Галицька сага. Ante bellum

Крушельницький подивився на Осипа.

– Новенький? – тiльки й запитав. – Спiвати будемо i зустрiчати сонце. Тому, молодий чоловiче, спiвайте вiд усiеi душi, якщо хочете, щоб ви побачили сьогоднiшне сонце.

Букшований не зрозумiв слiв Кульчицького, але тут спереду знову почувся голос коменданта.

– «Інтернацiонал» почи-най!

І весь плац одразу почав спiвати.

«Повстаньте, гнанi i голоднi
Робiтники усiх краiв,
Як y вулкановiй безоднi
B серцях y нас клекоче гнiв».

Тим часом комендант походжав мiж шеренгами, прислуховуючись до того, як спiвають в’язнi. Час вiд часу вiн зупинявся перед кимось, слухав спiв, потiм неохоче йшов далi.

– Вiдставити пiсню! – крикнув комендант.

Вiн зупинився перед матросом iз Кронштадта. Видно, партiйний гiмн у виконаннi матроса видався комендантовi нещирим.

– Що, троцькiстська мордо, тобi не подобаеться наш гiмн? – заверещав комендант i без жодних слiв вистрiлив матросу в голову.

Той мiшком звалився на землю.

– Пiсню почи-най! – знову прозвучала команда.

В’язнi знову почали спочатку, але вже пiсля першого куплету знову замовкли. Комендант зупинився перед якимсь азiатом, що також лише сьогоднi прибув на острiв. Нещасний не спiвав, бо зовсiм не знав росiйськоi мови. Осип пiдозрював, що вiн навiть так i не зрозумiв, чого його заарештували i чому вiдправили аж сюди, далеко на пiвнiч. Куля коменданта не дала навiть дiзнатися, чим вiн завинив перед Радянською владою.

– Почи-най!

Так вони зустрiли полярне сонце. На плацу залишилися лежати шестеро тих, хто, на думку коменданта, недостатньо завзято спiвав пролетарський гiмн, а решту повели на роботу – повертатися до трапезноi було вже пiзно.

1935 рiк

6

Тома Бiлецький помер саме на Страсну П’ятницю, тихо й непомiтно, як i жив останнi роки. Жiнка Катерина з дочкою Марiею якраз були у церквi, де служилася вечiрня з виносом плащаницi, а коли повернулися додому, то побачили, що Тома лежить на лiжку, витягнутий у весь свiй невеликий зрiст, а бiля нього на пiдлогу впав «Талергофський альманах», з котрим вiн не розставався. Саме ця книга було останне, що бачив у своему життi Тома Бiлецький. Видно, помер Тома вже давнiше, можливо, одразу пiсля того, як жiнка з дочкою вiдправилися до церкви, бо тiло вже захололо, та й смерть вже зiгнала з обличчя знайомi риси, i тепер Тома був схожий на iнших покiйникiв: без виразу та всього того, що рiзнило iх мiж собою.

Побачивши його, Катерина важко опустилася на лаву. Слiз не було; жiнка виплакала iх, ще чекаючи чоловiка з Талергофа. Навiть усi роки пiсля того, як вiн повернувся – змiнений, зовсiм не той Тома, якого вона знала, але тим не менш живий, – Катерина нiколи жодним словом не дорiкнула своему чоловiковi: нi тодi, коли попервах той не мав сил для повсякденноi сiльськоi роботи, нi коли знову узявся за минуле, нi останнiми роками, коли сили зовсiм покинули його. Вона завжди знала, що це мае статися, навiть готувалася до цього, але Тома, як завжди бувае, помер несподiвано. Уся пiдготовка до Пасхи, ii майбутне святкування, пiшли нанiвець. Все враз стало неважливим. Залишився лише розпростертий на лiжку Тома й майбутнi клопоти.

Дивно, але саме дочка Марiя опам’яталася першою.

– Мамо, чого ви сiли? Треба щось робити! – озвалася вона.

Катерина неначе прокинулася. Вона подивилася на мертвого Тому, пiдвелася й кивнула головою:

– Так, дочко, треба робити!

Вона пiшла до iншоi кiмнати й невдовзi повернулася вже одягнута у чорне, схожа на монашку. Набираючи у цебро воду, Катерина сказала Марii:

– Пiди до Василя Вовка. Скажи, що тато помер.

Почувши таке, Марiя здивовано подивилася на матiр.

– Але ж… вуйко Василь найбiльше постраждав… – обережно вiдказала вона.

