<< 1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 13 >>

Поїзд о 4.50 з Педдінгтона
Агата Кристи

– Але ж воно досi мае лежати там, i там також його можна було знайти.

– О, так. Але його, певно, звiдти прибрали… Але ми ще про це поговоримо. Ось те мiсце – на мапi.

Люсi нахилила голову – подивитися туди, куди показував палець мiс Марпл.

– Тепер воно розташоване в передмiстi Брекгемптона, – сказала мiс Марпл, – але ранiше то був сiльський дiм iз великим парком та прилеглими територiями, i вiн досi стоiть там, цiлий-цiлiсiнький, оточений будiвельними майданчиками та невеличкими примiськими будинками. Вiн називаеться Резерфорд-Хол. Його збудував чоловiк на iм’я Крекенторп, дуже багатий промисловець, у 1884 роцi. Тепер у тому будинку живе, наскiльки менi вiдомо, син Крекенторпа, уже старий чоловiк, зi своею дочкою. Залiзниця охоплюе половину того маетку.

– І що ви хочете менi доручити?

Мiс Марпл вiдповiла вiдразу:

– Я хочу, щоб ви найнялися туди на роботу. Усi тепер стогнуть, що неможливо знайти нормальну домашню прислугу – тож я не думаю, що це буде складно.

– Нi, я також не думаю, що це буде складно.

– Наскiльки менi вiдомо, мiстера Крекенторпа вважають в окрузi великим скупiем. Якщо ви погодитеся на низьку платню, то я доплачуватиму ii до прийнятноi для вас цифри, що, як я думаю, мае бути набагато вищою за середню.

– Ви доплачуватимете менi за складнiсть?

– Не так за складнiсть, як за небезпеку. Ця робота може бути небезпечною. Я вважаю за свiй обов’язок попередити вас про це.

– Не думаю, – замислено проказала Люсi, – щоб можливiсть небезпеки стримала мене.

– Я й не думала, що вона вас стримае, – сказала мiс Марпл. – Ви не така людина.

– Певно, ви навiть подумали, що така перспектива заохотить мене? Менi не довелося пережити багато небезпек у своему життi. Але ви справдi думаете, що тут можлива якась небезпека?

– Хтось скоiв, – нагадала iй мiс Марпл, – вельми успiшний злочин. Нiхто не закликав шукати вбивцю, нiхто навiть не висловив справжньоi пiдозри. Двi старенькi жiнки розповiли досить малоймовiрну iсторiю, полiцiя провела коротке розслiдування й нiчого не виявила. Тому все залишилося спокiйним i приемним. Тож я не маю пiдстав думати, щоб цей хтось, хоч би ким вiн був, захоче, щоб у цiй справi знову почали копатися – а надто в тому випадку, якщо ви досягнете успiху.

– І що я маю робити конкретно?

– Пошукати якихось слiдiв бiля насипу: клапоть одягу, поламанi кущi – щось подiбне до цього.

Люсi кивнула.

– А потiм?

– Я буду зовсiм близько вiд вас, – сказала мiс Марпл. – Моя давня служниця, вiрна Флоренс, живе в Брекгемптонi. Протягом багатьох рокiв вона доглядала своiх стареньких батькiв. Тепер обое померли, i вона бере квартирантiв – усi вони здебiльшого вельми респектабельнi люди. Вона погодилася надати менi кiмнату. Вона доглядатиме мене з великою вiдданiстю, а я маю таке вiдчуття, що повинна бути якомога ближче до вас. Я пропоную, аби, наймаючись на службу, ви сказали, що маете стару тiтку, яка живе поблизу, i хочете перебувати якомога ближче до неi, а також вам буде потрiбно чимало вiльного часу, щоб мати змогу часто навiдувати ii.

Люсi знову кивнула.

– Пiслязавтра я збиралася до Таормiни, – сказала вона. – Утiм, вакацii можуть i зачекати. Але я можу пообiцяти вам лише три тижнi. Далi я завантажена по вуха.

– Трьох тижнiв цiлком вистачить, – сказала мiс Марпл. – Якщо протягом трьох тижнiв ми нiчого не знайдемо, то в нас будуть усi пiдстави викинути з голови цю iсторiю, як кошмарний сон.

Мiс Марпл поiхала додому, а Люсi пiсля коротких роздумiв зателефонувала до брекгемптонського бюро з винаймання прислуги, завiдувачка якого була ii давньою знайомою. Вона пояснила iй свое бажання найнятися на службу десь недалеко, щоб перебувати поблизу вiд своеi «тiтки». Вiдкинувши пiд рiзними вигаданими причинами кiлька вигiдних пропозицiй, вона дочекалася, поки було названо Резерфорд-Хол.

– Це, схоже, якраз те, що менi потрiбно, – твердо заявила Люсi.

Бюро з винаймання зателефонувало до мiс Крекенторп. Мiс Крекенторп зателефонувала Люсi.

