Епоха слави і надії

– Але, перебуваючи в нормальному станi, кожна людина хоче, щоб близькi люди радiли життю, щоб у них все було добре, – опустившись в припорошене пилом крiсло, вiдзначив Лангре.

– Крамер вважав iнакше, – махнув рукою Стажер. – Вiн думав, що його рiдним буде набагато легше померти, нiж пережити його смерть. Вiн не хотiв залишати iх сумувати. В цьому i полягае, так звана шизофренiчна позицiя цього чоловiка. Не складно здогадатися, просто як двiчi два.

– Ти правда думаеш, що тут все просто? – Здивовано пiдняв брови Лангре i подивився на Стефана. Той, в свою чергу розглядав картину, котра притягнула увагу Лангре на самому початку – рептилоiда з людським тулубом, одягненого в дiловий костюм i тримаючого мiж пальцiв димлячу сигару.

– Люди часто кажуть, що iм набридло жити i вони хочуть померти, але замiсть того, щоб йти i вiшатися, все одно пристiбаються ременями безпеки, коли iдуть на роботу або додому. Кажуть, що хочуть померти, але продовжують дивитися на всi боки, перш нiж перейти дорогу. Люди кажуть, що не хочуть жити, але зупиняються на червоне свiтло, а не йдуть напролом. Люди кажуть, що iм все набридло, але це не так. Вони просто хочуть, щоб життя не заподiювало iм стiльки болю, хочуть бути почутими, – пояснив Стажер, не вiдводячи погляду вiд картини.

– З цього витiкае питання! – раптом вигукнув вiн. – Що заподiяло Алексу Крамеру такий нестерпний бiль, що вiн зважився на самогубство? У нього була дружина, дiти, непоганий заробiток. Навiщо вiн спустив все це псовi пiд хвiст? Що такого зробило йому життя?

Лангре нiчого не сказав, оскiльки i сам не знав вiдповiдi. Вiн довгi роки пропрацював в полiцii i вже давно зрозумiв, що iнодi вчинки людей неможливо пояснити, логiка кожного iндивiдуальна. Вирiшив ще трохи озирнутися, вiн пiднявся з крiсла i вийшов в просторий коридор. Над дверима однiеi з кiмнат помiтив iкони – Матерi Марii i ii Сина Ісуса. Будучи iстинно вiруючим, Лангре намацав пiд сорочкою невеликий дерев'яний хрестик, потягнув за мотузочок i, дiставши його назовнi, прошепотiв коротку молитву, пiсля чого приклав хрестик до губ. Впершись плечем на стiну, Стажер iз задумливим виглядом спостерiгав за тим, що вiдбуваеться. Сам вiн молитися не став, хоча теж вiрив у Бога.

– Адже Бог е всюди, вiрно? – Вдивляючись в обличчя святих, запитав Стажер.

– Так. Принаймнi, я так вважаю, – вiдповiв Лангре, продовжуючи стискати в руцi хрестик.

– Виходить, можна молитися де завгодно, а не в якомусь певному мiсцi?

– Звичайно. Чом би i нi? Будь – яка молитва хороша i кожна важлива для Бога, – впевнено вiдповiв Лангре. За роки служби в полiцii його вiра лише змiцнила, молитви допомагали йому пережити всi тi жахи, з якими доводилося стикатися. Вiн справно ходив у церкву по недiлях, робив пожертвування i, в разi потреби, сповiдався.

– Навiщо тодi ходити в церкву? – Продовжував гнути свою лiнiю Стажер. – Невже не можна просто помолитися вдома? Цього недостатньо? Адже, як мовиться, Бог е в душi кожного.

– Будь – яка молитва похвальна i корисна. Домашню молитву можна порiвняти з плаванням в човнi. Але коли на морi шторм i хвилi, гребти самостiйно дуже складно. В такому разi тебе чекатиме церква, вона допоможе. Молитва в нiй подiбна до ходiння на кораблi, який здатний перенести навiть дев'ятибальний шторм i привести тебе до призначеноi мети.

– Цiлi легiони церковних служителiв, вивчивши всього одну книгу – Бiблiю, посилаючись лише на неi i не маючи нiяких особливих знань i умiнь, безбiдно живуть на пожертвування щиро вiруючих прихожан! – Обурено вигукнув Стажер, вiн був у коренi не згоден з Лангре, який вважав, що церква потрiбна, i що вона допомагае. – Вони не приносять суспiльству нiякоi користi! Тiльки спотворюють свiдомiсть мiльйонiв людей сумнiвними мiфами.

Лангре не став продовжувати суперечку. Тiльки похитав головою, сумно посмiхнувся чомусь i повернувся у вiтальню. Картина, що висiла над диваном, з рептилоiдом нiяк не давала йому спокою. Здавалося, нiби той спостерiгав за ним, випробовував, зчитував думки i емоцii.

– Як би то не було, – нарештi подав голос Лангре, – гадаю, насуваеться буря, i пора нам до неi готуватися, – вiн подивився на Стажера, що раптом похмурнiв. – Помiчав колись, що замогильним життям цiкавляться саме тi, хто не знае, що робити з цим? Їм потрiбне ще одне життя, яке тривало б вiчно.