Нi вона, нi мати, нi перетинцi, нi тим бiльше сам Василь не забули, що саме iхнiй Степан став винуватцем того, що довелося пережити родинi Вовкiв. Зрештою, саме це було причиною, що Бiлецькi так i залишилися жити осторонь вiд усього села, стали чужими для односельцiв, навiть чужiшими, анiж родина Гутманiв. Спочатку це було продовженням того ставлення, яке панувало у селi ще вiд того часу, коли Тома носився зi своiм товариством iменi Качковського; затим неприязнь посилилася, коли Олекса Мороз та Андрiй Валько вiдiбрали у Степана пiдписаний тим-таки Томою протокол, з якого перетинцi дiзналися, що вони заледве не квiтами зустрiли Червону армiю як свою визволительку; не сприяв покращенню вiдносин i той факт, що Тома Бiлецький знову пристав до вже вiдродженого товариства москвофiлiв i, на вiдмiну вiд сусiдiв, просто за так отримував грошi, коли iншим доводилося тяжко гарувати на своiх полях.

Тепер же, коли Томи не стало, раптом виявилося, що й звернутися за допомогою немае до кого. Тому Катерина i послала дочку до коваля, слушно припустивши, що той не вiдмовить.

Василь Вовк не вiдмовив. Вiн саме був на дворi, коли у хвiртку зайшла Марiя i повiдомила про новину. Василь зняв з голови шапку i побожно перехрестився. Подивившись на молоду жiнку, вiн кивнув головою i промовив:

– Зробимо!

Марiя лише кинула: «Дякую!» й побiгла додому. Саме у цей момент з хати вийшла Орина.

– Чого вона приходила? – поцiкавилася жiнка.

– Тома помер! – повiдомив Василь i додав: – Вiдмучився!

– Вiд чого? – не зрозумiла Орина. – Вiн нiчого на городi не робив! Нi вiн, нi дочка! Одна Катерина тягнула всю господарку!

– То й треба iй помогти!

Як виявилося, нiхто у селi не згадав про минуле, чим мiг допомiг, i вже до вечора помитий та одягнений у святочне Тома Бiлецький лежав на столi пiд вiкном. Якiв Смоляр обiцяв зробити труну до завтра, але так було прийнято, щоб першу нiч покiйник лежав просто на столi. Аж тут виникла iнша проблема: за всiма канонами церкви ховати належало на третiй день, тобто у Великодню недiлю. А оскiльки у цей день треба веселитися та радiти Воскресiнню, тому не прийнято вiддаватися печалi та здiйснювати панахиду, щоб не затьмарювати днi радостi. Зять Томи Юрiй Зозуляк, священник iз сусiднього Сорочина, дорогою до Перетина заiхав до свого друга отця Петра Лiсовича й домовився, що поховають тестя наступного дня, у суботу. Щоправда, той-таки канон забороняв здiйснювати панахиду у самiй церквi, де посерединi на спецiальному столику лежала виставлена для поклонiння плащаниця. Хоч таке траплялося не раз, сусiди побачили у цьому деякий неприемний для покiйного знак: значить, його дiяння тут, на землi, не сподобалися там.

Тому Бiлецького поховали тихо, без церковного дзвону («Да молчит всякая плоть человiча…»[9 - Нехай мовчить всяка плоть людська… (церк. – слов.) – особливий пiсноспiв, що спiваеться у церквi пiсля виносу плащаницi i до Великодня.]). Пiсля похорону зазвичай збиралися у хатi, звiдки винесли покiйника, щоб пом’янути його, але була субота перед Великоднем, дехто з господинь ще не випiк паску, та й роботи у такий день завжди не бракувало, тому зять Юрiй Зозуляк запросив тих, хто проводив його тестя в останню дорогу, на дев’ять днiв.

На тому й розiйшлися. Розумiючи, що до завтрашнього ранку вже нiчого мати з сестрою не встигнуть зробити, Єлизавета залишила в хатi привезений нею кошик з необхiдними до завтрашнього дня продуктами i востанне поцiлувала маму. Пообiцяла приiхати в гостi у вiвторок.

Цей Великдень помiтно вирiзнявся вiд попереднiх хоча б тим, що пiсля «демаршу» уперше вiдвiдав батькiвську хату Михайло Панас, i не просто так, а власним транспортом, щоправда, не бричкою, а фiрою, до того ж запряженою лише одним конем. Вони чесно вiдстояли в церквi всю службу i великою сiм’ею – баба Феодора, батько Роман з Марiею, брат Дмитро та Михайло з Оленою i дворiчним сином Андрiем – дочекалися, поки отець Петро покропить iхнi кошики з припасами, i сiвши уже на двi пiдводи, рушили додому.

