Галицька сага. Ante bellum

Мороз попрощався iз господарем i покинув його помешкання. Його дорога лежала до Андрiя Мельника.

2

З погляду жiнки, ця поiздка до Варшави для Ольги Мороз була невдалою. Кожного разу, коли вона приiжджала у нове мiсто – чи то у справах, чи на вiдпочинок, – обов’язково видiляла якийсь день, щоб походити магазинами. Займаючи не надто високу посаду секретарки, Ольга попри свою невелику зарплату у подiбних поiздках мала можливiсть бiльше розпоряджатися своiм часом. Зазвичай подiбнi поiздки завжди закiнчувалися новими обновами чи звичайними подарунками чоловiчiй частинi сiм’i – на радiсть синовi Гордiю та сувору мовчанку чоловiка Федора, який, тим не менше, залюбки носив придбане Ольгою.

Цього разу поiздка до столицi не вдалася. Разом з головою допомогового комiтету Кирилом Федурою вони прибули до Варшави у той самий день, коли туди на зустрiч з вiце-мiнiстром з’iхалися воеводи з усiеi Польщi, тому головi довелося почекати, коли поважнi пани вирiшать своi проблеми (а це не бiльше не менше мало принести перелом у ставленнi «пiлсудчикiв» до украiнськоi меншостi). До того ж усi урядовi установи були залученi до належного прийому високого нiмецького гостя: до Варшави прибував потяг з мiнiстром пропаганди Третього Рейху Йозефом Геббельсом. Не встиг Федура висловити все, що думае про ситуацiю, у яку вони потрапили, причому не добираючи слiв i в присутностi Ольги, як наступного дня, перед самим засiданням воевод, громом серед ясного неба Варшавою прокотилася новина: на вулицi Фоскаль украiнський нацiоналiст стрiляв у мiнiстра Бронiслава Перацького, який помер у шпиталi через якусь годину.

Звичайно, нi про якi справи, заради яких вони i прибули до Варшави, поки що говорити не приходилося. Таким чином Ольга отримала багато вiльного часу, але у столицi оголосили траур, тому жаданi магазини позачиняли, позбавивши можливостi щось придбати. Але й залишатися у готельному номерi також було несила. Ольга вирiшила пройтися мiстом, природно, уникаючи його центральних вулиць. Хоч труни з тiлом Перацького у столицi вже не було (вiн хотiв бути похований у Новому Санчi, де свого часу вчився у тамтешнiй першiй гiмназii), центр мiста досi нагадував розтривожений вулик, де кожен був експертом, iстиною в останнiй iнстанцii, упевнений у своiй правотi i переконаний, що думка iнших не варта навiть того, щоб ii почути.

На велике розчарування Ольги, навiть вулицi не у центрi Варшави (але й не настiльки далеко вiд нього, щоб почуватися у безпецi) вона не могла назвати безлюдними, а численнi кав’ярнi також були переповненi. Розумiючи, що довго так на ногах вона не витримае, Ользi захотiлося хоч на декiлька хвилин присiсти. На ii бiду, всi столики на тротуарi були зайнятi. Вона пройшла декiлька кав’ярень у надii знайти вiльне мiсце, але даремно. Раптом ii погляд зупинився на чоловiковi, що самотньо сидiв за столиком у самому кiнцi огородженого тротуару. Ольга вирiшила скористатися цiею нагодою i поспiшила до незнайомця.

– Czy moge usiasc obok pana?[1 - Чи можу я бiля пана присiсти? (Пол.)] – запитала вона.

Чоловiк пiдвiв голову. Вiн був приблизно ii вiку, вже лисий, але з приемним лицем i з правильними рисами.

– Oczywiscie! Bede szczesliwy![2 - Звичайно! Буду радий! (Пол.)] – вiдповiв вiн, пiдводячись.

Чоловiк почекав, коли Ольга сяде навпроти, лиш потiм опустився у крiсло. Вiдкривши сумочку i шукаючи там паляруш, навiть не пiдводячи очей, Ольга вiдчула, що незнайомець пильно розглядае ii. Жiнцi це було неприемно, хоч вона i знала, який iнтерес викликае у чоловiкiв. Вона вже хотiла сказати щось жорстке i неприемне незнайомцю, як почула притишене:

– Оля?

