Епоха слави і надії

– Я десь читав, що е ще летаргiчний сон, – з деяким сумнiвом в голосi пригадав мiцно збитий хлопець у бiлiй сорочцi. – Таке i справдi бувае?

– Уявна смерть, – кивнув Нiколас. – Стан, при якому людина стае нерухомою, а всi життевi функцii хоч i зберiгаються, але значно сповiльнюються: пульс i дихання стають рiдше, знижуеться температура тiла. В лiтературi повно легенд про людей, що впали в глибокий, схожий на смерть, сон. Проте страшилки з книжок далеко не завжди вигадка. Навiть сьогоднi, в столiття просунутих технологiй, лiкарi iнодi не розпiзнають летаргiю, i сплячих живцем вiдправляють в могилу.

Багато вiдомих людей боялися, що з ними станеться подiбне, а ось ви, – Нiколас обвiв поглядом зал, – повиннi навчитися долати своi страхи i тодi будете здатнi здiйснювати неможливе, вас почнуть поважати.

– Ви популярнi i у вас купа знайомих. Скажiть, що вас найбiльше дивуе в людях? – Пролунало питання з найвiддаленiшого вiд сцени ряду.

– Те, що багатьом властиво постiйно турбуватися про майбутне i згадувати минуле. Такi люди зовсiм iгнорують сьогодення. Живуть, нiби нiколи не помруть i помирають, нiби нiколи не жили.

На цих словах Нiколас вклонився публiцi. Пролунали гучнi оплески, в залi включилося яскравiше "денне" свiтло. Розбуркано обговорюючи мiж собою прослухану лекцiю, студенти вишикувалися в чергу, щоб дiстати автограф або фотографiю з Нiколасом, або i те i iнше вiдразу.

– Вiтаю, Нiколас, – протягнув йому руку, що дочекався своеi черги, симпатичний юнак, чимось схожий на солiста вiдомоi рок-групи. – Я хлопець тiеi дiвчини, яку ви почастували капучiно.

– Приемно познайомитися, – щиро посмiхнувся Нiколас. – Повторюся, вона у вас просто чудова.

– Ваш вчинок пiдняв менi настрiй, – пiдморгнула "стигла полуниця". – Дякую.

– Звертайтеся, – пiдморгнув Нiколас.

– В записцi ви просили не вiдповiдати вам, якщо у мене е хлопець, але ми просто не можемо пiти, не сфотографувавшись з вами, – дiвчина трохи збентежено заправила за вухо пасмо волосся, що вибилося. – Ви приголомшливий, а отримати вiд вас записку, в сто разiв крутiше за автограф, як у всiх.

– Ввечерi обов'язково подивимося передачу з вашою участю, – хлопець "полуницi" ще раз потиснув йому руку, – триматимемо за вас кулаки.

– Дякую, що пришли на мою лекцiю. Удачi, – вiдповiв Нiколас i завмер, позуючи для чергового знiмка.

Роздавши автографи i посмiшки, Нiколас вирiшив скористатися моментом i спокiйно прогулятися широкими коридорами унiверситету. Здавалося, тут навiть стiни просочилися мудрiстю, а пiд високими стелями сплелося вiдлуння тисячi тисяч проведених лекцiй. Повернувши в абсолютно порожнiй коридор, Нiколас почув голос, що пролунав через причиненi дверi аудиторii:

– Вiзьмiть листи паперу, зiмнiть i киньте iх убiк. Так само ви викидаете своi сни, коли не користуетеся ними в належнiй мiрi.

Зацiкавлений Нiколас, пiдкрався ближче, i впершись лiктем об стiну, прислухався:

– Тепер вiзьмiть ще по аркушу паперу, зiмнiть, – продовжив викладач. – А далi правила дуже простi. Уявiть, що ви – населення певноi краiни, де у кожного громадянина е шанс стати багатше, або ж вийти на новий соцiальний рiвень життя. Все, що для цього треба – закинути в смiттевий кошик зiм'ятий аркуш паперу, не встаючи зi свого мiсця.

Заднi парти загудiли невдоволеним нарiканням, розумiючи, що у попереднiх, шансiв влучити в цiль набагато бiльше :

– Так нечесно!

Студенти почали кидати папiр i, як i передбачалося, майже всi, хто сидiв на перших рядах потрапили в кошик. А ось iз заднiми партами вийшло навпаки – бiльшiсть промазали.

