Галицька сага. Ante bellum

Альбрехт випив пиво i пiдвiвся.

– Пiду провiдаю Елiс, – сказав вiн. – Ми зустрiнемось за обiдом.

Вiльгельм провiв брата поглядом. Минула розмова була для нього неприемною, але аж нiяк не даремною. Найгiрше було те, що Альбрехт роз’ятрив i без того болючу рану. Вiльгельм пiдозрював, що Полетт, з котрою вiн випадково зiткнувся у паризькому Монмартрi, е аж нiяк не наiвною дiвчиною, якою вона старалася показати себе, але у нiй було щось генiальне, що заставляло його вiдкинути всi сумнiви. Можливо, Полетт i не була тiею жiнкою, з котрою Вiльгельм хотiв бути довго, але поки що не бажав порвати з нею.

Інше хвилювало Вiльгельма. У його життi зараз е двi жiнки: Полетт i Зiта. Із вдовою Карла його пов’язували довгi роки спiльного поневiряння Європою, коли всiх Габсбургiв «попросили» або вiдмовитися вiд усiх своiх титулiв, або… покинути урiзану пiсля вiйни Австрiю, до чого долучилися тi самi Габсбурги. Покинувши батькiвщину чи не найостаннiшим, Вiльгельм поiхав до Мадриду, де зустрiв удову iмператора Карла Зiту. Хоч ранiше вони по-справжньому i не розмовляли, тепер iх пов’язували i симпатii, i спiльне бажання вiдродити монархiю: Зiта пiклувалася про майбутне свого первiстка Отто, а Вiльгельмовi вiдводилася роль короля Галичини та Володимирii… природно, у пiдпорядкуваннi Вiдню. Те, що Вiльгельм мав на те iншi плани, Зiта не знала. Або не здогадувалась.

Вiльгельм сподiвався, що Зiтi не вiдомо про iснування Полетт, хоч дехто у його оточеннi був особисто знайомий з обома жiнками, тому тримати це у таемницi було безглуздо. Але Зiта поки що поводила себе так, неначе дiйсно не знала про iснування конкурентки. Зрештою, нiчого небезпечного для себе у таких походеньках Вiльгельма Габсбурга-Лотаринзького вона не бачила. Дiйсно, яку конкуренцiю для неi може скласти проста телеграфiстка паризькоi пошти?

3

У зв’язку з рiшенням ХІІ з’iзду КП(б)У, Всеукраiнський Центральний Виконавчий Комiтет ПОСТАНОВЛЯЄ:

Перенести столицю Украiнськоi Соцiалiстичноi Радянськоi Республiки до м. Киева.

    З газети «Вiстi ВУЦВК» вiд 22 сiчня 1934 року

Двадцять четверте червня у Киевi та Киiвськiй областi оголосили вихiдним…

Звiстку про те, що партiя i особисто товариш Сталiн прийняли рiшення перенести столицю з Харкова до Киева, самi мiстяни зустрiли радiсно, тому вже iз самого ранку до головного вокзалу мiста потягнулися люди. Причому це не обов’язково були органiзованi делегацii, як от вiд Держвидаву, у склад якоi потрапив i Степан Бiлецький; здебiльшого кияни йшли до вокзалу самi, намагаючись бути ближче до цього, без перебiльшення, iсторичного дiйства.

До прибуття головних осiб залишалося ще добрих двi години, а перед спорудою головного вокзалу вже зiбралося море людей. Дехто тримав великi транспаранти, у яких пiдтримував мудре рiшення партii й обiцяв зробити Киiв ще кращим; хтось нiс портрети керiвникiв партii, причому найбiльшим було, звичайно, зображення Сталiна, а за кiлькiстю переважали портрети Станiслава Косiора – першого секретаря ЦК КП(б)У, як людини, яка, на думку киян, i спричинилася до перенесення столицi.

Степановi Бiлецькому недавно виповнилось тридцять сiм рокiв, але вiн досi був звичайним коректором Держвидаву i йому не свiтила перспектива отримати якусь iншу, не таку непримiтну посаду. Переiзд керiвних органiв з Харкова Степан сприйняв як шанс щось помiняти у своему життi. Особливе сподiвання Бiлецький покладав на наркома народноi освiти Володимира Затонського, з котрим був знайомий ще з рокiв громадянськоi вiйни i доручення якого виконував тут, у Киевi, тодi ще захопленому Павлом Скоропадським. Степановi здавалося, що як тiльки товариш Затонський побачить його, то неодмiнно запропонуе роботу ближче до себе, можливо, навiть у самому Наркоматi.

