Епоха слави і надії

Наiжачив i без того кошлате волосся i плеснув холодною водою собi в обличчя. Це допомогло трохи освiжитися, i тепер свiт не здавався таким поганим, як кiлька хвилин тому. Не дивлячись, зiрвав з гачка рушник i промокнув залитi водою очi.

Скинувши на пiдлогу шкiряну куртку, i трохи повозившись з гудзиками сорочки, вiн зробив крок у душову кабiнку.

Тепла вода остаточно прогнала ранiшнiй озноб, розслабила м'язи, що нили пiсля сну в машинi. Упершись долонями у стiну, Нiколас з насолодою пiдставляв пiд тоненькi цiвки то голову, то закритi очi. Вони стiкали прозорими змiйками по рельефнiй мускулистiй фiгурi, пописанiй татуюваннями. Для Нiколаса вони були чимось на зразок карти його особистого життевого маршруту.

Бiля самого серця – ловець снiв з хитрим переплетенням ниток у центрi круга i широким пiр'ям, що звисало вниз; копiя подарунка, який Нiколас звик вважати особистим талiсманом i оберегом вiд нещасть. На зап'ястку однiеi руки – циферблат годинника, як нагадування про швидкоплиннiсть i безповоротнiсть часу, на iншiй – отруйний павук. В моменти ухвалення важких рiшень Нiколас частенько неусвiдомлено торкався його, i тодi якимось незбагненним чином думки вияснювалися, i все ставало простiшим.

На вузькiй талii, пiд самими ребрами, два широкi хрести з датами смертей батькiв. А над ними зображення неповного мiсяця, як нагадування про те, що саме вночi Нiколас найчастiше приймав найважливiшi для себе рiшення.

Струсивши головою, як великий пес, вiн видавив на долоню шампунь, що пахла бергамотом, пройшовся мочалкою по всьому тiлу, пiсля чого швидкими вигостреними рухами бритви покiнчив з легкою щетиною, дивлячись в невелике дзеркало. Нiколас обернув навколо талii великий бiлий рушник i, прочовгавши босими ногами по кахельнiй пiдлозi, знайшов спочатку одноразовi готельнi тапочки, а пiсля вирушив до спальнi, де здаеться, востанне бачив свiй халат.

В номерi панував безлад, що поступово набирав оберти повномасштабного хаосу. Чи не на кожнiй поверхнi розташувалися вирiзки з газет, пiдшивки наукових статей, роздрукованi фотографii i ще цiла купа всiляких паперiв з хитромудрими формулами i провокацiйними заголовками. Втiм, сам Нiколас прекрасно орiентувався у цьому всьому безладi. Переклавши все в шкiряний рюкзак, Нiколас натягнув свiтло-синi джинси. Чорна обтягуюча байка сiла другою шкiрою на рельефну широкоплечу фiгуру.

Зручно i iз смаком – Нiколас терпiти не мiг нiяковiсть у рухах, та i взагалi нiколи не розумiв людей, якi добровiльно катували себе подiбними тортурами.

Краем вуха вiн вловив слова ведучого на екранi телевiзору, зробив голоснiше i примостився на диван, вiдклавши всi справи.

"Сьогоднi вранцi в одному з готельних номерiв було виявлено тiло мiльярдера, що мешкав там, сера Альприма. Нагадуемо, що в тому ж готелi напередоднi ввечерi проходила виставка, органiзована на честь придбання трьох ексклюзивних картин скандально вiдомого художника Алекса Крамера. Вiн вiдомий неординарним мисленням, своiми вiруваннями в рептилоiдiв i всесвiтнi змови. Крамер втiлюе тих чудовиськ на своiх полотнах. Багато прообразiв вiн бере з пам'яток архiтектури, а його жахливi персонажi настiльки реалiстичнi, що викликають в рiвнiй мiрi, як жах, так i захоплення майстернiстю автора. Художник вважае за краще залишатися iнкогнiто, нiхто нiколи не бачив його обличчя. Буквально вчора, вiдтепер покiйний сер Альприм придбав три його картини за один мiльйон евро, а вже сьогоднi полiцiя висунула головну версiю його смертi – суiцид. В кровi загиблого, експерти виявили велику кiлькiсть снодiйного змiшаного з алкоголем, що найiмовiрнiше i …"

Нiколаса вiдвернув несподiваний дзвiнок готельного телефону. Вiн пiдняв слухавку:

– Прошу вибачення, сер. До вас прийшов мiстер Джонсон. Говорить, що ви забули в нього в машинi якусь рiч.

– Зараз спущуся, – коротко вiдповiв Нiколас.