Через два днi Люсi покинула Лондон i виiхала до Резерфорд-Холу.

ІІ

У своему маленькому автомобiлi Люсi Айлесберроу в’iхала в монументальну чавунну браму. Вiдразу за брамою стояла невеличка сторожка, тепер цiлком зруйнована чи то внаслiдок недогляду, чи то ще вiд часiв вiйни – про це важко було сказати. Довга й покручена пiд’iзна дорога вела до будинку крiзь похмурi хащi рододендронiв. Люсi перехопило подих, коли вона побачила будинок, схожий на занедбаний Вiндзорський замок у мiнiатюрi. Щоправда, кам’янi сходи перед парадними дверима були напiвобваленi й засмiченi, а крiзь притрушену гравiем пiд’iзну дорогу пробивався бур’ян.

Люсi смикнула за шворку старомодного металевого дзвiнка, i його дзенькiт вiдлунням розiйшовся всерединi будинку. Неохайна жiнка, витираючи руки об фартух, вiдчинила дверi й подивилася на неi пiдозрiливим поглядом.

– Вас чекають, чи не так? – запитала вона. – Мiс Хай-Там-Вас-Як-Берроу, так менi сказали.

– Усе правильно, – пiдтвердила Люсi.

Будинок був до розпачу холодний усерединi. Служниця провела ii через темний хол i вiдчинила дверi, якi були праворуч. На превеликий подив Люсi, за дверима була досить приемна вiтальня з книжками й обтягнутими кольоровою тканиною стiльцями.

– Я iй доповiм, – сказала жiнка й зачинила за собою дверi, спершу обдарувавши Люсi вкрай несхвальним поглядом.

Через кiлька хвилин дверi вiдчинилися знову. Пiсля першого ж погляду Люсi вирiшила, що Емма Крекенторп iй подобаеться.

Це була жiнка середнього вiку, у якiй не було нiчого особливого: анi симпатична, анi негарна, скромно вдягнена у твiдову сукню та в пуловер, iз зачесаним назад чорним волоссям, яке обрамлювало обличчя зi спокiйними очима горiхового кольору.

– Мiс Айлесберроу? – запитала вона надзвичайно приемним голосом й подала iй руку.

Потiм на ii обличчi з’явився вираз сумнiву.

– Я не певна, – сказала вона, – чи це справдi та посада, яку ви шукаете. Розумiете, менi не потрiбна управителька дому, яка наглядала б за порядком. Менi потрiбна жiнка, яка виконувала б роботу.

Люсi вiдповiла, що саме цього потребуе бiльшiсть людей.

Емма Крекенторп сказала тоном вибачення:

– Так багато людей, схоже, думають, що iм досить витерти пилюку, i вони зроблять свою домашню роботу. Але я й сама спроможна витерти пилюку.

– Я вас цiлком розумiю, – сказала Люсi. – Вам потрiбна служниця, яка вмiла б готувати, прати одяг, робити всю хатню роботу й завантажувати вугiлля в бойлер. Не турбуйтеся, я все це вмiю робити. Я не боюся роботи.

– Це, боюся, надто великий дiм, i дуже незатишний. Щоправда, ми живемо лише в кiлькох кiмнатах – тобто я й мiй батько. Вiн, можна сказати, iнвалiд. Ми живемо скромно, плита в нас на кухнi найзвичайнiсiнька, фiрми «Ага». Я маю кiлькох братiв, але вони тут бувають нечасто. До нас приходять двi жiнки – мiсiс Кiддер щоранку й мiсiс Гарт три днi на тиждень – почистити бронзу й усе таке. Ви маете власний автомобiль?

– Так. Вiн може стояти й просто неба, якщо нема куди його помiстити. Йому не звикати.

– О, ми маемо досить мiсця у старих стайнях. Про це можете не турбуватися. – Вона спохмурнiла на мить, а тодi сказала: – «Айлесберроу» – досить незвичайне прiзвище. Хтось iз моiх друзiв розповiдав менi про Люсi Айлесберроу – чи не Кеннедi?

– Родину Кеннедi я знаю. Я була з ними в Пiвнiчному Девонi, коли мiсiс Кеннедi народила дитину.

Емма Крекенторп усмiхнулася.

– Я пам’ятаю, вони сказали менi, що нiколи iм не жилося так чудово, як тодi, коли ви доглядали за всiм. Але я тодi подумала, що вашi послуги, либонь, коштують надзвичайно дорого. Сума, яку я назвала у своему оголошеннi…

– Цiлком мене задовольняе, – сказала Люсi. – Розумiете, для мене найважливiше бути поблизу вiд Брекгемптона. Я маю стареньку тiтку в критичному станi здоров’я, i менi треба перебувати не надто далеко вiд неi. Тому розмiр платнi для мене зараз не головне. Звичайно, я повинна щось заробляти, але для мене також надзвичайно важливо мати змогу щодня вiдлучатися бодай на кiлька годин.

<< 1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 13 >>