– В тих, хто сидiв ближче до кошику, було свiдомо бiльше шансiв влучити в цiль, – кивнув викладач, задоволений проведеним експериментом. – Це i означае "мати привiлей над iншими". Але чи помiтили ви, що про несправедливiсть говорили тiльки тi, хто сидiв на заднiх партах? Учнi з переднiх мiсць не бачили складностi в завданнi. Їм треба було кинути всього з декiлькох метрiв. Ваше завдання для студентiв одного з кращих унiверситетiв краiни – усвiдомлювати, що ваша освiта – е ваш привiлей. Використайте ii для досягнення своiх цiлей, але й не забувайте про тих, хто позаду. В будь – якiй ситуацii треба залишатися людиною.

Глава 3

– "Менi вiдомо, що ти зробив п'ятнадцять рокiв тому. Іншi вже призналися. Полiцiя дихае тобi в потилицю. Ваш Харон". – Зачитав вголос Стажер, акуратно тримаючи двома пальцями куточок записки. Та, як i належить доказам, вже була ретельно упакована в спецiальну захисну плiвку.

Вiн разом з Лангре знаходився в готельному номерi сера Альприма, мiльярдера i фiлантропа, труп якого вже встигли оглянути експерти. Тодi як Стефан зачитував змiст листа, Лангре оглядав мiсце злочину, обводивши уважним поглядом обстановку номера. По фотографiях, що висiли на бiлих стiнах, вiн помiтив, що вбитий явно пишався своiми досягненнями i придбаннями.

На одному зi знiмкiв, серовi Альприму вручали золоту статуетку, на честь чергового почесного звання i той слiпуче посмiхався на камеру, гордо розправивши плечi. На iншому – фото триповерхового замку, що вражае своiми розмiрами, який спроектували i вiдреставрували кращi в свiтi архiтектори. Очевидно, сер Альприм був одним з багатьох, кого стародавнi цитаделi притягували своею загадковiстю i романтизмом. Не дивно, адже вiки, що простояли тi, ставали iсторiею, що ожила.

Завдяки ним, часи лицарських турнiрiв, урочистих прийомiв, пiдлих змов, таемних ходiв, гримлячи ланцюгами привидiв i пошукiв незлiчених скарбiв переставали бути просто словами на запорошених сторiнках. Напiвзруйнованi стiни все "пам'ятали", здавалося, нiби кожен iх камiнь дихае iсторiею, приховуе жахливу таемницю. Хочеться вiрити, що середньовiчнi замки назавжди збережуть свою "душу", ауру загадковостi, до якоi люди торкаються чи не з благоговiнням. Адже без неi камiнь просто камiнь, яким би вiн не був стародавнiм.

– Приймаючи ваше запрошення на каву, я i подумати не мiг, що доведеться пити ii тут. – Стажер зробив наголос на останньому словi i трохи помiтно перекрутив плечима.

Лангре на це лише гмикнув, зробив ковток з паперового стаканчика i продовжив вивчати примiщення. Інша стiна вiдрiзнялася своiм вмiстом: нiяких фотографiй, а тiльки картини iз зображеними на них рептилоiдами. Вони дивилися своiми моторошнуватими, заворожливими очима, нiби заглядали в саму душу i здавалося, що ось – ось моргнуть i оживуть на полотнах. Рептилоiди, немов знали про все, що сталося в номерi, знали i бачили, але нiкому не розкриють цю таемницю. Роботи вражали, до них явно доклав руку талановитий майстерний художник.

Стажер, простеживши за поглядом Лангре, окинув картини швидким поглядом. Мабуть не знайшовши в них нiчого особливо примiтного, знову заговорив про лист, що так схвилював його :

– Записка все ускладнюе.

– П'ять мiльярдiв евро на його рахунку, – крутивши в пальцях запальничку, заперечив Лангре.

– Хм-м-м, – задумливо протягнув Стажер. – Адже i правда. З такою сумою i становищем в суспiльствi можна було легко зам'яти все, що "сталося п'ятнадцять рокiв тому".