Закинувши рюкзак на плече, вiн вийшов iз номера. Все одно пора було iхати на зустрiч.

В холi його чекав той самий таксист, в машинi якого Нiколас благополучно проспав до самого ранку:

– Ще раз вiтаю, сер. Ви забули, эм-м-м . Цю вашу штуку.

– Ловець снiв, – машинально виправив Нiколас. – Втiм, як i я, але зараз це неважливо, ви саме вчасно. Менi треба в Оксфорд.

Францiя. Париж. Вулиця Монмартр.

В цей же час комiсар Лангре дивився той самий випуск новин про сера Альприма, що передчасно пiшов, i перiодично погойдував головою, клацаючи язиком. Чи то ця гучна справа так засмутила лiтнього чоловiка рокiв шiстдесяти, чи то п'ятниця, що непомiтно настала, – останнiй день на роботi, якiй вiн присвятив все свое життя. А може i те, i iнше вiдразу. Дзеркало, на жаль, не можна обдурити. Звiдти на нього дивилася втомлена людина, з помiтно припорошеним сивиною волоссям, в старомодному, але охайному одязi, з невеликою зайвою вагою через сидячу роботу, i все через той же вiк, будь вiн неладен.

Вже в понедiлок вiн вийде на пенсiю. Напевно вiддiл влаштуе офiцiйну частину з вдячностями, тортом i iменною чашкою, потiм вони з хлопцями нап'ються у барi. Але що далi? Лангре просто не уявляв, куди подiти години, днi i мiсяцi вiльного часу, що зваляться на нього.

На його мiсце вже знайшли замiну. Останнiй тиждень у вiддiлку тiльки i робили, що обговорювали тему новенького, якого, по старому звичаю в iх командi, нарекли "Стажером". Лангре заздалегiдь спiвчував хлопцю, оскiльки прекрасно знав, що вiд прiзвиська той позбавиться зовсiм не скоро. Молодого i перспективного Стефана, який з вiдмiннiстю закiнчив академiю, сьогоднi належало ввести в курс справи. Лангре вже розсортував теки з поточними справами, потрiбними адресами i телефонами. Але передавати "кермо влади" зовсiм не хотiлося…

Було дивно сидiти в знайомому до кожноi трiщинки кабiнетi i розумiти, що зовсiм скоро тут почне господарювати iнша людина. Все тут, хоч i старе, але таке рiдне. Ось, наприклад навiть масивна книжкова шафа, повнiстю заповнена пошарпаними через часте використання енциклопедiями, пiдшивками старих справ, iсторичними дослiдженнями, улюбленими книгами про Петра Першого, словниками i армiйськими чорно-бiлими фотографiями. Чи вiчно виходячий з ладу допотопний комп'ютер, з яким Лангре свого часу довелося немало повоювати, перш нiж вiн змiг його освоiти. Пiсля звичноi друкарськоi машинки, комп'ютер здавався сущим монстром. До речi, пожовклий вiд часу i сигаретного диму кондицiонер непогано було б полагодити, але в Лангре все нiяк не доходили руки, а тепер, вже i не дiйдуть. Вiн несвiдомо прогорнув сторiнки, пописаного його кострубатим почерком блокнота з номерами iсiх знайомих лiкарiв, фармацевтiв i патологоанатомiв. Промайнула безглузда надiя, що Стефан не прийде. Йому потрiбен був ще час…

Лангре, вiдпрацьованим до автоматизму рухом, вiдкрив ящик столу i намацав пачку цигарок. Палив вiн давно i багато, по двi пачки за день, так що i не чекав дожити до пенсii. Випустивши хмару густого диму в стелю, спохопився, що Стажер навряд чи оцiнить задушливий запах мiцного тютюну. Вiн розкрив вiкно, незважаючи на пiзню осiнь, погода стояла сонячна. Вирiшивши, що гiрше все одно вже не буде, Лангре допалив цигарку до самого фiльтра. Як тiльки вiн ii загасив в переповненiй попiльничцi, в дверi кiлька разiв постукали, а пiсля дзвякнув дзвоник.

– Вiтаю, можна? – Ввiчливо посмiхаючись, до кабiнету ввiйшов чорноволосий високий хлопець пiдтягнутоi статури.

Лангре буквально впав у ступор, почувши його голос i зiставивши з вивченим напередоднi досье. Полiцейська хватка i роки роботи в якостi слiдчого навчили його запам'ятовувати деталi. Стефан – хлопець з комплексом вiдмiнника, вiчний учасник всiляких олiмпiад i перфекцiонiст до мiзку кiсток. Такi, як правило, знають, чого хочуть вiд життя, сяють яскраво, ними пишаються батьки, на них рiвняються друзi – покликанi лiдери. З багаторiчним досвiдом за плечима, Лангре вистачало одного погляду на людину, щоб зрозумiти, який вiн.

