Галицька сага. Ante bellum

– Господи, навiть не побоялися грiха! – сказав Афанасiй.

– Ви про що, отче? – запитав Букшований.

– А ви придивiться уважно до напису. Навiть не могли замалювати справжнiй напис!

Осип придивився. Дiйсно, напис «Глiб Бокiй» намалювали поверх iншого, бiльш древнiшого, причому пiзнiший не змiг закрити попереднiй. «Святий Савватiй».

– Колись цим кораблем возили до монастиря богомольцiв, – говорив Афанасiй. – Соловки колись славились на всю велику Русь своiми подвигами. Колись iх заснували монахи Савватiй та Герман. Мене завжди тягнуло сюди, але судилося лише тепер.

– А менi хотiлося побувати на могилi нашого отамана Калнишевського, – подав голос Михайло Полоз. – Як бачите, отче, нашi мрii збудуться. От тiльки не впевнений, що це принесе нам задоволення.

Вiн був третiм у компанii, з ким спiлкувався Букшований. Ще пiвроку тому Полоз був заступником голови бюджетноi комiсii ЦВК СРСР, аж поки в ОДПУ згадали, що його прiзвище фiгурувало пiд час московського процесу «УВО». Цього виявилося достатньо, щоб у сiчнi його зняли з усiх посад, виключили з рядiв ВКП(б) й заарештували. З ним довго не возилися. Короткий суд i – довгий десятирiчний строк за причетнiсть до «УВО», спробу утворити Украiнську буржуазно-демократичну республiку, замах на керiвникiв партii та уряду. На щастя, Полоза не звинуватили у спробi замаху на Сталiна – пiсля такого у звинувачуваного лише один вирок – найвища мiра соцiального захисту.

– Потрiбно дякувати за все, що нам посилае Господь! – вiдказав монах Афанасiй.

– Навiть за це?

Михайло Полоз показав на причал, де тривала посадка на пароплав i куди, власне, прямував увесь етап, у якому прибув Букшований. Ув’язненi – хто з валiзами, мiшками, сумками, плахтами, а хто з пустими руками – проходили живим коридором, утвореним десятком озброених червоноармiйцiв, i зникали у трюмi «Глiба Бокiя». З вигляду сам пароплав був невеликий, мало мiсткий, але людський потiк не стишувався i не ставав меншим. І вся ця маса зникала у ненаситному черевi-трюмi корабля. Туди прямувала й наша трiйка.

За весь час, коли потяг вiз Осипа Букшованого вiд ще столицi Радянськоi Украiни Харкова до цього заполярного мiста, вiн жодного разу не зустрiв знайоме обличчя, хоч i серед засуджених за приналежнiсь до «Украiнськоi вiйськовоi органiзацii», i колишнiх старших Галицькоi армii у нього були i знайомi, а то й приятелi. Видно, органiзатори подiбних процесiв, що вiдбувалися в СРСР, зробили так, щоб iхнi колишнi фiгуранти не перетиналися i почувалися самотнiми та покинутими. Осиповi Букшованому у цьому навiть пощастило: вiн потрапив в останню хвилю арештiв, його тримали окремо, на допити водили лише якихось чотири мiсяцi – термiн до смiшного малий у порiвняннi з iншими, а пiсля винесення вироку (десять рокiв) майже рiк провiв у харкiвськiй тюрмi, чекаючи на етап. Коли ж вiн нарештi дочекався своеi черги, з-помiж таких же арештантiв знайомих не було.

Але недоля знаходить вихiд з усiляких ситуацiй. Серед «попутчикiв» у вагонi були соцiально близькi до конвоiрiв елементи – звичайнi кримiнальники. Вони виявилися не такими небезпечними, як полiтичнi, котрi тут були у меншостi. Тут Осипу усмiхнулася удача. Вже з першого погляду вурки видiлили його з-помiж iнших, безпомилково вгадавши у ньому колишнього спiвробiтника ОДПУ – «сука», а те, як до нього ставилися конвоiри, – «велика сука». Таких на етапах не любили i, траплялося, до мiсця призначення вони не доiжджали. Колишнiй отаман Галицькоi армii доiхав. Мало того, вiн навiть змiг забезпечити собi найближче майбутне. Розумiючи, що його новi компаньйони здатнi на все, вiн пристав на пропозицiю зiграти в карти. Ставкою було його власне життя. Навiть тепер Букшованому ставало весело, коли вiн згадував цю «партiю зi смертю».