Вона застигла, вдивляючись в обличчя незнайомця. Хоча чому незнайомця? Жiнка могла заприсягтися, що десь його бачила.

– Оля Горбань?

– Ви мене знаете? – обережно поцiкавилася вона.

Чоловiк усмiхнувся. Цього було достатньо, щоб Ольга упiзнала його. Неймовiрно, але це був Левко Вовк.

– Левку? Це ти?

А Левко знову пiдвiвся, узяв Олину руку i пiднiс до губ.

– Яка несподiвана зустрiч! – сказав вiн.

Обережно озирнувся, чи не пiдслуховуе хто, потiм тихо сказав:

– Давай говорити польською. Пiсля цих подiй у кожному украiнцевi поляки бачать людину з бомбою.

Вони не бачилися з того пам’ятного листопада вiсiмнадцятого року, коли спочатку захопили, а потiм декiлька днiв утримували будiвлю головноi пошти Львова. Пiсля того, як поляки пiдпалили частину будiвлi, вiстун Ольга Горбань надихалася диму i ii вiдправили до шпиталю (тодi санiтарнi машини ще iздили). Вiдтодi Левко Вовк бiльше не бачив свого вiстуна. Звичайно, вiн знав про неi дещо iз листiв батька, як, власне, про нього було вiдомо i Морозам.

– Як ти тут? – не вiрила своiм очам Ольга. – Ти ж мав бути у Вiднi?

Левко знову усмiхнувся.

– А зараз все змiнилося, Олю! Я дiзнався, що виявився не потрiбний австрiйськiй науцi. Мене звiльнили, от i роз’iжджаю Європою.

– Як це?

– Про це потiм! Ти маеш вiльний час?

– Так. Ми приiхали до Варшави у справах нашого комiтету, але нас попросили почекати, поки все не вляжеться, – вiдповiла Ольга.

– Ну, то i в мене е пару днiв!

– Як поживаеш, Левку? – запитала Ольга.

– Та, напевне, добре! – вiдказав чоловiк.

– Напевне? А чому так невпевнено?

– Та, розумiеш, мене вигнали з улюбленоi роботи, i хоч потiм я не дармував, але все ж то було не те, до чого лежала моя душа.

– А дружина? Дочка?

Левко усмiхнувся.

– Якби не вони, Олю, то навiть не знаю, як би я все витримав! – признався вiн. – Коли мене звiльнили, то спочатку навiть не знав, де себе подiти. Марiйка мене сильно пiдтримала. А Надя… Дочка то завжди потiшка!

Ольга похитала головою.

– Повiр на слово: син – також! – сказала вона.

Ольга хотiла iще щось сказати про Гордiя, але Левко ii випередив:

– Олю, ти коли була у селi?

– У Перетинi? Пiвроку тому, на престольний празник. Ми тодi вибралися з Федором i сином до брата чоловiка. А Федя зараз у селi, разом з Гордiем, – вiдповiла Ольга. – А нащо ти запитав?

– Та все переживаю за тата! Йому вже пiд сiмдесят!

Ольга усмiхнулася.

– Вуйко Василь ще всiх нас переживе! – заспокоiла вона. – Здоров’я у нього – дай, Боже, кожному!

– Але й роки вже не тi!

Видно, слова Ольги дещо заспокоiли Левка, бо вiн вже не виглядав таким стурбованим, як до того. А Ольга продовжувала:

– А ти б сiв на потяг i вiдвiдав батька, якщо вже у Польщi!

– Не можу. Я тут не сам!

Жiнка дивно подивилася на Вовка. Той заспiшив заспокоiти ii.

– Це не те, що ти подумала, – сказав вiн. – Я супроводжую ерцгерцога Вiльгельма Габсбурга.

– Сюди, до Польщi? – здивувалася Ольга. – Стiй-стiй, то вiн знову з тобою?