– Якщо в людини багато нулiв на банкiвському рахунку, це ще не робить ii багачем. Раз вiн нiкому не допомагае, значить вiн бiдний, оскiльки йому бракуе на пожертвування iншим. Виходить, що вiн i сам потребував, – Лангре сховав запальничку в кишеню, вiдволiкся вiд стiн i подивився на Стефана. – Алекс Крамер прославився не лише завдяки своему таланту, велику роль зiграла його аура загадковостi. Вона додала нулiв до вартостi картин i кiлькостi прагнучих бути хоча би присутнiми на його аукцiонi. Анонiмний художник, про якого нiчого невiдомо, крiм його iменi. Та чи його це iм'я? Чи все ж псевдонiм? Використання псевдонiма, до речi, теж частина маркетингу. Один з вiдомих способiв продати продукт.

Лангре замовк, повернувся на санiтарiв, що вкладали тiло сера Альприма на ношi.

– Навiть, якщо в життi все йде гладко i добре, – перервав тишу Стажер, – обов'язково повинна з'явитися тварюка, яка водночас вiднiме це життя. Нiхто не застрахований вiд смертi.

Лангре нiчого не вiдповiв. Пiднявши брови, вiн несхвально дивився на санiтарiв, якi дiставшись до сходiв, вже двiчi трохи не впустили тiло нещасного сера Альприма. Потрiбно визнати, що мiльярдер був дуже великоi статури, а самi санiтари явно були не радi тому, що саме iм довелося возитися з його транспортуванням.

– Бiльшiсть людей поняття не мають, чим зайнятися навiть недiльним ранком , не кажучи вже про те, як прожити до старостi. Якщо iснуе щось пiсля смертi, цiкаво, чим заповнить його цей бiдолага? – Закiнчив свою думку Стажер.

– Шкода його, – стиснув губи Лангре. – За життя в нього було стiльки знайомих, а помер наодинцi.

І дiйсно, в номер не пускали нiкого, крiм представникiв закону, i на вулицi бiля готелю юрбилися однi лише журналiсти. І нiяких невтiшних родичiв, дружини, друзiв. Нiкого.

– На пiдлозi плями кровi, розмiром з… – почав було Стажер, але не встиг договорити, як його перебив Лангре:

– Говори правильно. Плями – схожi на кров, – зробив вiн акцент на другому словi. – Експертиза ще не проводилася, ти не можеш уточнювати, що це за плями насправдi.

Стефан кивнув i продовжив далi зачитувати на кишеньковий диктофон своi короткi нотатки:

– На столi бюст невiдомого чоловiка, схожого на Пушкiна.

Кiмната вибухнула смiхом санiтарiв, навiть Лангре дозволив собi скупу, ледве помiтну посмiшку. Стажер скривджено блиснув на них, провiв рукою по волоссю, i дивлячись в стелю, раптом запитав:

– Та все ж, чому ми старiемо?

– Щодня нам завдають шкоди, вiд якоi ми не в силах повнiстю зцiлитися, – заговорив санiтар з примiтною великою родимкою на носi. Перспектива поговорити йому явно була бiльше до душi, нiж виконання роботи. – В нашому органiзмi накопичуються ушкодження рiзного характеру, включаючи не лише захворювання органiв, але i душi. Все це сприяе вiковим захворюванням.

– Проте не всi живi органiзми такi. Взяти, наприклад гiдр – вони схожi на медуз, що мешкають в прiсних водоймах, i при цьому мають високу здатнiсть до регенерацii пiсля практично будь – яких ушкоджень. Це дiйсно вражае, – вклинився в розмову другий санiтар з яскраво-рудою шевелюрою.

– Гiдри направляють всi своi ресурси, передовсiм на вiдновлення, а не на розмноження, як люди. В людини iнша стратегiя виживання на рiвнi свого виду, – заперечив той, що з родимкою.

– Люди часто помирають рано, але наша вражаюча плодючiсть дозволяе тим самим долати високий рiвень смертностi, – згiдно кивнув Стажер. – Тепер, коли смертнiсть серед новонароджених така низька, немае необхiдностi направляти стiльки ресурсiв на розмноження. Принаймнi, така моя теорiя.

– Якщо вдасться зупинити постiйне ушкодження наших клiтин i досягти так званого "незначного старiння", тодi, можливо, в нашого вiку не буде верхньоi межi. Якщо це станеться, зникне i причина, щоб ми взагалi помирали, – подiлився своiми думками рудий, той, що давно вiдклав убiк ношi i зовсiм забув про бiдного сера Альприма.