Про його мрiю знав один лише Сергiй Вашуленко, його товариш по роботi. Щоправда, Сергiй був редактором i йому довiряли значно вiдповiдальнiшу роботу, анiж Степановi. Саме пiсля Вашуленка готовий матерiал потрапляв до Бiлецького, а тодi, вже остаточно перевiрений, вiдправлявся до друку.

Щоправда, Сергiй не подiляв оптимiзму Степана.

– Забудь це! – говорив вiн бувало, коли вони пiсля роботи зупинялися бiля бочки з пивом. – Невже ти думаеш, що нарком освiти пам’ятае про якогось Степана Бiлецького, з ким мимохiдь зустрiчався шiстнадцять рокiв тому?

– Тодi я отримав вiд нього бойове партiйне завдання! – ображений такими словами вiдповiв Бiлецький.

– І ти думаеш, що тебе запам’ятали? Чи ти гадаеш, що ти там був один такий?

Зазвичай таку реакцiю Вашуленка Бiлецький пояснював лише тим, що, на вiдмiну вiд нього самого, Сергiй на вiйнi не був, пересидiв ii тут, у Киевi, зустрiчаючи владу, яка мiнялася iз дивовижною черговiстю. Степан був переконаний, що й свою престижну, як на думку простого коректора, посаду Вашуленко отримав незаслужено, адже, дiйсно, хiба може бути серйозною перевагою той факт, що той встиг закiнчити чотири курси мiсцевого унiверситету. У самого Степана Бiлецького перед партiею значно бiльше заслуг!

Але навiть такi неприемнi сумнiви не стали на завадi якщо не дружбi, то просто звичайним дружнiм вiдносинам мiж чоловiками. Принаймнi нiхто не вiдмовлявся, коли iнший запрошував на пиво.

Ось i сьогоднi вони вирiшили, що пiсля усiх урочистостей обов’язково пiдуть у парк, де (вони запримiтили дорогою сюди) вже пiдвезли пиво.

– А де твоя дружина? – поцiкавився Сергiй Вашуленко i подивився на годинник.

Годинна стрiлка повiльно, але невблаганно, наближалася до цифри «11».

– Зi своiми залiзничниками?

– Для Майi сьогоднi аж нiяк не вихiдний день! – сумно вiдповiв Степан. – Не кожного дня до мiста прибувае лiтерний поiзд! То тобi не якийсь там «номер»[3 - Лiтерний поiзд – умовна назва поiздiв високоi важливостi, що перевозять цiннi вантажi або вельми iменитих персон (найчастiше – перших осiб держави). На вiдмiну вiд номерних, вони мали прiоритет при русi.]!

Сергiй Вашуленко хотiв було зробити Степановi комплiмент, похваливши його за чудове розумiння тонкощiв у невластивiй йому галузi, але тут поруч неначе з-пiд землi виникла Майя. Їi появi здивувався не лише Вашуленко, але й Бiлецький.

– Звiдки ти тут? – запитав приголомшений Степан.

– Тобто «звiдки»? – удавано здивувалася Майя. – Я працюю тут, якщо ти не забув!

Обличчя Вашуленка розпливлося у задоволенiй усмiшцi, а Степан, трохи знiяковiвши, спробував виправитися:

– Я про те, що ти казала, що не встигнеш звiльнитися до початку.

Майя поправила косинку.

– Начзмiни сказав, що на вокзалi й так забагато народу, тому вiдпустив нас до завтра, – сказала вона. – Там залишилося партбюро.

– Ну як же без них! – iдко вiдказав Вашуленко.

Майя хотiла щось вiдповiсти, але саме у цей момент гучномовцi, розвiшанi на стовпах, повiдомили, що на першу колiю прибувае потяг з керiвниками партii та уряду. Радiсний гул наповнив привокзальний майдан. Звiдси, звичайно, нiхто нiчого не побачив, але всi знали, що пiсля прибуття нових керiвникiв всi попрямують до площi Червоних героiв Перекопу[4 - Тепер – Софiйський майдан.], де мав бути проведений мiтинг, приурочений цiй знаменнiй подii. Всезнаючий Сергiй Вашуленко повiдомив, що пiсля параду вiйськ Украiнського вiйськового округу ввечерi на стадiонi «Динамо» буде проведено розширене засiдання ЦК КП(б)У. Певно, що нiхто з присутнiх тут не потрапить на стадiон, але, чесно кажучи, не всi туди i прагнули. Головне, що завдяки цiй подii цей вiвторок став неробочим, тому можна було використати його з користю для себе.