– Так життя пiсля смертi все ж е? Чи нi? Як думаете? – Вигнув брови Стажер.

– Головне питання в iншому, – Лангре звичним жестом вивудив з кишенi пачку цигарок. – Чи е життя до смертi?

– В будь – якому випадку так, я теж помiчав, що люди, що "заробляють собi на квиток у рай", найчастiше не цiнують життя, яке iм дано тут i зараз, – кивнув Стажер. – Чомусь у християн е неправдиве переконання в тому, що страждання цього життя приведуть iх на небеса в наступному. Я ж вважаю, що якщо людина вибирае дорогу страждань, вона вже не зможе жити iнакше, не зумiе насолодитися благами за райськими вратами.

– Згоден, – клацнув язиком Лангре. – Треба прийняти життя як воно е, без зайвоi драми цiнувати кожен момент, i приймати все з вдячнiстю, навiть тяжкi випробування. Адже i в складних життевих моментах можна знайти опору для майбутнiх звершень i внутрiшнього щастя. Кожна людина може стати рiшенням якоiсь проблеми.

Лангре, що побачив життя , явно знав про що говорив. Стефан же здивовано округлив очi, поняття не маючи, що i думати.

– Ти теж вирiшення чиеiсь проблеми, – помiтивши його замiшання, пояснив Лангре. – Твоя посмiшка, твоя любов, твоя сила. Може, вони i не потрiбнi всiм i кожному, але хтось точно iх прагне. Все це може здаватися тобi даремним, але iнша людина може думати зовсiм iнакше. Вона знайде в них свiй порятунок i пiдтримку. Ти можеш навiть не дiзнатися про це, але… Алекс Крамер сказав одну дуже мудру фразу – "Зрозумiти самовбивць може лише той, хто побував на iхньому мiсцi"…

– Існуе кiлька теорiй, чому люди все ж наважуються звести рахунки з життям, – вирiшив розвинути тему Стажер – найпопулярнiша, до неi я найбiльше схиляюся – психологiчна. Є так звана "трiада самовбивцi". Це бажання вбити, бажання бути вбитим i бажання померти.

Вони неквапливо вийшли з будинку. На вулицi Лангре пiдпалив цигарку, це йому хотiлося зробити ще в особняку. Стефан заправив електронку. Палити йому не особливо хотiлося, швидше так – за компанiю.

– Треба iхати до художника в психлiкарню, – зробивши перше затягування, сказав вiн i опустився на всiянi листям сходинки в головного входу.

– Цей Крамер не художник, – поправив його Лангре. – Хтось хоче, щоб ми так думали, але це неправда. Ти не звернув уваги на замiтки Алекса, якi вiн залишив на полях газети? Почерк не спiвпадае з тим, що на картинах. Не помiтив, що в будинку немае нi фарб, нi пензлiв, нi полотен?

Несподiвано в двiр в'iхав фургон, голосно скрипнув гальмами. Лангре встиг помiтити лише водiя в масцi i спрямоване на них дуло пiстолета. Загартований роками роботи, вiн вiдреагував блискавично – йому вистачило кiлькох секунд, щоб пiдскочити до Стажера i штовхнути того на сходинки, прикриваючи вiд кулi власним тiлом. Стефан встиг лише здивовано ахнути. Лангре сiпнувся вiд кулi, що потрапила в спину, i хворобливо поморщився. Добре, що навiть в останнiй робочий день вiн не став зраджувати своiм звичкам i надiв бронежилет.

Синяк звичайно буде знатний, але в цiлому вiн залишиться неушкоджений. Якщо звичайно стрiльцю не закортить продiрявити йому i голову. Лангре зi стогоном перекотився на спину. Стажер тут же схопився на ноги, швидким рухом дiстав з портупеi пiстолет, зробив кiлька пострiлiв, цiлячись то у водiя, який вже почав розгортати фургон, збираючись вшитися, то по колесам автомобiля. Пострiли виявилися вдалими – машина, сiпнувшись, зупинилася.

Тримаючи пiстолет напоготовi, Стажер повiльно пiдiйшов до водiйських дверей i опустив зброю. Хвилюватися вже було нiчого – в головi стрiльця зяяла дiра. Сам Стефан в голову не цiлився, судячи з усього, водiй застрелив себе сам. Лангре мовчки, зняв з мерця маску i здивовано пiдкинув брови, дiзнавшись в нiм зниклого Арт – дилера.

– Нiчого тут не чiпай, викликай експертiв. Вiдбитки i iнше залиш iм, це iх робота. Краще йди, збери всi гiльзи, – почав керувати Лангре. Багажник фургона був вiдкритий, як у пiкапа, i вiн помiтив там кiлька картин – неякiсних реплiк Крамера. – Пiсля смертi художника, вартiсть його робiт зростае в рази. – Неголосно пробурмотiв вiн собi пiд нiс.

