Галицька сага. Ante bellum

– За iнших обставин я згодився б з тобою, – сказав Коновалець. – Та навiть тепер я згодний з тобою, але, на жаль, у нас немае вибору. Тому…

Голова ОУН обвiв поглядом присутнiх.

– Може, у когось е заперечення проти Олекси Гасина? – запитав вiн. – Немае? Тодi, Андрiю, що робити – знаеш! Сподiваюся, ми не помилимось у своему виборi.

– «Лицар» не пiдведе! – упевнено сказав Мельник.

– От i славно! Ми ще раз зустрiнемось пiсля вечерi, треба обговорити деякi внутрiшнi справи, а зараз я вас вiдпускаю, – сказав Євген Коновалець. – Кожен може зайнятися собою.

Присутнi пiдвелися з-за столу.

– Андрiю, пройдемося? – запитав Коновалець Мельника, коли вони залишилися удвох.

– Залюбки! Заодно порiвняю Альпи з Карпатами.

– І не пробуй! Зовсiм не те! Хоч менi i не доводилося бувати у наших Карпатах, знаю, що вони програють Альпам.

– Готовий з тобою поспорити, – вiдказав Мельник.

Коновалець усмiхнувся.

– Так, тут справа смаку! Що ж, пiшли!

Мiстечко виявилося не таким i великим навiть за швейцарськими мiрками, але вже поверхневий погляд пiдказував, що людей на вулицях було значно бiльше, анiж iх могли умiстити ошатнi будиночки.

– Це так званi «деннi» туристи, – пояснив Євген Коновалець, коли вони з Андрiем Мельником йшли освiтленою серпневим сонцем вулицею. – Курорт усiх не умiстить, тому туристи оселяються у селах навколо нього, а сюди приiжджають лише на день. Так дешевше!

Повз них пройшла весела компанiя дiвчат. Євген провiв iх поглядом.

– Знаеш, Андрiю, iнодi я заздрю цiй безтурботностi, – сказав вiн. – Бувае находить якась хандра, особливо пiсля подiбних новин, як от сьогоднi, хочеться кинути все i нi про що не думати.

– І надовго тебе вистачае? – поцiкавився Мельник, здивований такiй вiдвертостi швагра.

– Ненадовго! Коли присвятив себе боротьбi, то вже не можеш без цього жити. Як подумаеш, як е там, то одразу все повертаеться на своi мiсця. По сутi, Андрiю, хто що б там не говорив, але ми, саме ми, ветерани, посилаемо цих дiтей у тюрми.

– Якби вони самi не бажали цього, ми нiчого не зробили б, – заперечив Мельник.

– І все ж неспокiйно на душi! Серед цих дванадцяти, яких арештувала польська полiцiя, ще жодного одруженого. Скiльки iм дадуть? Двадцять рокiв? Кару смертi? Та навiть двадцять рокiв! Вийдуть вже такими, що про дiтей i думати пiзно. А там двi дiвчини! Хто у сорок народжуе? А ми сидимо тут у спокоi, дивимось на швейцарських лижниць i роздумуемо про нашу боротьбу. А вона передбачае новi арешти i новi тюрми.

Мельник скрушно похитав головою.

– Не подобаеться менi твiй настрiй! – признався вiн.

– Та менi самому вiн не подобаеться! Певно, що виною цьому е спокiйна Європа. Вона стомилася вiд великоi вiйни i не хоче навiть помiчати того, що свiт вже не такий, яким вiн був десять рокiв тому. Тодi люди були упевненi, що лише божевiльному захочеться знову вiдкрити цей ящик вiйни, перед яким сумнозвiсний «ящик Пандори» виглядае безневинною музичною шкатулкою. Але свiт змiнився i не у кращу сторону.

Андрiй Мельник деякий час йшов мовчки.

– Ти гадаеш, буде вiйна? – обережно запитав вiн.

– Переконаний! Ти читав Гiтлера?

– «Майн кампф»? Доводилося. І то буквально недавно. Князь Фелiкс е якщо не шанувальником рейхсканцлера, то принаймнi слiдкуе за ним.

– І правильно робить! Люксембург якраз лежить мiж Нiмеччиною та Францiею, на яку у нiмцiв вирiс великий зуб.

– Але ж нiмцi слабкi! У них немае вiйська!

Коновалець дивно подивився на Мельника:

– Ти упевнений у цьому?

– Але ж Четвiрка не побачила жодного вiдхилення вiд Версальського договору!

– Великi держави не побачили, бо не хотiли бачити! Тiльки боюся, що коли вони нарештi побачать, то буде пiзно, – вiдказав Коновалець i повторив: – Надто пiзно!

– Тобi це звiдки вiдомо? – дивувався Мельник.

Євген Коновалець хитро усмiхнувся i показав уперед. До них жваво наближався Рiко Ярий. Андрiй Мельник зрозумiв, що хотiв цим сказати Голова ОУН: Рiко був зв’язковим мiж Органiзацiею та абвером. Навiть тепер, коли спiвпраця мiж ними звелася до мiнiмуму, Ярий не порвав iз своiми старими контактами у нiмецькiй вiйськовiй розвiдцi…

Дмитро Андрiевський дотримав свого слова, й украiнська газета «Свобода», яка виходила у США, пiдключилася до висвiтлення пiдготовки процесу над членами ОУН. Хоч вона i ранiше вiдводила подiбним подiям декiлька рядкiв, тепер же це були окремi замiтки, а то й цiлi статтi. Такiй приемнiй для себе змiнi особливо зрадiв Василь Мороз.

