Галицька сага. Ante bellum

– Мого Павла вбили, бо вiн був в ОУН! То най вони платять менi за него пенсiю. Як я маю жити? – вiдказала Марiя.

Напевне, вираз обличчя здивованого почутим Федора сказав замiсть нього все, бо Марiя, не дочекавшись вiдповiдi, запально продовжила:

– Ну чого ти так сьи дивиш? Через них я стала вдовою, то най вони менi i платять! Як менi жити?

– Почекай, Марiе! – зупинив ii Федiр. – Я всьо то розумiю, але чого ти вирiшила, що Андрiй е тим, як його, ОУН? Ти так думаеш. А якщо вiн тут нi до чого?

– Та як же?..

– Почекай! Я певно поговору з швагром, але давай зараз поговоримо ми з тобою. Щоб щось казати Андрiевi, я маю знати, що казати. Коли твiй чоловiк вступив до нацiоналiстiв?

– Та я навiть не знала про то! – вiдказала заспокоена Марiя.

Їй вже здалося, що справа вирiшена i до того ж на ii користь.

– Менi про то сказав комiсар полiцii. І сказав, що коли мiй Павло був у забороненiй в Польщi партii, то й на пенсiю я не маю права. Ну, як менi жити?

– А ти не помiчала, що твiй чоловiк став не таким, як був?

– Як кожна жiнка, певно, що помiтила.

– Коли то було?

– Коли Павло привiв до нас додому тата. Вони якраз були на Талергофському з’iздi; було вже пiзно татовi iхати додому, то вiн у нас i переночував. Тоди якраз тато був такий радiсний, що я його таким давно не видiла.

– Через з’iзд?

– Та ти що! Певно, що не! Татовi передали письмо вiд нашого Степка.

Федiр напружився. Лист! Вiн пам’ятав той день, коли отримав листа вiд свого колишнього командира Осипа Букшованого. Розумiючи, що просто так радянська розвiдка не буде ризикувати, пiдставляючи свого агента через пересiчного послання сина, що вибрав радянський рай, до батька, який залишився на цьому березi Збруча, тодiшнiй крайовий комендант Украiнськоi вiйськовоi Органiзацii Юлiан Головiнський розпорядився перевiрити лист. На превелике розчарування, нiчого виявити не вдалося, тому листа й вiддали адресатовi. Тепер же виявилося, що, напевне, даремно.

– А що було в письмi? – байдуже запитав Федiр.

– Та нiчого такого, щоб через то Павло змiнив «хлiбну» роботу! – вiдказала Марiя.

– Де воно зараз, те письмо?

– Вдома. Тато з мамою перечитують його чи не кожноi недiлi.

Рiшення прийшло одразу.

– Марiе, ти можеш принести менi того письма?

– Нащо?

– Якщо ти кажеш, що пiсля него твiй Павло став зовсiм iншим, тоди справа в самому письмi? Я прочитаю його ще раз i, може, знайду щось таке, чого ви не зауважили.

– І ти поговориш з Андрiем?

– Поговору, але розумiеш, що вiн мiй родич i якщо вiн до того нiякого вiдношення не мае, то менi буде перед ним невдобно. А якщо в письмi було щось таке, через що Павло став, як ти кажеш, нацiоналiстом, i якщо Андрiй тоже е там, то можна щось придумати.

– Я принесу його! – з готовнiстю сказала Марiя.

Вона вже збиралася пiти додому, але на мить задумалася.

– Федю, а як там ваш… Василь? – поцiкавилася вона.

Запитала i почервонiла.

– Василь? А що з ним може бути? Знов робить на своему заводi. Заробляе добре. Жiнка, двi дочки. Що ще треба?

Марiя зiтхнула. Вона хотiла ще щось сказати, але в останню мить передумала.

– Я принесу письмо! – лише сказала.

Федiр подивився iй услiд i намагався зрозумiти, якi наслiдки буде мати ця несподiвана розмова. Вiн не встиг подумати про це, як побачив, що з лiсу виходять четверо бахурiв. Це поверталися з чергових пошукiв скарбiв малi Морози. Федiр почекав, коли син з братаничами пiдiйдуть ближче, скрушно похитав головою.

– Ну, коли я не вижу у вас за плечима сумки з золотими талерами, то скарб ви не здибали, – мовив вiн. – То е причина приiхати сюди через рiк.

Останнi слова вiн сказав Гордiю, на що той схвально кивнув головою…

Як Федiр i гадав, вдома Ольги ще не було. Вона мала повернутися лише у понедiлок. Вони виклали на стiл приготовлене Ганною, порозкладали, щоб не зiпсувалося i не заважало безпечно ходити. Завтра була недiля, де зазвичай всiею сiм’ею йшли до церкви, але цього разу Федiр вирiшив змiнити плани. Хоч подiбнi справи в недiлю не робляться, вiн не хотiв, щоб про це знала Ольга.

Тому тiльки благословилося на новий день, Федiр Мороз сiв на перший трамвай i поiхав до будинку, вiдомому у Львовi небагатьом. Федiр до таких належав.

Тут жив черговий «головний хемiк» Проводу на захiдноукраiнських землях Остап Косач. Пiсля того, як полiцiя заарештувала спочатку Федора Яцуру, котрий вiдповiдав за усi теракти iз застосуванням бомб, а слiдом за ним i його наступника Зиновiя Книша, Органiзацiя лишилася без «головного хемiка». Було вирiшено при потребi звертатися до перевiрених людей, при цьому не наголошуючи на iхнiй приналежностi до ОУН. Остап Косач був саме таким.

Вiн вчився у мiсцевому унiверситетi i, за переконанням професорiв, мав серйознi зачатки до майбутньоi науковоi роботи, якщо не загубить свiй талант. Приналежнiсть до ОУН аж нiяк не сприяла майбутнiй науковiй дiяльностi Косача: довго на волi такi люди не затримувалися.

Остап Косач був корiнним львiв’янином, жив сам, дiвчат на квартиру не водив, для цього вистачало iнших мiсць – словом, iдеальний варiант для подiбних справ.

Як i сподiвався Федiр Мороз, Остап був сам i тiльки що пiдвiвся з лiжка – холостяцьке життя мае своi переваги. Щоправда, до певного часу.

Остап не здивувався такому ранньому вiзиту Федора, розумiючи, що даремно у таку пору його турбувати не будуть. Вiн провiв нежданого гостя на кухню, поцiкавився, що той буде пити.

– Гербату! – сказав Мороз.

Остап поставив чайник з водою на плитку, насипав у фiлiжанки чорного листя, поставив перед Федором. Остап не став чекати, коли закипить вода. Вiн сiв навпроти Мороза i запитав:

– Що у вас?

Замiсть вiдповiдi Федiр вийняв з кишенi затертий конверт.

– Хочу знати, що у цьому листi не так, – сказав вiн.

Остап Косач недовiрливо подивився на конверт, обережно вийняв затертий не менше аркуш паперу, розгорнув його. Став читати.

«Дорогенькi мамо i тату!