Доки в картярських справах, вурки так i не зрозумiли, звiдки у цього артиста[6 - Артист (жаргон) – шулер.] щоразу опинялися козирнi карти, котрi вони самi ховали у себе в рукавах. Першою партiею Букшований виграв свое власне життя; пiсля другоi забезпечив собi найближче майбутне. Коли ж ошелешенi вурки зажадали вiдiгратися, Букшованому вдалося витягнути з «власностi» компаньйонiв Михайла Полоза та брата Афанасiя, вурки одразу втратили до нього iнтерес. Далi Осип мiг не боятися за свое життя: карточний борг – святий! Вiн так i залишився для кримiнальникiв нерозгаданим. А Букшований про себе тiшився з безпорадностi вуркiв та подумки дякував iранцю Зайнабу ад-Сахиму, з котрим доля звела його у пiсках Месопотамii. Не знаючи, чим зайняти себе у тi години, коли оточенi англiйцi не турбували об’еднанi сили нiмцiв та арабiв, Зайнаб навчив свого командира секретам гри у карти. Взагалi-то Осип умiв грати iз самого дитинства, але перед арабом був безсилий. Його тузи, котрi вiн збирав i приберiгав для фiнальноi сцени, незбагненним чином опинялися в iранця.

Зайнаб не був жадним, радо подiлився iз украiнцем своiм секретом, висловив сподiвання, що це колись стане у пригодi. Як виявилося, стало i навiть врятувало йому життя.

От тiльки чи надовго! Там, куди iх везуть, навряд чи зустрiнуть квiтами.

Їхня трiйка зiйшла на палубу пароплава чи не останньою. Їх не «маринували» у холодному трюмi, як тих, хто спустився туди першим. Щоправда, вiльного мiсця там не залишилося зовсiм, тому дверi зачинилися якраз за спиною Михайла Полоза – йому «пощастило» бути останнiм.

У трюмi було тiсно, повiтря затхле, просякле людським потом, видiленнями i чомусь запахом риби, та таким гострим, неначе спресованi в’язнi справдi перетворилися на тюльку в бочцi. Тут усi стали рiвними: i «полiтичнi», i кримiнальники, i селяни-повстанцi iз Середньоi Азii, i туркменськi басмачi. Були й тi, хто не змiг себе вiднести до жодноi з цих груп. Зараз всi вони стояли впритул один до одного, у темрявi i смородi, зрiвнянi й однаково безпораднi. Їм залишалося лише сподiватися, що iхня подорож не затягнеться.

На бiду, у конвоiрiв були iншi плани. Невiдь-чому пароплав «Глiб Бокiй» простояв бiля причалу ще добрих п’ять годин, аж поки нещаснi в’язнi почули якесь вовтуження за стiйкою трюму, потiм запрацювали двигуни, i нарештi судно пiдiйшло вiд причалу. У трюмi почулося полегшене зiтхання – що б там не чекало iх на таемничих островах, все ж осоружне чекання закiнчилося.

Невiдомо яким був «Святий Савватiй», але «Глiб Бокiй» аж нiяк не належав до швидкохiдних суден. Нещасних шiстдесят кiлометрiв, що вiддiляли Соловецькi острови вiд Кема (або тридцять п’ять миль, як повiдомив колишнiй матрос iз Кронштадту, який стояв поруч, затиснений мiж якимось мусульманином з Бухари, що не знав жодного слова по-росiйськи, i православним монахом Афанасiем), «тихохiд» подолав за добу. Їх нiхто не збирався не те що годувати чи давати води, але навiть виводити на палубу, тому всi потреби в’язнi справляли пiд себе, а вiрнiше просто в штани, бо навiть зняти iх не було можливостi. Вiд цього рибний сморiд навiть кудись зник, поступившись iншому, як з’ясувалося, навiть бiльш неприемному.

Але будь-яка подорож, навiть така жахлива, колись пiдходить до кiнця. Прибув до мiсця призначення i «Глiб Бокiй». Коли метушня за бортом стишилась, дверi трюму вiдчинилися, i Михайло Полоз знесилений вивалився на палубу. Конвоiри одразу вiдiйшли вбiк, затуливши носи рукавами: з трюму несло запертим повiтрям.

Команди покидати трюм не було, але цього i не знадобилося. Почувши п’янке вологе морське свiже повiтря, в’язнi самi потягнулися до виходу. Нашiй трiйцi пощастило, що вони стояли бiля виходу. Не чекаючи, коли вся маса таких же, як вони самi, нещасних ринеться на палубу, вони швидко вибралися нагору i побiгли до трапу, щоб зiйти на благословенний берег. Осип Букшований разом з iншими вийшов на великий плац, зусiбiч оточений озброеними вартовими. Їм наказали сiсти на глевку землю. Довелося чекати на iнших, котрих запхали у трюм у числi перших. Як виявилося, не всiм пощастило пережити цю подорож. Коли трюм покинув останнiй в’язень, конвоiри завернули тих, хто вибрався наверх, але ще не зiйшов на тверду землю. Їм належало звiльнити судно вiд тих, хто не пережив тiсняву.