Кожного разу, купуючи «Свободу», вiн несвiдомо шукав на ii сторiнках згадку про брата Федора. Коли при iхнiй зустрiчi той випадково проговорився про свою причетнiсть до тодi ще Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii, Василь не переставав переживати за долю середульшого брата. Йому дуже хотiлося ще раз приiхати додому i попередити Федора бути обережнiшим. Василевi здавалося, що саме його слова зможуть убезпечити брата вiд необережного кроку. На бiду, Василь не те, що не мiг вiдвiдати родину на Галичинi, вiн цi роки взагалi ледве зводив кiнцi з кiнцями. Велика депресiя, що охопила весь свiт, особливо боляче вдарила саме по Сполучених Штатах, звiдки i почалася. Першi роки були вкрай важкими, роботи не було навiть тимчасовоi i хоча б за iжу. Вони з сiм’ею жили на виплати, що iх надавав Союз Гетьманцiв Державникiв у Пiвнiчнiй Америцi, i незмiнними безплатними обiдами, причому якщо виплати поступали дуже нерегулярно i не у такiй сумi, що можна було на них жити, то за мискою супу довелося вистояти довжелезнi черги.

Ситуацiя змiнилася у тридцять другому роцi, коли пiд час президентських виборiв тодiшнiй президент Герберт Гувер провально програв вибори Франклiну Делано Рузвельту. «Новий курс» останнього спочатку помалу, а потiм дедалi смiливiше, дозволив поступово нормалiзувати становище в краiнi.

Яким же полегшенням була звiстка про те, що Генрi Форд знову вiдкривае заводи. Спочатку Василь переживав, що може i не потрапити до тих щасливчикiв, яким пощастить знову повернутися до роботи, але все вирiшилося найкращим чином: розумiючи, що часу вчити необiзнаних у такiй специфiчнiй роботi немае, дирекцiя заводу зробила ставку на колишнiх робiтникiв. Так Василь Мороз та Іван Кандиба знову стали бiля конвеера «Форда».

Невiдь-яким чином Фрiдрiх Ведемайер, у котрого дружина Василя Анна свого часу працювала прислугою, зумiв вибратися iз борговоi ями, куди потрапив одразу пiсля «чорного четверга» двадцять дев’ятого року[5 - 24 жовтня 1929 року (цей день увiйшов в iсторiю як «чорний четвер») на Нью-Йоркськiй фондовiй бiржi вiдбувся обвал цiн на акцii.]. Ведемайери знову попросили Анну, щоб та працювала у них. Оскiльки власнi дочки Морозiв – Олусь та Марта – були вже майже дорослi i iх можна було залишати самих, то у такi непевнi часи робота чоловiка та дружини вважалася за неймовiрне щастя. Звичайно, грошi, котрi обое Морозiв приносили додому, не йшли нi в яке порiвняння з тим, що вони отримували до «великоi депресii», але тепер хоч не треба було чекати на чергову подачку вiд будь-кого.

Розумiючи, що зараз у нього немае жодноi можливостi приiхати додому (i через кошти, якi доведеться витратити на дорогу туди й назад, i враховуючи ту обставину, що повернеться вiн знову безробiтним), Василь як мiг обережно натякав Федору у черговому листi, щоб той був обережний.

Василь не знав, що середнiй брат одразу розгадав його натяки. Хоч вони й були даремними, але тi слова Василя на львiвському вокзалi «Будь обережним, братику!» вiн запам’ятав назавжди.

Тому, повернувшись з черговоi змiни i нагодувавши дочок, Василь розгорнув газету «Свобода». Анна ще не повернулася вiд Веденмайерiв, i чоловiковi нiхто не заважав дещо вiдключитися вiд повсякденних турбот. Як i хотiв Євген Коновалець, газета стала писати про подii в Галичинi та про процеси над членами ОУН значно частiше, нiж це робила до того. Вчитуючись у текст, Василь пiвсвiдомо шукав серед прiзвищ брата Федора.

На його радiсть серед тих, кого арештувала польська полiцiя, Федора Мороза не було.

5

Менi здаеться – висновок е очевидним: необхiднi такi табори, як Соловки… Саме цим шляхом держава швидко досягне однiеi зi своiх цiлей: знищити в’язницi.

    М. Горький. Нарис «Соловки»

Спершу Осип Букшований навiть не повiрив своiм очам: бiля причалу на водi стояв пароплав, а над його великим гребним колесом пiвколом виднiвся напис «Глiб Бокiй».

Колишнiй пiдлеглий голови Спецiального вiддiлу ОДПУ навiть не пiдозрював, що на честь його начальника назвали цей зловiсний корабель. Незважаючи на трагiзм ситуацii, у котру вiн потрапив, Осипу стало навiть весело. Колись Глiб Бокiй вiдправляв його на рiдну Галичину для виконання спецiального завдання, що змiнило його життя, а тепер той-таки «Глiб Бокiй», але вже не людина, а пароплав, вiдвезе його далi на пiвнiч.

Куди проляже його дорога, Осип Букшований знав. На вiдстанi шiстдесяти кiлометрiв на пiвнiчний схiд вiд порту Кем у Бiлому морi лежали Соловецькi острови, мiсце святе i водночас пекельне, про що не забарився повiдомити колишнiй iеромонах одного з колишнiх пiдмосковських монастирiв Афанасiй. Зрештою, нiчого дивного у тому не було: тут усi були колишнi – i монахи, й розвiдники, i мiнiстри.