Напевне, Вашуленко також про це подумав, бо тiльки Бiлецький вiдкрив рота, щоб поцiкавитися думкою iнших щодо найближчих годин, Сергiй першим запропонував при слушнiй нагодi залишити колону або, принаймнi, старатися стояти скраю.

– Так легше буде потiм пiти, – пояснив вiн. – Я сподiваюся, Майя не проти випити з нами пива?

– А куди спiшити? – недовiрливо поцiкавився Бiлецький, хоч секунду тому вiн готовий був запропонувати те саме, тiльки з врахуванням дещо пiзнiшого часу. – Ми пропустимо найголовнiше.

Вашуленко похитав головою.

– Забув тобi сказати, Степане, що е думка, щоб поки що залишити деякi Наркомати в Харковi. У iх перелiку i Наркомат народноi освiти. Тобто ти даремно прийшов сюди у надii побачити Володимира Затонського. Якщо вiн i в потягу (Сергiй кивнув на будiвлю вокзалу, яка закривала вiд них основне дiйство), то аж нiяк не для того, щоб влаштувати свого колишнього пiдлеглого! Пiсля мiтингу i параду товариш Затонський разом з iншими товаришами поiде до стадiону «Динамо», де i вiдбудеться розширене засiдання ЦК. А потiм – назад! Наркомат народноi освiти довго залишатися без товариша наркома не може!

Майя слухала це просторiкування Сергiя Вашуленка i намагалася уловити, що саме iй не подобаеться у взагалi-то правильних його словах: чи цей слововислiв «е думка», про який чули всi i нiхто не ризикував його повторити вголос, чи цей пафосний тон, чи просто те, що все це адресувалося ii чоловiковi. Жiнка вишукувала слова, якими хотiла вiдповiсти Вашуленку, але тут несподiвано для себе у натовпi побачила знайоме обличчя. Сергеев! Щоправда, вiн такий же Сергеев, як вона артистка, але у тiй органiзацii, де той працював, прийнято не розголошувати своi справжнi прiзвища.

Поява ii куратора з ОДПУ тут, у натовпi перед головним вокзалом, не могла бути випадковою, але, зрештою, що тут дивного: до Киева прибувае увесь склад ЦК КП(б)У, природно, потрiбно бути готовим до всiляких проявiв ворогiв, адже, як слушно зауважив товариш Сталiн, класова боротьба буде загострюватися в краiнi у мiру ii просування до соцiалiзму. Тому присутнiсть Сергеева i, без сумнiву, iнших була не те, що доречною, але й обов’язковою.

Тут безладнi розмови присутнiх якось майже одразу спочатку стишилися, а потiм знову зазвучали голоснiше – при виходi з будiвлi вокзалу з’явилися прибулi.

– Косiор!

– Товариш Постишев!

– Дивiться! Сам Любченко!

– Чубар! Влас Чубар!

Звiдусiль звучали прiзвища членiв Оргбюро. Захопленню киян не було кiнця – було дивно бачити «в живу» тих, про кого читав лише в газетах i лише знав, що вони iснують десь далеко. Тепер же можна бачити iх часто, принаймнi, найближчого листопада на жовтневiй демонстрацii.

Тут Сергiй уважно подивився вперед, куди, зрештою, були спрямованi погляди усiх, i легко штовхнувши Степана, сказав:

– Затонський!

Володимир Затонський, хоч i не належав до украiнського Оргбюро, тим не менше був кандидатом у члени ЦК ВКП(б), тому, природно, i був серед прибулих. Останнiй раз Степан Бiлецький бачився iз Затонським тiеi неспокiйноi вересневоi пори двадцятого року, коли iхнi шляхи перетнулися у Житомирi. Приводом для тiеi зустрiчi були неприемнi для них обох, як i, власне, для всiеi молодоi республiки, обставини: Степан Бiлецький повертався пiсля нищiвноi поразки, завданоi Червонiй армii пiд Вiслою, а голова Галицького революцiйного комiтету Володимир Затонський залишав територiю Галицькоi Соцiалiстичноi Радянськоi Республiки, яка проiснувала заледве п’ятдесят днiв i впала пiд копитами тих самих польських уланiв.