Як з’ясувалося скоро, таких виявилося багато. Тi, котрим пощастило зiйти на берег, спостерiгали, як з трюму час вiд часу виносили бездиханнi тiла нещасних i складали на палубi. Процедура зайняла добру годину, аж нарештi прозвучала команда пiдвестися. Прибулих вишикували у довгу колону по чотири у ряду i повели дорогою вглиб острова.

Найбiльш поiнформований серед в’язнiв монах Афанасiй одразу визначив, куди вони прямують.

– До монастиря! – сказав вiн.

– Та нi, святий отче! – почув вiн збоку. – Не до монастиря, а до тюрми. Нема тут монастиря!

Як з’ясувалося вже невдовзi, то таки була тюрма. Дорога зайняла не бiльше пiвгодини, i вже невдовзi прибулi увiйшли за браму, напис над якою повiдомляв, що вони потрапили до управлiння Солтаборами. Це дiйсно був монастир, вiрнiше, вiд нього залишилися однi лише споруди. Всюди панував безлад, котрого певно не було у тi часи, коли тут господарювали монахи. Зараз же про якийсь порядок нiхто не думав: нi конвоiри, нi тим бiльше ув’язненi, адже у кожного були своi плани: у перших – зробити життя других нестерпним, а то й просто неможливим, а другi намагалися цьому опиратися. Де вже тут було до порядку на територii табору!

Так само четвiрками iх розштовхали у рiзнi будинки. Десь помiстився один ряд, а кудись зайшло i декiлька. Осип Букшований зi своiми товаришами по нещастю опинилися у просторiй кiмнатi, заставленiй нарами обабiч довгого проходу, в кiнцi котрого стояла закiптявлена бочка. Видно, в холоднi днi там горiв вогонь. Стiни кiмнати були полупленi, подекуди побiленi вапном, що вже встигло облiзти, i де-не-де можна побачити блiдi зображення святих.

Побачивши це, Афанасiй перехрестився.

– Тут, видно, була трапезна, – повiдомив вiн.

– А тепер тут живемо ми!

З ближчих нар назустрiч пiднявся зарослий чолов’яга. Колись, ще за нормального життя, вiн, безперечно, мав не такий страхiтливий вигляд, але зараз перед прибулими стояв худий немiчний чоловiк.

– Навiть не буду питати, звiдки ви. Такий запах завжди мають тi, хто тiльки прибув кораблем смертникiв. Ви з нинiшнього транспорту? Хто ви? – запитав вiн.

– А що вам сказати? Імена? То ми можемо як на сповiдi всього наговорити!

– Тодi яка стаття?

– Ото вже лiпше! П’ятдесят четверта! А у них п’ятдесят восьма[7 - В УРСР «полiтичною» вважалася 54 стаття КК.]!

– Ви з Украiни?

У вiдповiдь Букшований лише кивнув головою.

– Де нашi мiсця? – поцiкавився.

– Отам! – Незнайомець показав ближче до закопченоi бочки. – Вам вистачить. Вчора п’ятеро не вернуло з лiсоповалу. Нинi, певно, також не дорахуемось.

Осип хотiв було запитати, де решта, але потреба у цьому одразу зникла. Натомiсть вiн поставив iнше запитання:

– А ви?

– Я черговий, – вiдповiв той i додав: – І хворий.

Пiсля цих слiв зникло бажання щось запитувати далi. Четверо новоприбулих, включаючи крондштадця, рушили до вказаних мiсць. Найпершим i найбiльшим бажанням було просто лягти i витягнути стомленi добовим стоянням ноги, що вони не забарилися зробити.

Вже коли за вузькими загратованими вiкнами почорнiло, до трапезноi повернулися ii жителi. Лише кинувши побiжний погляд на прибулих, вони розiйшлися по своiх мiсцях. Видно, змученi, вони не мали нi сил, нi бажання з’ясовувати, хто цi новачки, звiдки прибули i за що потрапили сюди. Завтра стануть такими ж, як всi, i не факт, що повернуться сюди пiсля роботи.

Тим не менше до Осипа Букшованого пiдсiв невисокого зросту зарослий чоловiк i якийсь час довго розглядав його.

– Менi ваше обличчя видаеться знайомим, – украiнською мовою сказав вiн i представився: – Я Михайло Лозинський.

Осип недовiрливо подивився на спiврозмовника, силкуючись розгледiти у ньому щось таке, що нагадало б йому, як виглядав цей чоловiк до того, як потрапив сюди.

– Ми з вами зустрiчалися у листопадi вiсiмнадцятого року у Львовi, – сказав Букшований. – Ви тодi були разом з полковником Вiтовським. Я Осип Букшований.

Лозинський закивав головою.

– Так, я упiзнав вас!