– Так, звичайно, проходь, – спохопився Лангре, усвiдомивши, що пауза дещо затягнулася.

Стефан зробив крок до столу, до запаху цигарок додалися прянi нотки його дорогого парфюма. А Лангре продовжив вивчати зовнiшнiсть своеi замiни. Молодий, чисто поголений, пiджак недбало перекинутий через руку, рванi завуженi джинси, а замiсть дипломата – рюкзак на плечi. Бiлоснiжна сорочка розстiбнута на кiлька гудзикiв так, що видно ланцюжок з хрестом. Погляд повний рiшучостi – Стажеровi явно не терпiлося почати дiяти. Голi по лiкоть руки, були пописанi безлiччю хитромудрих кольорових татуювань.

Лангре подумав, що мода на них пройде, як колись пройшла на азiатськi iероглiфи, а ось звести iх вже буде проблематично. Не даремно у бiльшостi словникiв татуювання трактують, як "мiтку". В полiцii на них часто орiентуються, як на особливi прикмети.

– Розташовуйся. Води?

– Не вiдмовлюся, – кивнув Стефан.

Лангре так i продовжив стояти на мiсцi, все ще його роздивляючись. Зрозумiвши, що води йому не наллють, Стефан сам пiдiйшов до кулера, що стояв в кутку. Наполовину осушивши пластиковий стакан, повернувся до столу.

– В мене теж е тату, – несподiвано заявив Лангре. – Правда не таке, як у тебе. Просто цифра, моя група кровi.

Стефан знав, що подiбнi татуювання робляться зовсiм не для краси або якогось прихованого змiсту. Їх набивали тiльки вiйськовослужбовцям з гарячих точок, часто вказуючи ще i резус – фактор.

– Виходить, ви воювали, – вiдповiв Стажер. – Знаю, що iх i зараз роблять вiйськовими. Рiд вiйськ, термiн служби i група кровi. Таке нiколи не втратить важливостi.

– Точно помiтив, – похвалив Лангре.

Знову наринули хворобливi спогади травмуючого вiйськового минулого. Проте вiн давно навчився справлятися з цiею своею слабкiстю, тому швидко прийшов в себе.

– Подiбнi, так званi татуювання, були ще при Петрi Першому, – продовжив Лангре, який нiколи не упускав можливостi потрiпатися про свою улюблену iсторичну тему. – Але особливою популярнiстю почали користуватися пiд час Афганськоi вiйни. Цi тату врятували безлiч життiв. Коли час йшов на хвилини, медикам не доводилося витрачати його на з'ясування групи кровi.

– А талановитi люди вдихнули в них нове життя, надали iм абсолютно iнший сенс i тепер татуювання е у кожного другого i не лише в неформалiв або членiв банд, як рокiв двадцять назад.

Лангре нiчого не вiдповiв, лише продовжував свердлити Стажера важким поглядом. Переступивши з ноги на ногу, Стефан вiдкашлявся. Важке мовчання ставало все бiльш невмiлим.

– Можна скористатися комп'ютером? Менi треба перевiрити пошту, – нарештi сказав вiн, не витримавши виниклоi напруги.

– На здоров'я, – кивнув Лангре, прибираючи в кишеню запальничку, що лежала бiля комп'ютерноi мишки.

Треба не забути забрати i iншi дрiбнички, нiби його тут нiколи i не було.

– До речi, – пурхаючи пальцями по клавiшах, знову заговорив Стажер, – сьогоднi проiздив повз Росiйське посольство. Там чорти що дiеться. Справжнiй хаос.

– Протестуючi сильно розбушувалися? – Питально зiгнув брову Лангре.

– Бачив, що будiвлю посольства обстрiляли зеленкою.

– Не дивно. Для Росii сер Альприм був другом i щедрим меценатом.

Лангре помасажував пальцями вiскi, упорядковуючи думки. Сьогоднiшнiй ранок розпочався з дуже поганих новин i продовжував сипати неприемними сюрпризами, але потрiбно було зосередитися на поточних завданнях.

– Бачиш тi три теки? – Вiн кивнув на куток столу. – Ознайомся.

Стажер нiби тiльки цього i чекав. Вiн жваво пiдтягнув до себе вiдразу всю стопку i забiгав очима по сторiнках. Прочитавши кiлька, про щось замислився.

– Ну як? Є iдеi? – В голосi Лангре проглядала неприкрита iронiя.