна Настуня допомагали мамi бавити однорiчного наймолодшого братика Василя (його назвали в честь «американського» вуйка), то старшi Гриць, Йосип та Іван пiд «великим секретом» розповiли Гордiю про скарб богатиря Кошиковського, що чекае на те, щоб його вiдкопати.

Це було саме те, що так любив Гордiй. У нього вдома лежить читана-перечитана ним книга про скарби, захованi у Львовi. Найбiльше малого Гордiя захопила розповiдь про золото Медовоi Печери. Вiн перечитав про нього, либонь, сто разiв, про що не забарився розповiсти своiм братаничам, коли тi розповiли йому про «свiй» скарб. Пiсля того, як Гордiй похвалився, що одного разу з татом вони також шукали той скарб, в очах Гриця з братами його ставки одразу злетiли вгору i на нього вже не дивилися як на знiженого львiвського бахура.

Напевне, той тиждень, що батько з сином провели на батькiвському обiйстi, був недостатнiм часом, щоб знайти на вже переритiй полянi хоч якiсь слiди не те що скарбу, а простого пiдтвердження того, що богатир Кошиковський узагалi тут був. Але принаймнi час, проведений у Перетинi, не став для Гордiя нудним i чи не вперше вiн по-справжньому зблизився з братаничами.

Хоч Федiр нiчого не сказав Олексi, але таке неждане для старшого брата його тижневе перебування у Перетинi аж нiяк не було безхмарним. Рiшення покинути Львiв хоча б на тиждень головний iнспектор лiсiв Його Емiненцii Кир Андрея Шептицького Андрiй Мельник прийняв вночi на п’ятнадцяте червня. Львовом вже ширилися чутки, що польська полiцiя арештувала весь крайовий провiд Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв. Що було вiдомо колишнiм колегам Федора Мороза, не знав нiхто, але було вирiшено виiхати зi Львова усiм, хто так чи iнакше мав вiдношення до Органiзацii. Так Олекса Мороз отримав додаткову пiдмогу до хатньоi роботи, Гордiй – заново пiзнав своiх двоюрiдних братiв, а Ганна – головний бiль, чим би то годувати «мiського пана».

За той час, коли Федiр Мороз гостював у брата, вiн став найповажнiшою людиною у Перетинi, забравши цей титул у Якова Смоляра. Ранiше саме мiсцевий гайовий був джерелом найсвiжiших новин, що iх привозив iз поiздок до Кам’янки, але тепер його «вiдсунув» львiвський Федiр: центр воеводства – то не повiтова Кам’янка! Зазвичай чоловiча частина Перетина – вiд тридцяти рокiв – збиралася у закритiй чотири роки тому «Просвiтi» вже пiзно увечерi й у неможливому для некурящих цигарковому диму обговорювала останнi подii у державi. Найбiльш посвячений Федiр Мороз останнi днi був вiдiрваний вiд новин, тому всi чекали, коли прибуде зi свiжими газетами Якiв Смоляр. За той час, коли Федiр був у селi, це ставалося два рази. Іншi вечори минали за обговоренням всього зразу й нiчого конкретного.

Так перетинцi дiзналися про вбивство членом ОУН Бронiслава Перацького, який вiдповiдав за пацифiкацiю на Галичинi, а оскiльки всi чоловiки у Перетинi вiдчули це буквально на своiх спинах, то попри весь трагiзм цiеi подii саму смерть мiнiстра внутрiшнiх справ Польщi сприйняли спокiйно, навiть як належну кару за своi страждання. Зробили перетинцi i той неприемний для себе висновок, що просто так вбивство свого мiнiстра поляки не залишать, тому треба чекати найгiршого.

На щось добре вони навiть i не сподiвалися, бо про добре вже й стали забувати, як воно виглядае.