Дмитро вирiшив проiхатися на фiрi брата, адже по-справжньому вони так i не поговорили пiсля того, як пiвроку тому вiн повернувся з вiйська. Звичайно, i вiн, i батьки час вiд часу навiдувалися до Сорочина й знали, як живе iхнiй безпутнiй син, але ще жодного разу Михайло не вiдвiдував батькiвську хату. Зрештою, нiхто йому цього не забороняв, але iхати самому, без Олени, вiн не хотiв. Сама ж Лея, що стала Оленою, зараз сидiла на покладенiй поперек фiри лавцi, однiею рукою пiдтримувала сина, а другу тримала на вже великому животi – Михайло дослухався до поради батька i, щоб не залишати жiнку самою, коли вiн служитиме у вiйську, вирiшили народити другу дитину. Молода жiнка не знаходила собi мiсця, а у мiру того, як вони все ближче пiд’iжджали до Перетина, ii обличчя хмурнiло дедалi бiльше. Коли ж за зеленими деревами виглянула ii батькiвська хата, Олена опустила голову ще нижче i закрила очi. Михайло спиною вiдчув, що з дружиною щось не так, перервав розмову з братом i обернувся.

– Лею, що з тобою? Тобi погано? – стривожено запитав вiн.

Олена пiдняла заплаканi очi.

– Нi, нiчого! То я просто так! – спробувала усмiхнутися вона. – Давно не була тут! Зараз пройде!

Михайло хотiв щось вiдповiсти, але Дмитро застережно поклав руку на плече братовi, мовляв, залиш ii, ти тут не допоможеш. Михайло ще раз подивився на дружину, затим перевiв погляд на склеп Гутманiв, i його настрiй упав зовсiм: на обiйстi вiн зауважив постать матерi Леi Фейге. Найгiрше було те, що й та побачила кавалькаду возiв i бричок, якими перетинцi поверталися з Великодньоi вiдправи. По тому, як завмерло ii тiло, Михайло зрозумiв, що Фейге упiзнала свою дочку. Олена все не наважувалася пiдвести голову, але поки вони проiжджали мимо батькiвськоi хати, молода жiнка вiдчувала на собi важкий погляд рiдноi людини. Нiхто не проронив нi слова, але всi розумiли, що Гутмани так i не пробачили свою безталанну дочку.

Хоч за святковим столом у Панасiв нiхто бiльше не згадав про цей випадок, все ж снiданок проминув не так, як на це сподiвалися. До вечора Олена жодного разу так i не вийшла надвiр, щоб випадково не натрапити на очi рiдних. Настрiй був остаточно зiпсований, хоч усi Панаси всiляко намагалися догодити невiстцi, i навiть стара Феодора, яка спочатку найбiльше противилася весiллю молодшого внука, зараз душi не чула, тримаючи маленького Андрiя на руках. Нiхто не тiшив себе сподiваннями, що наступний вiзит Михайла та Олени станеться скоро i чи станеться вiн взагалi.

Син з невiсткою поiхали додому вже коли стало темнiти, причому iхати довелося не самим, а разом з великою сiм’ею священника Юрiя Зозуляка, котрого наймолодшi Панаси справедливо вважали своiми покровителями, i хоч Зозуляки приiхали бричкою, запряженою двома вiдгодованими кiньми, а Михайло мiг похвалитися лише фiрою з одним конем, всю довгу дорогу трималися разом.

А наступного дня Роман Панас зайшов до крамницi Гутмана.

За прилавком саме стояв Моше. Вони з Романом були майже однолiтками, а у такому вiцi рiзницю у три роки нiхто взагалi не брав до уваги. За весь час, коли Моше Гутман поселився у Перетинi, вiн намагався зберiгати однаковi рiвнi вiдносини з усiма своiми сусiдами, i Роман Панас не був винятком. Усе змiнилося пiсля того, як молодший син Панасiв узяв за жiнку його Лею, а коли Гутмани дiзналися, що вона зреклася своеi вiри, то це остаточно вiдгородило iх вiд «християнського» Перетина. Їхнiй зв’язок звiвся до звичайних покупок у крамницi Гутмана, але вже навiть Шмунь не спiшив до компанii з Данилом Солтисом та Костем Смоляром.