Пiдiйшовши до нього, Стажер вийняв застряглу в бронежилетi кулю – прямо пiд лопаткою. Коли б не броня, Лангре припало б туго.

– Для хорошоi людини нiчого не не шкода, – посмiхнувся Стефан.

– Але хорошi люди, як правило, нiчого i не просять, – усмiхнувся у вiдповiдь Лангре.

– Раз в нас стрiляли, виходить, ми на вiрному шляху? – Припустив Стажер.

– Не думаю, що все так просто, – похитав головою Лангре.

В цей час в двiр в'iхали три полiцейськi машини. Вiтально кивнувши iм, експерти зайнялися справою – оглядом тiла i затриманого автомобiля.

Через деякий час комiсар обзавiвся свiжою iнформацiею. В телефонi стрiльця знайшли фотографiю картини з рептилоiдом i повiдомлення, де слово в слово повторювався змiст записки, знайденоi в номерi покiйного сера Альприма. Сiв на нещасливi сходинки, де нещодавно iх iз Стажером трохи не пiдстрiлили, Лангре задумливо пiдпер рукою пiдборiддя. Судячи з усього, Арт – дилер переплутав його з самим Алексом Крамером, тому i стрiляв.

– Як вам такий крайнiй робочий день? – Перервав його роздуми Стажер.

– З яких пiр все рiзко стало "крайнiм"? – Гмикнув Лангре. – Невже прикметник "останнiй" заборонили на законодавчому рiвнi? Знаеш, звiдки взагалi пiшов цей безглуздий забобон, який живе i процвiтае ось вже рокiв сiмдесят? – Обурено пробурчав Лангре, йому зовсiм не подобався той факт, що його молода замiна скидае його з рахункiв лише через вiк. – Звичай називати все "крайнiм", а не "останнiм" пiшов вiд льотчикiв. А далi його вже пiдхопили всi, чия професiя пов'язана з якимось ризиком для життя.

Але це лише забобон, не бiльше.

Стефан кивнув i вирiшив змiнити тему, щоб не нервувати напарника:

– Злочинцi ж не екстрасенси, тому здiйснюють помилки, в своiх так би мовити "iдеальних планах", – сказав вiн, спостерiгаючи за киплячою навкруги роботою. Кiлька експертiв фотографували мiсце злочину, вусатий вгодований спiвробiтник знiмав вiдбитки пальцiв з керма i коробки передач. Тiло стрiльця вже переклали на ношi i запакували в чорний мiшок.

– Будь – який, здавалося б, бездоганний план, легко розкусити. Злочинцi не можуть передбачити, що саме по ходу справи може пiти не так, якi докази iх видадуть, – кивнув Лангре, вiн вважав, що немае iдеальних злочинiв. Є тiльки тi, якi недостатньо розслiдували.

– Ви маете на увазi незавершенi злочини? – Запитав Стажер.

– Перерванi, – виправив його Лангре. – Навiть найобережнiший злочинець не в силах передбачити всi непередбаченi обставини, якi можуть завадити його ретельно пiдготовленому плану.

– А коли вони попадаються?– Протягнув Стажер. – Як ви вважаете, чи е сенс у безкоштовних адвокатах?

– Ох, – Лангре схилив голову до плеча. – Якби хоч би половина злочинцiв зверталася за захистом вiдразу пiсля затримання, в'язницi б спустiли. Звичайно, шанс потрапити за грати у них залишиться, але, принаймнi вони не наговорять нiчого зайвого.

Вiн покосився на руки Стажера. Рукави сорочки Стефан загорнув до лiктя, i було видно, що татуювання хлопець зробив не лише на зап'ястках та передплiччi – малюнок йшов вище пiд тканину одягу. В цьому питаннi iх погляди абсолютно не сходилися, мабуть тут позначалася рiзниця у вiцi. Лангре вважав, що рано чи пiзно молодик пошкодуе про кожен набитий малюнок. Сам же Стажер дотримувався абсолютно протилежноi думки. Вiн вважав, що чисте тiло абсолютно не в модi, i зараз менше шансiв зустрiти людину без татуювань, нiж навпаки.

Коли iх поколiння постарiе, онуки напевно жартуватимуть над ними iз словами "І попросив вiн у Господа ще трохи тiла для татуювань". Чи буде наступне поколiння прикрашати, таким чином свое тiло?

– Людина мае право на помилку? – Стажер пiдняв з асфальту червоно-жовтий листок i, притримуючи за хвостик, почав крутити його.

Лангре голосно зiтхнув – мабуть питання змусило його замислитися про щось свое. Вiн взагалi сприймав життя з фiлософськоi точки зору, вiрив в долю i неминучiсть визначених подiй. Вiн був стриманою i дисциплiнованою людиною, вiдповiдально вiдносився до будь – якоi роботи. В колективi Лангре почував себе легко i невимушено, його цiнували, як мудрого порадника. Але якою б самовiдданою людиною вiн не був, завжди ставив межi мiж особистим життям i роботою. Сiм'я була для нього найважливiшим надбанням, вона була метою i сенсом його iснування.