Але все, в тому числi й безтурботне перебування у Перетинi, колись закiнчуеться, тому вже в суботу зранку Федiр з сином стали збиратися додому. Знаючи, що наступного разу дiвер приiде аж на престольний празник i то лише на один день, Ганна приготувала на дорогу стiльки iстiвного, що Федору стало не по собi. Розумiючи, що всi заперечення тут даремнi, вiн махнув на все рукою, залишивши брата Олексу та невiстку закiнчувати укладання приготовленого. Дiйсно, зрештою не тягнути все це на собi: до потяга кiньми вiдвезе Олекса, а у Львовi одразу на трамвай, який зупиняеться саме перед його квартирою. Поки племiнники востанне повели Гордiя до досi незнайденого скарбу Кошиковського (при цьому Федiр усмiхнувся – напевне, не було у Перетинi хлопця, який не пробував це зробити), батько вийшов на рiчку, невеличку, що навiть не удостоiлась отримати хоч якоiсь назви. Тут минуло все його дитинство. Звiдси теплоi серпневоi ночi на самому початку вiйни вiн похапцем залишив рiдну оселю, щоб повернутися через довгих шiсть рокiв. Федiр усвiдомлював: попри те, що вiн тут народився, вiднести себе до селян, як його брат Олекса, вiн не може – надто вже довго не тримав у руках плуг. Все свое доросле життя (а дорослим вiн став тiеi пам’ятноi серпневоi ночi) Федiр не стикався з сiльською роботою, якщо, звiсно, не рахувати тих кiлометрiв шанцiв, виритих ним чи не по всiй Украiнi, але вiн не був певен, що вони коли-небудь заколосяться пшеницею.

Федiр зiтхнув. Вiн вже звик до того, щоб жити подвiйним життям – одне минало у всiх на виду й не завжди подобалося йому самому; iнше – справжне – було сховане вiд всiх, й Федiр навiть не знав, який вiн насправдi – той, що видимий, чи втаемничений. Перетинськi сусiди, звертаючись до нього за порадами, навiть не пiдозрювали, наскiльки вiн проiнформований про ситуацiю у Польщi, але, щоб не виказати себе, доводилося чекати на приiзд Якова Смоляра i вже потiм робити обережнi висновки.

Федiр почув за спиною якiсь кроки. Озирнувся i побачив Марiю Бiлецьку. На молодiй вдовi була звичайна львiвська одежа, довершена капелюшком, не яка-небудь з викликом, але зовсiм недоречна у селi суботнього ранку. Можливо, завтра, в недiлю, до церкви i можна це одягнути, але не сьогоднi. Марiя ще досi жила львiвським життям, до якого звикла за останнi роки.

– Твоi сказали, що стрiну тебе тут! – мовила Марiя.

– Так, прийшов ще раз подивитися на все. Хто знае, коли знов виберусь! – вiдказав Федiр.

– Федю, я прийшла до тебе за допомогою.

– Я тебе слухаю!

Федiр вже настiльки звик до статусу дармового порадника, що навiть не здивувався появi Марii.

– Федю, я хочу, щоб ти поговорив з Андрiем Вальком, – сказала Марiя.

– Про що?

– Ти знаеш, що мого Павла замордували в тюрмi. Вiд того часу я бiдувала, навiть мусила вернути до батькiв.

– А до чого тут Андрiй? – не зрозумiв Федiр.

Дiйсно, якщо Марiя хоче найнятися на роботу у «Маслосоюз», то навряд чи у неi е на це хоч якiсь шанси. Там потребують не рознiжених львiвських пань, а досвiдчених фахiвцiв. До останнiх Марiя Бiлецька, чи то пак Макуха, аж нiяк не вiдносилась.

– Мiй Павло згинув через то, що був в ОУН, – повiдомила вона.

Федiр вирячив очi. Чого-чого, а такого почути з вуст сусiдки вiн аж нiяк не сподiвався. Марiя зрозумiла його вираз по-своему.

– Ти упевнена? – засумнiвався вiн.

– Так. Я навiть до того почала про щось подiбне здогадуватись, особливо коли Павло лишив свiй «Сельроб», а комiсар полiцii менi пiдтвердив, що мiй чоловiк був нацiоналiстом.

– А до чого тут Андрiй? – повторив Федiр.

– Я думаю, що вiн тоже е в ОУН.

– Андрiй? – здивувався Мороз.

Нiчого собi! Жiноча логiка, виявляеться, незбагненна штука! Пiдiйти до члена ОУН, гадаючи, що вiн i далi залишаеться полiцейським, щоб той поговорив з людиною, яка до Органiзацii жодного стосунку не мае! Принаймнi Федору про те невiдомо.

– Звiдки ти взяла, що мiй швагро в ОУН? – перепитав Мороз.

– Я так думаю! Андрiй воював за Украiну, був шандаром. Куда йому дiватись? Певно, що в ОУН!

Федiр уважно подивився на Марiю i подумав, що ii припущення мають пiд собою грунт.

– То нащо тобi Андрiй?